Галина Логінова: Сьогодні Київ, наче весела дiвчина, гарно вбрана i нафарбована

      О дев'ятій годині понеділкового ранку в готелі «Національний», звісно, безлюдь. Та всього лише за півгодини в холі з'являються прес-секретарі, знімальна група, шофери та прихильники Міли Йовович. Американська знімальна група, яка, як уже писала «УМ», спеціально приїхала з зіркою, говорить, що від Києва у захваті; фанати фоткаються, але автографів акторка не дає. Міла Йовович, її мама, Галина Логінова, і всі-всі вантажаться в машини — сьогодні гості відвідають Лавру. Пані Галина і її давня подруга через ворота проходять першими. «Квиточки...» — запитальним тоном говорить жінка на вході. «Ні, ні дякую!» — відповідає пані Галина, думаючи, що їй пропонують «цвєточкі».

      Замість запланованої 11-ї приїжджаємо на півгодини швидше. Та не прийди ми раніше, не відбулась би спонтанна зустріч у всіх планах земляків. «Гуд монінг, ледіз!» — говорить Віталій Кличко. Виник просто з-під землі. Поруч з ним «найкращий тренер у світі з футболу», який німецькою відмовляється називати своє ім'я — приватний візит. «А я тільки вчора з Лос-Анджелеса прилетів, я там недалеко від вас живу», — говорить Кличко. «Так, так, я вам дзвонила», — каже Логінова, і Віталій ще раз записує в її записник свій номер. «Знаєте, шкода, що з «Євробаченням» не вийшло, вони б так зраділи. Але, думаю, іншим разом усе вийде!» — говорить Кличко, який раніше, виявляється, підпрацьовував «груповодом». — Приходьте 19 листопада в Лас-Вегасі на бій». І фото на пам'ять.

      Міла поправляє на голові хустинку, мама каже їй, що це така традиція, хоча вона росла в такий час, коли до подiбних обрядів ставилися легковажно. І поки всі чекають екскурсовода, «УМ» розмовляє з людиною, яка, певно, знає Мілу краще, ніж вона сама, — з колишньою працівницею кіностудії ім. Довженка, колишньою тещею режисера Люка Бессона та найкращим другом Міли — з її мамою, пані Галиною.

      — Одразу внесемо ясність: справжнє ім'я вашої доньки — Міла чи Наталя?

      — Ні, ні. Переплутали журналісти. Наталя — це Мілина троюрідна сестра, вона теж живе в Лос-Анджелесі. А Міла з народження — Міліца, так ми її назвали на честь бабусі Богі, мого колишнього чоловіка (серба за походженням. — Авт.).

      — Які сувеніри повезете з України додому?

      — Мілочка купила, мабуть, половину Андріївського узвозу: і вишиванки, і будьонівку, а мені от (показує на гердан з бісеру на шиї. — Авт.) подарувала прикрасу — я її тепер одягаю під будь-який одяг. Міла сьогодні хотіла вдягнути український стрій, який вона купила, але нам, на жаль, не вистачило часу бути у «повній боєготовності», адже всі ці речі займають багато турботи при вдяганні — весь же графік розписаний похвилинно. Знаєте, ми приходимо в готель і не лягаємо спати, а просто втрачаємо свідомість, щоб прокинутися зранку. А ще ми вчора були у Пироговому, каталися там на конях, потім — прогулянка по Дніпру, на катері співали українських пісень.

      — Ви ще пам'ятаєте?..

      — Аякже. Я ж закінчила в Дніпропетровську школу, потім поїхала в Москву у ВДІК, але після диплома знову повернулася в Україну — працювала на кіностудії Довженка. В Києві у мене залишилося багато друзів: зараз ми з ними зустрічаємося (разом з мамою та дочкою в Лавру також прийшла подруга студентських років Галини Логінової Ніна Реус, вона сидить поруч. — Авт.). Ми б дуже хотіли побувати на вулиці Богомольця, де колись жили, хоча вчора навіть вдалося відвідати гуртожиток кіностудії Довженка — вразило, звичайно, неймовірно!  Ми їхали на лімузині в ресторан, і я згадала цей дворик, де ми стільки всього пережили, як ми розважалися і яку музику слухали, перші закоханості...

