Нова влада продовжує бити рекорди. І там, де не треба було б, також. Зокрема, з нагоди 14-ї річниці незалежності Президент Ющенко підписав серію указів про відзначення державними нагородами та присвоєння звань заслужених працівників у різних галузях. Воно б і нічого. Якби не кілька «але».
По-перше, вражає кількість відзначених — близько восьмисот! «Нагородний лист» настільки довгий, що «вручну» перерахувати всі позиції не видається можливим. Якщо вірити даним прес-служби Президента, він «відзначив державними нагородами 781 громадянина України, які зробили значний особистий внесок у соціально-економічний, науковий та культурний розвиток нашої держави, мають вагомі трудові здобутки, відзначилися активною громадською діяльністю». Однак при цьому незрозуміло, чи враховані у вказаній цифрі ті, хто отримав «заслужені» звання та герої указів, виданих за кілька днів до річниці незалежності. Але й 781 — число вражаюче. Принаймні ознайомлення з архівом «нагородних» указів Кучми засвідчує, що навіть за часів Леоніда ІІ таких повальних акцій — одним махом усіх «нагороджахом» — не траплялося. До різних дат і з різних приводів відзначали ну по кілька десятків «достойників», але щоб під тисячу... Що вже казати про період Леоніда І, коли «нагородна» справа перебувала лише на стадії становлення.
По-друге, звертає на себе увагу невідповідність такої «орденоносної» щедрості тим оцінкам (означеним, як мінімум, «пунктиром»), які лунали від Ющенка та його команди ще до того, як вони стали повноправною владою. Справді, якщо ми прямуємо до Європи і сповідуємо європейські (а не радянські чи євразійські) стандарти, то чи бачимо ми в Європі регалії на кшталт «заслужений працівник соціальної сфери Нідерландів» або «заслужений працівник ветеринарної медицини Іспанії»? Говорили також, що усталена в Україні практика роздачі відзнак наліво й направо компрометує саму ідею державних нагород та звань як чогось особливого, непересічного. І якщо не від самого В.Ю., то принаймні від «гуманітарного» віце-прем'єра Томенка виходили пропозиції щодо мораторію на присвоєння титулів і орденських планок.
«Перший дзвіночок» у цьому сенсі був обурливим: своїм указом N 835/2005 від 23 травня («Про відзначення державними нагородами України працівників органів внутрішніх справ МВС України») Президент Ющенко, «нє глядя», нагородив медаллю «За працю і звитягу» Хамулу Сергія Володимировича — полковника міліції у відставці. Мабуть, уже той факт, що пана Хамулу пов'язували з причетністю до загибелі відомого «перевертня» та нібито фігуранта «справи Гонгадзе» Ігоря Гончарова, мав би зупинити тих, хто готував указ про відзначення працівників МВС «за вагомий особистий внесок у боротьбу зі злочинністю, зразкове виконання службового обов'язку та високий професіоналізм, виявлені під час розслідування особливо складних кримінальних справ». Тим паче що в даному випадку йшлося про «досягнення» часів Кучми.
Слід зазначити, що ця історія набула розголосу. І прес-секретар глави держави Ірина Геращенко в розмові з журналістами визнала, що це (відзначення Хамули) — наслідок старої традиції, «коли до якогось свята вручалося обов'язково сто нагород працівникам». А заступник держсекретаря Іван Васюник повідомив на брифінгу, що найближчими тижнями відповідна комісія на деякий час припинить розглядати подання стосовно нагородження — аби вивчити ситуацію, яка склалася з присвоєнням звань та почесних відзнак.
Великі надії покладалися на заново сформовану Президентом Ющенком комісію з нагород, яку очолив шанований ректор Києво-Могилянської академії В'ячеслав Брюховецький. За словами його заступника Васюника, «ця комісія створює прозору концепцію висунення на нагороду, яка йтиме від трудового колективу до Президента».
Що з цього вийшло, бачимо по «нагородному» указу № 1193/2005 від 23 серпня. Кількість його фігурантів як мінімум дорівнює кількості нагороджених Президентом у першому півріччі цього року загалом.
Про персоналії можна говорити ну дуже довго. Але спробуємо обмежитися все-таки кількома зауваженнями та показовими прикладами.
Тенденція до нагородження людей із різних сфер і регіонів у приблизно рівних пропорцiях, у принципі, зрозуміла. Так «Героїв» отримали Гія Гонгадзе (покійний знаковий журналіст), Олесь Гончар (покійний знаковий письменник), Олексій Берест (український лейтенант, який брав участь у встановленні прапора перемоги над Рейхстагом, теж нині покійний), Ігор Юхновський (слава Богу, ще живий патріарх депутатського корпусу), Олександр Шалімов (видатний хірург), Михайло Дорошко, гірник очисного вибою відокремленого підрозділу «Шахта «Горіхівська» АТ «Краснодонвугілля». Щодо них особливих зауважень робити не будемо.
