Спас яб­лу­ка при­пас

      19 сер­п­ня пра­вос­лав­на цер­к­ва від­з­на­чає Пре­об­ра­жен­ня Ісу­са Хрис­та, що ста­ло­ся на го­рі Фа­во­р. У на­ро­ді свя­то це на­зи­ва­єть­ся Дру­гим Спа­сом, або Спа­сом яб­луч­ним. По всіх цер­к­вах свя­тять яб­лу­ка та різ­но­ма­ніт­ні пло­ди но­во­го вро­жаю, са­до­ви­ну та го­ро­ди­ну, нап­рик­лад  гар­бу­зи. Ка­жуть, ні­би цьо­го дня Спас хо­дить се­ред лю­дей і куш­тує ово­чі. Гос­по­ди­ні обов'яз­ко­во пек­ли різ­но­ма­ніт­ні пи­ро­ги, стру­де­лі й пи­ріж­ки з яб­луч­ною на­чин­кою.

      Літ­ні лю­ди, а та­кож ті, у ко­го по­ми­ра­ли ді­ти, вза­га­лі не їли яб­лук до Спа­са. Вва­жа­ло­ся, що в цей день на то­му сві­ті Ма­тір Бо­жа при­го­щає всіх яб­лу­ка­ми, але тим, чиї ро­ди­чі їли їх до Спа­са, яб­луч­ка не за­ли­ши­ло­ся. По­вір'я це пов'яза­не з куль­том по­мер­лих пред­ків, що на­пе­ре­дод­ні свя­та ніби­то з'яв­ля­ли­ся на зем­лі. За на­род­ни­ми уяв­лен­ня­ми, во­ни при­хо­ди­ли на зем­лю до жи­вих ро­ди­чів пе­ред Різ­д­вом, у Чис­тий Чет­вер пе­ред Ве­ли­код­нем, пе­ред Трій­цею і пе­ред Спа­сом — тоб­то чо­ти­ри ра­зи на рік, у пе­ре­хід­ний час від од­но­го се­зо­ну до ін­шо­го. На Дру­гий Спас іш­ли на кла­до­ви­ще від­ві­ду­ва­ти по­мер­лих ро­ди­чів, за­ли­ша­ю­чи на мо­гил­ках ос­вя­че­ні в цер­к­ві яб­лу­ка й пи­ро­ги. Яб­лу­ка й ми­лос­ти­ню роз­да­ва­ли стар­цям і жеб­ра­кам на по­мин ду­ші усоп­ших.

      До свя­та, як пра­ви­ло, всі гос­по­да­рі ма­ли за­кін­чи­ти жни­ва. Ра­зом із яб­лу­ка­ми в цер­к­ві свя­тять цьо­го дня він­ки з ко­лос­ків жи­та або пше­ни­ці й так зва­ну «квіт­ку» — пу­че­чок збіж­жя (час­то у виг­ля­ді хрес­та), пе­рев'яза­ний чер­во­ною стріч­кою, а та­кож «бу­хан­ці» — не­ве­лич­кі па­ля­ни­ці з но­во­го бо­рош­на. Зви­чай цей має пра­дав­нє ко­рін­ня. За свід­чен­ням Сак­со­на Гра­ма­ти­ка (ХІІ ст.), на ос­т­ро­ві Рю­ген (де­я­кі дос­лід­ни­ки спів­від­но­сять йо­го з мі­фо­ло­гіч­ним ос­т­ро­вом Бу­я­ном), що роз­та­шо­ва­ний у Бал­тій­сь­ко­му мо­рі, було слов'ян­сь­ке язич­ниць­ке ка­пи­ще. В се­ре­ди­ні сер­п­ня пос­лан­ці від усіх слов'ян­сь­ких пле­мен по за­вер­шен­ню жнив при­во­зи­ли до свя­ти­ли­ща па­ля­ни­ці хлі­ба, ви­пе­че­ні з бо­рош­на но­во­го вро­жаю. Го­лов­ний жрець хо­вав­ся за ве­ли­чез­ним пи­ро­гом і пи­тав при­сут­ніх, чи вид­но йо­го. Лю­ди від­по­ві­да­ли, що лед­ве-лед­ве, на що жрець ви­го­ло­шу­вав по­ба­жан­ня, щоб нас­туп­но­го ро­ку йо­го й зов­сім не бу­ло вид­но за ще біль­шим пи­ро­гом, тоб­то щоб уро­жай був ще кра­щий, ніж цьо­го­річ­ний.