      — А взагалі сьогоднішній Київ, порівняно з містом, яке ви залишили у вiсiмдесятих, ще можна впізнати?

      — Мені здається, що Київ тоді виглядав як старіюча дама, а зараз це весела  двадцятиоднорiчна панянка, повнолітня, гарно вбрана та нафарбована. Єдине, що мене турбує: я не можу бачити на вулицях безпритульних тварин — як і в Києві, так і в Москві їх дуже багато.

      —  Якби український режисер запропонував зйомки у фільмі вам чи Мілі, на яких умовах ви б погодилися з ним співпрацювати?

      — І не тільки для українського, а й будь-якого іншого умови завжди одні й ті ж: треба почитати сценарій, я повинна також знати, що це за людина, чи збігаються наші смаки, хто ще гратиме...

      — Я знаю, що в квітні у вас були зйомки в Москві, тобто зірки тоді розташувалися правильно?

      — Так, це була моя перша роль за багато-багато років. Це малобюджетний фільм «Человек безвозвратный», в ньому беруть участь усі молоді актори. Режисер — Катерина Гроховська, а сценарій написав мій друг Петро Стьопін. Ми познайомилися з ним ще в Лос-Анжелесі, де я одного разу грала маленьку роль. А роль заможної, але самотньої жінки моїх років Петро писав спеціально для мене. Щоправда, кінцівку я трішечки змінила. Річ у тім, що молодий хлопець, з яким у головної героїні роман, врешті її кидає, і вона, не знаючи, як знайти вихід, просто знайомиться з іншим. Концептом сценариста було: вона їде з іншим. Але, як на мене, такий вчинок може зробити людина, яка духовно не виросла. Тому я попросила зробити ще один кадр, де головна героїня лежить удома вдягнена на постелі, з пультом у руках, а на задньому плані миготить телевізор — це повинно було би означати, що вона просто не може повернутися і повторювати те ж саме.

      — Ви так довго не були на знімальному майданчику в ролі акторки, а все більше як підтримка для Міли. І от які тепер у вас відчуття від зйомок?

      — Неспокій був. І велика відповідальність. Причому не лише за себе. Адже моя дочка — зірка, і мої роботи теж сприйматимуть через цю призму. І ви знаєте, моя російська зараз не зовсім плавна, адже тільки перебуваючи безпосередньо в мовному середовищі звикаєш до тієї російської.

      — Скажіть, правда, що президент Росiї пропонував Мілі бути обличчям Олімпіади у 2012 році ще тоді, коли не було зрозуміло, де Олiмпiада відбуватиметься?

      — Ви знаєте, я не впевнена, це хтось мені сказав. Хоча, зрештою, якщо така думка в них з'явилася...

      — Тоді, мабуть, правда, що Міла відкриє в Україні магазин-бутік з лінією власного одягу. Вона ж ще й моделює?

      — Так, це можливо, тому що вона зараз у пошуках фабрики, яка б могла якісно виконувати її творчу фантазію. Вона привезла із собою свої моделі і сама їх одягає, між іншим, у мене от цей піджак теж її рук справа (натягає на плечі сірий піджак. — Авт.). В Лос-Анджелесі в неї є своє міні-ательє, де працюють четверо чи п'ятеро жінок. Також вона пробує щось таке зробити в Гонконзі. Саме тому Мiла і купила так багато українських строїв на Андріївському узвозі. Каже: «Це дуже важливо для мене, для натхнення».

      — А ви можете сказати, які риси вашого характеру успадкувала Міла?

      — Це порядність, щирість, уміння помічати деталі в житті, доброта, ну і, мабуть, творче начало.

      — З боку виглядає, що у вас стосунки двох подруг-одноліток, от навіть спите в готелі разом...

      — Так, а навіщо нам спати в окремих номерах, якщо маємо таку чудову нагоду побути разом. Адже ми хоч і живемо в одному місті, бачимося украй рідко. У Міли багато будинків, але всі вони майже завжди вакантні — вона постійно у роз'їздах. Ми прийдемо, разом поп'ємо чаю...