Детальний розбір почнемо краще з середини — з працівників сфери медіа. Саме їхній «нагородний лист», на думку автора цих рядків, є найпоказовішим.
Ваш покірний слуга теж присутній поміж 29 свіжоспечених заслужених журналістів України. Але заявляю одразу: я відмовляюся від цього звання. Це принципово, і я двічі переказував це у держсекретаріат — одразу після пропозиції отримати почесну «корочку» та ще раз, на підтвердження відмови.
Той факт, що моє прізвище залишилося у тексті указу, ще раз засвідчує «професійність» працівників секретаріату Президента. Принаймні прес-секретар глави держави Ірина Геращенко двічі викреслювала моє прізвище зі списків, але воно чомусь вийшло в тексті указу. Чому — незрозумiло. Тим більше, що прізвище моєї колеги, також заступника редактора «УМ» Олени Зварич, яка так само наголосила на відмові від звання «заслуженої», в указі зрештою не профігурувало.
Чітке переконання автора цих рядків полягає в тому, що самі професійні стандарти роботи у ЗМІ не передбачають звань на кшталт «заслужений журналіст України». Схвальні відгуки читачів, заочну повагу колег, рейтинг каналу, тираж газети, відвідуваність сайту — будь ласка. Але — не присутність у президентських указах. Це, скоріше, або подачка і вірнопідданство, або форма зіркової хвороби, або й те, й інше. І якщо Віктор Ющенко вже заводив розмову про те, що журналісти мають бути «ланцюговими псами демократії», то навіщо, питається, кидати цим «псам» кістки з панського столу та медальки, як на виставці породистих собак?
Я не хочу бути «заслуженим журналістом» ще й тому, що таким Кучма зробив вірнопідданого «солдата» В'ячеслава Піховшека (указ від 3 червня 1999 року, N 604/99). І відзначив ще десятки й сотні своїх «піховшеків», які, до речі, й нині, замість того щоб змінити фах або достроково вийти на заслужений відпочинок та проїдати там зароблене на виконанні темників «бабло» не без успіху рвуться в ефір «1+1», Першого національного тощо. Я не хочу носити таке саме звання, як Славко Піховшек та Іван Чиж (котрого Кучма взагалі відзначив «іменним» указом з нагоди вступу на посаду керівника Держкомінформу), незалежно від того, симпатизую Президентові чи ні, стояв за нього на Майдані чи бив шибки у суді, який дав йому дозвіл балотуватися втретє. Не хо-чу, і прошу вважати ці слова вимогою витерти моє ім'я з тексту указу.
Так, поміж відзначених званнями заслужених журналістів є чимало гарних, об'єктивних хлопців, яких я вважаю навіть не «заслуженими», а «народними». Є й інші. Але хотів би спитати в усіх них: чи не вважають вони цей «титул» скомпрометованим Кучмою? Чи не здається, що «заслужений журналіст» — це як купон із багатьма нулями, які свідчать не про його цінність, а про ступінь інфляції? І що, за встановленими й досі не зламаними правилами, дуже близько до цієї «нагородної» номінації стоїть інша (також не забута в указі В. Ю. від 23 серпня) — «заслужений працівник сфери послуг»?
І ще такий момент: згідно з «буквою закону» цієї нагородної справи, ініціатива щодо відзнаки того чи іншого достойника мала б виходити знизу, з редакції, від колег. Не знаю, як на «5-му каналі», «1+1» чи на «Тонісі», але в «УМ» жодних зборів не було — лише дзвінки й пропозиції з Банкової. І я особисто не заповнював жодних паперів (які слід, фактично, фальсифікувати, пишучи про себе від імені інших), перш ніж дійти до рядка в указі.
Дехто з колег і до, і після появи в указі не проти «пощипати» в ефірі чи на шпальті самого Ющенка з його «рукою дающого». Авжеж, цей Віктор дав нам більше свободи, аніж той, «князь тьми і темників», що розпоряджався Банковою раніше. Але чи пов'язується це логічно: критично налаштований, навіть опозиційний і водночас — заслужений журналіст? Якщо зв'язок бачать і нині відзначені медійники, і працівники комісії з нагород, то обдаровувати званнями слід також хлопців із «Киевских ведомостей», «2000», «Сегодня», «Салона Дона и Баса». Так, раніше саме їх (а не об'єктивних і опозиційних) гратулював Кучма. А чому б для «приколу» чи для «рівноваги» не згадати про них і Ющенкові? Хай навіть не погоджуються — впишемо. Як у випадку з автором цих рядків. Так, до речі, можна примусово хоч «проффесора» Януковича «заслуженим діячем науки і техніки» зробити...
