Геометрія душі

      Уже вдесяте в мальовничому містечку Ворохта, що на Івано-Франківщині, зібралися «Приятелі дітей» — учасники благодійного проекту при канадському фонді «Діти Чорнобиля», які об'єднують вихованців багатьох сиротинців по всій країні. Цього року відпочивати на цілющому карпатському повітрі та набувати навичок виживання в екстремальних гірських умовах приїхало понад чотири сотні дітей із Сум та Джанкоя, Севастополя та Полтави, Цюрупинська і Канева, Бердянська і Червонограда та інших міст країни. Протягом двох тижнів хлопчики й дівчатка віком від 10 до 17 років не мали коли нудьгувати: цілими днями вони лазили по горах чи майстрували подарунки, співали пісень чи сиділи за комп'ютером. 14 днів промайнули, як на одному диханні, а повертатись до «рідних» інтернатів дітям, які чи не вперше в житті відчули себе комусь потрібними, не хотілося...

Свято кожного дня

      Благодійний фонд «Товариство «Приятелі дітей» уже десять років поспіль організовує у карпатському містечку Ворохта справжню казку для дітей-сиріт. Цього року учасників розділили на 4 бази, дві з яких («Авангард» та «Україна») розмістилися в будинках, а ще дві ( «Піги» та «Магора») поселились у наметових таборах у горах. Табір, за словами самих дітей, дає їм можливість пожити новим життям, абсолютно не схожим на те, що у сиротинцях. Табір, за словами вихователів, дозволяє за якихось 14 днів змінити дитину на краще, дати їй упевненість у собі, повірити у свої сили, навчити довіряти людям і спілкуватися з ними без страху.

      Що бачать сироти в інтернаті? Зо дня у день одні й ті самі стіни, обличчя, заняття, наїдки... Навіть улітку діти їдуть відпочивати всі разом, до спеціалізованих баз, тому нових людей майже не з'являється... Всі давно знають одне одного, і ніхто не здогадується, які труднощі спілкування з новими людьми чекають на них у майбутньому... У таборі ж усе ставиться з ніг на голову, і це чудово. По-перше, в жодній дитячій групі не було більше двох представників одного інтернату — вже на другий день перебування у таборі всіх учасників добряче перемішали. Хлопчики й дівчатка, які майже не спілкувалися з незнайомими людьми і протягом багатьох років «варилися» лише у своєму інтернатському колективі, потрапляли у незвичне середовище, дуже схоже на те, в якому діти опиняться після закінчення навчання. По-друге, протягом усього часу, що я провела в таборі, жодного разу не чула, щоб діти називали дорослих інакше, як по імені. Ніякого тобі «Інно Василівно» чи «Валерію Павловичу» — тільки «Інно», «Валерію». Як пояснила мені вихователька першого гуртка Інна з Бердянська, тут у дітей немає командирів і начальників, а є тільки друзі й подруги, а друзів ми кличемо по іменах. Дорослі стають рівними з дітьми, поважають їхні інтереси, але як старші, більш досвідчені приятелі можуть дати пораду, допомогти у чомусь.

      У таборі 2-3 години на день відводиться для навчання у майстернях, які проводять педагоги й психологи, козаки й флористи, а також самі сироти, які вже стали студентами. На заняттях дітей вчать співати і майструвати сувеніри, працювати з комп'ютером і танцювати бойовий гопак, слідкувати за своїм здоров'ям і уникати викрадення чи продажу в рабство, грати в бейсбол, шити на машинці, розбиратися в азах бізнесу і в самому собі. «Я пояснюю на елементарних прикладах, у чому полягає суть бізнесу, чому треба платити податки, яким чином можна заробити гроші, навіть не володіючи особливими навичками, — розповідає керівник майстерні «Бізнес» Руслан Масненький, 23-річний вихованець школи-інтернату, який працює аналітиком проектів у представництві фундації Україна-США в Україні. — Діти можуть розносити піцу чи продавати вареники, і для цього не обов'язково вміти все це готувати. Достатньо розігріти продукти і красиво їх подати, а це дітям під силу. Торік ми відкривали салон краси (оскільки стригти ніхто не вмів, список послуг обмежився масажем та манікюром), цього року продавали диски з таборовими фотографіями (треба було записати фото на цифровий носій, знайти клієнта і принести гроші до каси). Діти заробляли по 15-20 гривень протягом зміни, і це були їхні особисті гроші».

      А ще протягом 14-денної зміни ходили в гори (між іншим, далеко не кожна дитина може похвалитися тим, що здійснила сходження на Говерлу), вибирали президента табору (все, як і має бути — із передвиборчою кампанією, дебатами, голосуванням та інавгурацією), носили подарунки до будинку старих, готували костюми до святкового карнавалу, планували несподіванку для друга і ховали вислів «я не можу, я не вмію» у глибоку могилу, влаштовували дискотеки, спортивні змагання і концерти.

Народ, так це ж Ющенко!

