Джентльмен 75-річної витримки

      Кілька місяців тому на великих вуличних рекламних щитах Києва з'явився плакат із зображенням голови елегантного сивоволосого джентельмена з борідкою та написом щось на зразок: «Жінки його обожнюють, а чоловіки йому заздрять». Коли я вперше побачив цей витвір візуальної агітки , який, як пізніше з'ясувалося, рекламував певну марку коньяку, то мало не здригнувся і про себе подумав: «Невже і він продався?». Але коли уважніше розглянув рекламу, то зрозумів, що на ній обличчя двійника, яке просто дуже нагадує відому всьому світовi особу. І вже з полегкiстю подумав, що якби мені доручили створити подібну рекламу з «символом джентельменства», то на думку спало б передусім його прізвище — Шон Коннері. Адже цього шотландського актора віддавна вважають найкращим у світі уособленням досконалого джентльмена. 25 серпня йому виповнюється 75 років.

      У світі кіно не так багато акторів, яких можна назвати справжніми зірками, але ніхто не буде сперечатися, що Шон Коннері належить до них, можливо, як ніхто інший. Більше того, він не просто зірка, а суперзірка. Принаймні так вважає славетний голлівудський кінорежисер Стівен Спілберг, який нарахував у сучасному світовому кіно лише сім справжніх суперзірок, включно з Коннері, звичайно ж.

      Герой цієї розповіді є живим і незаперечним доказом того, що джентльменами не народжуються — ними стають завдяки наполегливій праці з самовдосконалення впродовж всього життя і до останнього подиху. Він народився 25 серпня 1930 року в столиці Шотландії, Единбурзі, як Томас Коннері. Батько працював водієм вантажівки, а мати — домашньою робітницею. Родина була бідною, тому хлопчик підробляв з дев'яти років — розносив молоко. В дитинстві він мав два захоплення: військо і футбол. Коннері якось признався в інтерв'ю американському тижневику «Ньюсвік»: «Друга світова війна тривала між дев'ятим і п'ятнадцятим роками мого життя. Її жахи до мене не доходили. Я був, швидше, під враженням героїзму союзників і уявляв війну як справжню чоловічу пригоду. Тому і подумав про кар'єру професійного військового».

      У 15 років він залишив навчання у школі та через рік записався у військово-морський флот. Але йому так і не було написано долею стати адміралом, бо у підлітка виявили виразку шлунка і комісували. Після багатомісячного лікування Коннері вирішив випробувати свої сили в іншому захопленні — футболі. На межі 40-х та 50-х років виступав у різних шотландських аматорських футбольних клубах захисником або півзахисником. Невдовзі потрапив у поле зору шукачів молодих талантів, і йому запропонували виступи в двох іменитих командах: шотландському «Селтіку» та англійському «Манчестер Юнайтед». А Коннері несподівано... відмовився.

      З нього так і не вийшов великий футболіст, бо хлопець на той час уже перебував у полоні мрій про акторську кар'єру. Під стереотип «футболіста» він дійсно не підпадав. Бо мав багатющу уяву, постійно поповнював брак освіти читанням книжок, візитами до театру. До його улюблених авторів належали Шекспір, Чехов, Ібсен та Конрад. Не забував і про «здорове тіло» — серйозно займався культуризмом.

      Перші кроки у професії були непростими — Шон виступав у аматорських постановках для власного задоволення, а на життя заробляв чим вдавалося: працював сторожем, автомеханіком, театральним декоратором. «Професійні виступи» розпочав у дешевому мандрівному театрику, який об'їздив села та містечка з популярним на той час мюзиклом «Південний Пацифік». З огляду на брак публіки та, відповідно, пустку в касі театру, йому лише раз виплатили якісь гроші, а потім і взагалі вигнали з трупи... за футбол.

      У той час у Швейцарії відбувався фінал чемпіонату світу з футболу, і Шон так захопився радіорепортажем про драматичний матч Угорщина—ФРН, що пропустив свій вихід на сцену. Однак цей інцидент не відбив у нього любові до футболу. Коннері до цього часу є затятим уболівальником. Він переглядає по телевізору найбільш цікаві матчі, неодноразово був рядовим глядачем на матчах чемпіонатів Європи і світу. Постійно вболіває за збірну Шотландії та футбольний клуб... «Атлетіко» з Мадрида. Річ у тім, що багато останніх років Коннері мешкає на своїй віллі на іспанському курорті Марбелла, власником якого є Хесус Гіль, він же власник «Атлетіко» та впродовж багатьох років — приятель Коннері.

      Важко сказати, що більше допомогло Коннері в просуванні щаблями акторської кар'єри: виступи в напіваматорських театрах чи його захоплення культуризмом? Без сумніву, на театральній сцені він набув необхідного досвіду, але додаткові імпульси кар'єрі надавав культуризм. 1950 року Шон репрезентував Шотландію на конкурсі «Містер Всесвіт» і завдяки цьому став відомим співвітчизникам більше, ніж завдяки всім театральним виступам разом узятим. Після конкурсу його стали запрошувати на зйомки телевізійних рекламних роликів чоловічих купальників та білизни, а надалі — і на другорядні ролі в телефільмах та кіно.