Але годі особистісних емоцій. Хоча, підкреслю, вони лише ілюструють і посилюють загальну тенденцію. Перейдімо до наступних «номінацій».
Ось депутата Павла Мовчана нагородили орденом князя Ярослава Мудрого ІV ступеня, і ще десятьох осіб — V ступеня. Цікаво, що саме таке «брязкальце» рік тому на своє 50-річчя отримав від Кучми сам Віктор Медведчук. Ющенко ж, зокрема, продовжив цей ряд і нині опозиційним (до прокуратури) депутатом Сергієм Головатим, можливим наступником пана Піскуна на посаді Генпрокурора Володимиром Стретовичем, ще одним «нашоукраїнцем» із ВР Іваном Томичем, співаком та своїм радником Володимиром Гришком. Дивно, але не з погляду нинішньої політичної еклектичності виглядає тут через кому Адам Мартинюк, комуніст і перший віце-спікер. Тут же — академік Петро Тронько, Герой України. Навіщо йому «Ярослав», якщо він і так «Герой», — загадка...
Далі — три ступені орденів «За заслуги». Їх Кучма розтиражував, мабуть, найбільше. Ще одна загадка — навіщо Ющенко, людина розумна, монетарист і банкір, який у НБУ всіма силами стримував інфляцію, зараз узявся до подальшої девальвації інших цінних кружалець з аверсами й реверсами?
«За заслуги» — вже сама назва цього ордену змушує замислитися над тим, що заслуги однієї людини перед різними президентами (а саме глава держави візує укази про нагородження державними відзнаками) можуть виглядати по-різному. От зараз, поміж інших, різні ступені «За заслуги» отримали «ющенківські» депутати Гудима, Беспалий, Качур, Ключковський, Оробець, Яворівський тощо. Тут принаймні «помаранчева» логіка є. Як і в нагородженні режисера святкових дійств Вовкуна, який хоч і обіцяв зробити День незалежності без шароварщини, та все ж пішов гопаковою стежкою пана Шарварка. А от за що відзначили пана Кіроянца — того нардепа, який у часи початку великого передреволюційного протистояння у ВР одним із перших залишив фракцію Соцпартії і здався на милість «медведчукістам»? Ще більше запитань щодо відзначання таких панів, як Володимир Кафарський: спочатку — «єдуна», потім — НДПіста, тепер от — «народника». «Цимес» у тому, що зараз Ющенко нагородив цього філософа-соціолога І ступенем, а Кучма — слід розуміти, за «заслуги» трохи інакшого гатунку — орденами двох попередніх ступенів відзначав у 1999-му й 2002-му.
Подібним чином — при різних «гарантах» — отримує свої нагороди й кримськотатарський депутат Рефат Чубаров. Але татари — це окрема категорія, потрібна і «помаранчевим», і не дуже. Інша річ — есдеки. Зокрема, мер Луцька Антон Кривицький. Принаймні ще зовсім недавно він значився як член політради партії Медведчука, голова її обкому. І на виборах діяв відповідним чином. Кучма воздав йому «За заслуги» ІІІ ступеня у 2003-му — авансом, «тик-би-м-в-т». Ющенко зараз підвищив до ІІ ступеня. Слід розуміти, «по факту».
I подібних фактів у переліку «новонагороджених» можна віднайти чимало. Надто вже великий список. На жаль, у голові вашого покірного слуги не утримується база даних Комітету виборців, але припускаю, що в переліку відзначених до 14-ї річниці незалежності є не один фальсифікатор виборів, «спец» iз адмінресурсу, людина не просто «непомаранчева», а нехороша. Не про політичні переконання ідеться — про реальні заслуги перед Україною. Сумнівно, що комісія пана Брюховецького спромоглася вивчити досьє на всіх тих голів правлінь-токарів-слюсарів, їхніх начальників, громадських діячів та іже з ними. Привертає увагу величезна кількість «заслужених» і нагороджених із Донбасу — тут, гадаю, без «загравання» теж явно не обійшлося.
І ще такий нюанс: з огляду на те, що ініціатива у «нагородній» справi явно йде не від низів, а від начальства, можна припустити, що зараз «під роздачу» орденів та звань потрапили й ті товариші, яких керівники підприємств на кшталт «Мотор Січі» висували на передній план під час виборчих шабашів у стилі «Юго-Восток» — за Януковича і незалежність від київських «бендер».