      — З'їсте борщу...

      — Вона ж на вечерю замовляє борщ і зранку  теж замовляє... А от у іншому номері, який для нас залишили, ми поселили друзів.

      — А де живете в Америці ви?

      — У мене будинок на голлівудських пагорбах, куди я після повернення заїду на кілька годин, щоб оплатити купу рахунків — зараз же особистих листів ніхто поштою не пише, а тільки в звиклі нам скриньки надсилають різні рахунки. А потім я поїду в будинок у Палм-Спрінгс, це курортне місце в пустелі, дві з половиною години їзди від Лос-Анджелеса, я просто обожнюю це місце. В моєму будинку збирається дуже багато відомих людей, особливо слов'ян. Якось ми вітали Богдана Ступку — над-зви-чай-но цікава людина — як мені шкода, що ми не змогли провести разом більше часу. Деколи приїздить Володя Машков, Костя Райкін.

      — Світ шоу-бізнесу, особливо якщо йдеться про фабрику зірок у Голлівуді, жорсткий. Бували у вас такі моменти, коли вона приходила і казала: «Все, я більше так не можу, давай ми все кинемо!»? Що ви їй відповідали?

      — Знаєте, важко завжди. Ще в школі Мілу називали «комі»: «Ю комі!», тому що вона колись жила у Радянському Союзі. Їй уже тоді було боляче... Крім того, Мiла, як і всі творчі люди, дуже вразлива. Я заспокоюю її на буденному рівні. Адже юність — це максималізм і конфліктність, яскраві фарби, а не напівтони...

      — Ви — сувора мати?

      — Я думаю, вона вважає мене дуже суворою. Наприклад, ці хлопці (організатори. — Авт.) теж могли зрозуміти, що Міла може бути дуже нелегкою людиною, хоча бути безпосередньою вона теж уміє...

      — Розумію, що матері важко визначити це, але все ж таки, на вашу думку, яка роль пасує Мілі найбільше: акторки, співачки, моделі, модельєра?

      — Для творчої людини дуже важко робити ці ліміти. Я і сама здивована, але дівчинка знаходила безліч шляхів для самовираження: ще в десятилітньому віці вона почала роботу моделі, але паралельно ходила в акторський клас. Але завжди вона малювала, причому лівою рукою: перерви між зйомками чи в школі вона часто використовувала для своїх ескізів. Потім ми зайнялися музикою: почали з фортепіано, але зупинилися на гітарі. А які вірші вона пише!

      — Ви, мабуть, задумувались: якби ви не емігрували тоді, у 81-му, що було б зараз?

      — Нормально. Можливо, Мілу би не знали на світовому рівні, але вона б точно була акторкою тут.

      — Незабаром на наші екрани вийде «Обитель зла», де знімалася Міла. На вашу думку, такі фільми-екшн — це її амплуа.

      — У неї ще море часу рости і рости... Це так завжди здається, що твоя найкраща роль вже зіграна. Але це тільки на тому світі в нас не буде ролей. Зараз же треба пробувати себе і в інших жанрах. Хоча в Мілі оцей екшн-задаток теж присутній. Ви подивіться на її тіло — воно таке натреноване! Вона мені нещодавно говорила, що хотіла би зіграти і романтично-комедійну роль.

* * * 

      Протягом нашої розмови неподалік стоїть хлопчина і зачудовано дивиться то на папірці в руках, то, усміхаючись, на нашу лавочку. І вже після інтерв'ю він несміливо підходить до пані Галини і показує їй... чорно-білі фотографії з її весілля. «Господи! — вигукує вона, — та це ж Богі і я, дивіться-дивіться, це моя мама, і погляд той же. А от це батько Богі». Зі сльозами на очах Галина впізнає в хлопчині — «як дві краплі води» — сина свідка зі сторони чоловіка Дмитра Липченка. Вони одразу набирають номер Дмитра, у Галини трясуться руки, вона кричить в трубку: «Я дам Богі твій номер! Я цілую тебе через твого сина», і соковито чмокає в мобільний. Уже вдруге за годину Логінова дістає свій блокнот і записує туди ще один телефон. Як гарно повертатися додому!