      Саме завдячуючи фізичним даним, а також акторському таланту та незаперечному шарму, він виборов у великій конкуренції роль у першому фільмі про пригоди суперагента 007 Джеймса Бонда «Доктор Но». Вже після дебютної стрічки бондіани актор став відомим у всьому світі, за винятком світового комуністичного блоку, де Бонд перебував під забороною. Чергові фільми про Джеймса Бонда вже у 60-х роках зробили його суперзіркою та впізнаваним у всьому світі, символом мужності й чоловічої привабливості. У стрічках серії він вправно розправлявся з агентами КДБ, а привабливих кадебісточок перевиховував і приборкував у ліжку.

      Попри шалений глядацький та фінансовий успіх, Шон Коннері доволі швидко усвідомив, що, продовжуючи зніматися лише у чергових серіях бондіани, він потрапить до «шухляди» характерного актора, з якої вже не буде виходу. Тому  вирішив відмежуватися від ролі Бонда і ще в першій половині 60-х років розпочав співпрацю з такими метрами світового кіно, як Альфред Хічкок та Сідні Люмет. У стрічках цих режисерів «Марні» та «Пагорб» актор створив образи героїв зі складним внутрішнім світом та бунтівним характером. Попри це, Коннері, який знявся у семи з 21 серії бондіани, і надалі вважається найкращим екранним Джеймсом Бондом.

      Востаннє його вмовляли з'явитися у ролі Бонда спокусливими фінансовими пропозиціями 1971 року («Діаманти є вічними») та 1982 року («Ніколи не говори ніколи»). Фраза «Мене звати Бонд, Джеймс Бонд» належить до крилатих висловів світового кінематографа.

      За свою півстолітню кар'єру в кіно Шон Коннері знявся в 78 художніх фільмах. Більшість iз них відомі нашим глядачам. Тому не має сенсу перераховувати назви, а варто лише зазначити, що завдяки притаманному актору смаку та внутрішньому чуттю він, відколи здобув славу, не дозволяв собі з'являтися в так званих «прохідних фільмах», не кажучи вже про відверту кінохалтуру. І це вивищує його навіть серед згаданої «чудової сімки» суперзірок, яку визначив Спілберг. Бо, скажімо, інша величина сучасного кіно — американський актор Роберт Де Ніро — в останні роки дозволяє собі з'являтися в такому «кінонепотребі», що за нього просто соромно. Можливо, неповторний чоловічий шарм Коннері, його незаперечний акторський талант, гострий розум та чудове почуття гумору рятують навіть потенційно безвартісні фільми, надають їм яскравості та наповнюють хоч якимось сенсом?

      Перед шармом Коннері безсилі всі без винятку. Навіть радянські ідеологи. Фільми про Бонда в СРСР проклинали останніми словами, але інші стрічки за його участю таки виходили на екрани. Варто зазначити, що роботам інших акторів чи режисерів, які хоч раз були «помічені в антирадянщині», надалі шлях на радянські екрани перекривався. Більше того, 1970 року, в розпал популярності бондіани, Шона Коннері запросили на зйомки в радянському фільмі «Червоний намет». От уже дійсно: «краса — страшна сила».

      Коннері має доволі критичне ставлення до Голлівуду, яке не раз публічно висловлював, тому в США нагородами його не розбещували — лише один «Оскар» за роль другого плану в гангстерській стрічці 1987 року «Недоторканні».

      Він є народним кумиром у рідній Шотландії, але загалом на Британських островах його також не пестували. Для цього існує вже інша причина. Ще у підліткові роки Шон зробив на лівому плечі два татуювання з написами «Мама і тато» та «Шотландія назавжди». Коннері є переконаним шотландським націоналістом і виступає за повну незалежність Шотландії від Великої Британії. Але якщо перед шармом Коннері не встояли навіть кадебісти, то що вже говорити про «слабку жінку». Королева Великої Британії Єлизавета ІІ 1999 року таки надала видатному актору лицарський титул. Журналісти як люди більш незалежні від різноманітних упереджень також потрапили під вплив шотландського шарму: 1989 року американський тижневик «Піпл» присвоїв актору титул «Найсексуальнішого чоловіка з усіх живих».

      Стосовно першого татуювання, то Коннері впродовж усього життя був відданим сім'янином. З першого шлюбу з акторкою Даян Чіленто (1962—73) він має сина Джейсона, який також обрав акторський фах. Останні чверть століття він одружений із французькою художницею та інтелектуалкою марокканського походження Мішлін Рокебрюн. Пара живе позмінно в Іспанії та на Багамських островах.