Окремим рядком у розділі «Нагородити орденом «За мужність» III ступеня» стоїть Асланов Алi Ганбар-огли (посмертно) — працівник сільськогосподарського підприємства «Полісся» Баранівського району, Житомирська область». Той самий Алік Асланов, який спалив себе за Ющенка і проти сваволі місцевої влади на початку виборів-2004. Якби ж то у всіх був такий прозорий «послужний список»...
Зрозуміло, що комісії пана Брюховецького важко «переварювати» всіх. Але чи не було б кращим виходом удаватися до фільтрування списків? Бо це ж не справа смаку, а справа принципу. Одні нагороджують своїх кравченків та їхніх «орлів» і кажуть, що вони хороші, інші мають уже власні критерії, але фактично дублюють шлях попередників.
Звісно, критика на адресу «нагородної» комісії посилюється через поєднання в ній загальних тенденцій та конкретних випадків. Але факти лишаються фактами. Скажімо, хороша жінка — Королюк Параска Василівна — «активна учасниця громадського руху, жителька села Дорогичівка Заліщицького району, Тернопільська область». Усю революцію пробула на Майдані. Завдяки особливостям характеру, накладеного на вік, вибивалася в перші ряди мітингуючих і демонстрантів, подобалася фотокорам, кричала за Ющенка і за «Нашу Україну». А коли В. Ю. уже як Президент приїздив до Тернополя, баба Параска (як вона себе називає) спеціально, щоб подивитися на кумира, подолала відстань у 150 км до обласного центру. І дуже сподобалася Президентові. Відтак — отримала орден княгині Ольги III ступеня. Але все ж чи не передбачений цей орден для більших звершень? І чи не мають підстави десятки тисяч інших бабів Парасок і Палажок, які стояли за Ющенка на Майдані, просити такі самі ордени, запрошення у Маріїнський та на прийом у двір Софії? Чим вони гірші за цю окремо взяту представницю народу? Але саме мешканка села Дорогичівка «давала жару» на тусовці бомонду під стінами святого собору, активно фотографувалася з Кличком, Луценком та ін....
А є ще ж пікантні моменти — «заслужені артисти»... Після того як Кучма стаханівськими темпами повідзначав таким чином усіх «восходящіх звьозд», починаючи від поп-бомби Ірини Білик (1996) та абсолютно безголосих Астраї та Анжели Вербицької (1997) і закінчуючи апогеєм маразму — присвоєнням Могилі (Могилевській) Наталії Олексіївні «за вагомий особистий внесок у розвиток українського пісенного мистецтва» (а фактично — за фактом відстоювання на виборах Віктора Януковича) звання «народний артист України», — ці самі регалії втратили будь-яку значимість. Тут, у мистецькій сфері, девальвація, блат і виторговування звань проявилися особливо яскраво. І що ми бачимо зараз? У списку заслужених артистів, визначених Ющенком, — Вакарчук з «Океану Ельзи», Скрипка з «ВВ», Фома з «Мандрів». Чи зручно їм отримувати «корочки», замацані Кобзоном і Могилою? Чи за це вони рвали горлянки на морозі Майдану? А картину довершує Євген Нищук, записаний в указі як «співак», хоча за фахом — актор і модель, а під час революції — конферансьє на сцені в центрі Києва.
Сумно. І це ще без персональних висновків по деяких рядках... Знаючі люди, абсолютно не заангажовані, хапаються за голову від кількості нездар і кар'єристів, протягнутих до нагород вищими покровителями.
«Усі почесні звання слід скасувати»
Володимир Цибулько, народний депутат України:
— І масове нагородження з нагоди Дня незалежності, і деякі інші святкові акції з цього приводу засвідчили дуже прикрий факт: стара бюрократія, в тому числі в оточенні Президента, оговталася від першого удару нової влади, перейшла у наступ і, вважай, успішно реваншувалася. Така повальна роздача державних відзнак — це прояв найгіршої «радянщини», а не нашого європейського вибору (до речі, чи чули ви про «заслужену артистку Великої Британії Мадонну»?!).
Аби відбити наступ старої бюрократії хоча б у царині нагород, я найближчим часом подам у парламент законопроект про скасування ВСІХ почесних звань у нашій державі. Присуджувати варто єдине звання — «Гордість нації», і то лише за ОСОБЛИВІ заслуги перед народом і країною. А не за лояльнiсть, як ранiше. Зауважу, що цей підхід належним чином аргументований, систематизований і базується на пропозиціях низки істориків та громадських активістів, причому з числа не опозиції, а прихильників нової влади.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