      Мабуть, стільки зірок, скільки приїхали до сиріт 19 серпня на свято закриття зміни, у таборі ще не збиралося ніколи. Зі сцени на базі «Авангард» виступили Скрябін та «Гринджоли», Руслана і Сашко Пономарьов, Тарас Чубай і талановиті сироти, як підспівували (а часом і підтанцьовували) вітчизняним зіркам. І хоча з ворохтянського неба цілісінький день лило, як із відра, діти виходили з-під навісу, щоб бути поближче до своїх улюбленців, особливо ж тоді, коли хтось із хлопчаків вигукнув: «Ющенко!!!!», і на сцену піднявся Президент країни. Коли ж до Вiктора Ющенка приєдналася донька Віталіна, яка працювала в таборі й дуже припала до душі багатьом сиротам (деякі навіть не знали, що вона донька керівника держави), гул овацій не стихав кілька хвилин. До речі, Віктор Ющенко майже кожного року виділяв час, аби кілька днів провести в таборі разом із дітьми-сиротами. Розповідають, що до того, як став Президентом, він полюбляв приїжджати туди за кермом власного авто. За словами президента фонду «Приятелi дiтей» Марини Криси, Ющенко був присутній ще на першому таборі, ходив з дітьми на Говерлу, до ночі сидів з ними під гітару і співав пісень. Незважаючи на завантаженість державними справами, він просто не міг не приїхати цього року...

      Ясна річ, представники ЗМІ, які того дня були у Ворохті, не могли пропустити нагоду поспілкуватись з Президентом. «Перехопити» поважну персону в охоронців «людям в целофані» (журналістам, загорнутим у дощовики) вдалося просто неба, тож коротка розмова відбулася під набридливим дощем між підходом до сцени та дерев'яним будиночком організаторів (увечері канадійці сушили вимоклу камеру феном, а кореспондент місцевої газети витрушував воду з диктофона). В інтерв'ю Віктор Ющенко назвав ініціативу «Приятелів дітей» дуже гарним прикладом для всіх українців, зауваживши, що в цьому напрямі треба працювати більше: «Це дуже важлива проблема для всієї держави, бо йдеться про десятки тисяч дітей. Якщо не буде таких проектів, у цих дітей буде дуже складна доля. Немає благополучних чи неблагополучних дітей, немає такого муру, щоб їх переділити...Немає впевненості, що твої діти не будуть по іншу сторону, боронь Боже (тобто серед сиріт. — Авт.), тому треба їм допомагати — кожний зі своєї позиції. Ми разом із канадськими колегами дійшли висновку, що, починаючи з цього року, ми передаємо дітям-сиротам і дітям-інвалідам 5 відсотків від державного замовлення на освіту». Віктор Ющенко додав, що держава повинна провести цих дітей у вищий навчальний заклад, гарантувати їм перше місце роботи, забезпечити їх житлом — гуртожитком або при певних обставинах квартирою: «Зараз на місцях ми починаємо програму — з одного боку, будемо продавати сотні майданчиків під будівництво житла, як дорогого, елітного, так і соціального. Нехай багаті поділяться з бідними».

Мрії збуваються

      П'ять років тому, на початку нового тисячоліття, учасники літнього табору у Ворохті написали на папірцях свої заповітні мрії, склали їх до спеціальної капсули й закопали під каменем із тризубом (тризуб, як і напис «2000—2005», цілий день карбували місцеві «козаки»). Тоді вирішили, що до десятиріччя табору діти відкриють капсулу, згадають, чого вони хотіли раніше, і перевірять, чи збулося чиєсь бажання. Але мало хто підозрював, що хвилюючий момент станеться... опівночі!

      «Нас підняли серед ночі, — розповідає учасник табору Валерій Безверхий (інвалід з Цюрупинської школи-інтернату, який вчиться в університеті, а під час канікул веде в таборі комп'ютерний клас. — Авт.), — а дітей, які йшли до своїх наметів у горах, завернула міліція. Опівночі діти та вихователі з усіх чотирьох баз зібралися на території «Авангарду», а щоб було видніше, обмоталися браслетами, які світяться у темряві. Тими браслетами обліпили все, навіть камінь та лопати, яким козаки викопували дитячі бажання. Було схоже, наче ми шукаємо скарб».

      Із папірців, розвішаних на великому стенді, я дізналася, чого ж не вистачало для повного щастя сиротам, які 5 років тому відпочивали у Ворохті. Бажання, як і діти, були різні. Отримати в подарунок велосипед, гітару або плеєр, спортивний костюм, 50 баксів... Кинути палити, ніколи більше не матюкатися, не ображати менших... Знайти гарну роботу, стати хліборобом і привозити хліб дітям-інвалідам... І мало не в кожному листочку — хочу жити з мамою, дуже хочу знайти своїх батьків...

      «Ви знаєте, а в цього хлопчика бажання здійснилося, — показує на один з листочків вихователька, яка підійшла до стенду. — Але для цього він дуже постарався». Як розповіла Марина Криса, хлопчик закінчував навчання в інтернаті, а коли забирав документи, побачив якусь адресу в особовій справі. Він вирішив дізнатися, чи мають до нього хоч якесь відношення люди, які мешкають за цією адресою. А раптом це його батьки? Або ж принаймні далекі родичі... Хлопець не наважився поїхати туди сам, натомість написав листа і попросив друзів поїхати «на розвідку». Двері «делегатам» відчинила старенька бабуся, яка спершу не могла второпати, чого від неї хочуть незнайомі діти. Почувши, що її онук живий і ось уже 17 років поневіряється у сиротинці, жінка знепритомніла. Вітання від хлопчика здалося їй чиїмсь лихим жартом, адже вся родина вважала його померлим багато років тому (лікарі сказали молодій парі, що їхню дитину не вдалося врятувати під час пологів). Але історія мала щасливе завершення: живий-здоровий хлопець повернув собі сім'ю, про що й мріяв усе життя. Недарма ж кажуть, що будь-яка річ є здійсненною. Треба тільки хотіти того понад усе на світі...