      На По­ліс­сі до сьо­год­ні збе­ріг­ся зви­чай за­ли­ша­ти на по­лі жму­ток не­ви­жа­то­го збіж­жя, прик­ра­ше­но­го стріч­ка­ми і кві­та­ми, що на­зи­ва­єть­ся Ве­ле­со­вою або Спа­со­вою «бо­ро­дою», «ко­зою», «пе­ре­піл­кою». По­де­ку­ди жен­ці йшли тан­ком нав­ко­ло «бо­ро­ди» і прис­пі­ву­ва­ли: «Оце то­бі, бо­ро­да, хліб, сіль і во­да». За язич­ниць­ки­ми ві­ру­ван­ня­ми, збе­ре­жен­ня в ха­ті на по­ку­ті ос­тан­ньо­го сно­па (йо­го ще на­зи­ва­ють Дід або Ді­дух) та об­ряд «за­ви­ван­ня бо­ро­ди» ма­ли зв'язок із ду­хом рос­лин­нос­ті й пок­ли­ка­ні бу­ли пе­ре­да­ти си­лу, що пе­рей­ш­ла у ко­лос­ся, на­зад зем­лі, а та­кож усьо­му дво­ру гос­по­да­ря. За­кін­чив­ши жни­ва, жен­ці ка­ча­ли­ся по стер­ні, щоб не бо­лі­ла спи­на і лег­ко бу­ло жа­ти нас­туп­но­го ро­ку. При цьо­му спі­ва­ли:

Ой ни­во на­ша, ни­во,

Вер­ни нам на­шу си­лу!

Ми на то­бі жи­ли,

Си­лонь­ку по­ло­жи­ли.

      Ві­нок, спле­те­ний із пше­нич­них і жит­ніх ко­лос­ків, — сим­вол щед­ро­го вро­жаю й ус­піш­но­го за­вер­шен­ня жнив, а та­кож пло­дю­чос­ті й дос­тат­ку. То­му са­ме зер­ном з ос­вя­че­но­го на Спа­са він­ка об­си­па­ли мо­ло­дих на ве­сіл­лях, се­зон яких роз­по­чи­на­єть­ся по за­кін­чен­ню Спа­сів­сь­ко­го пос­ту. Цим же зер­ном гос­по­да­рі за­сі­ва­ли ози­ми­ну, при­мов­ля­ю­чи: «Сій­ся-ро­ди­ся на кож­но­го до­лю: й бід­но­го, й ба­га­то­го, й для нас, і для пти­ці та зві­ра».

      От­же, Спас, за на­род­ною уя­вою, він­чав лі­то, то­му й ка­за­ли: «На Спа­са лі­то з осін­ню зус­т­рі­ча­єть­ся». При­мі­ча­ли, що піс­ля Спа­са від­лі­та­ють на пів­день жу­рав­лі та лас­тів­ки, мен­шає гед­зів i ста­ють особ­ли­во кус­ли­ви­ми му­хи («До Спа­сів­ки му­хи пра­цю­ють на па­на, а в Спа­сів­ку — на се­бе»). У сві­до­мос­ті ук­ра­їн­ців яб­луч­ний Спас був пер­шим осін­нім свя­том, про що яс­к­ра­во свід­чать прис­вя­че­ні йо­му прис­лів'я та при­каз­ки: «Од Спа­са та й ру­ка­ви­ці до па­са», «По Спа­сі три­май ко­жух при за­па­сі», «Піс­ля Спа­са дня до пів­дня».

Оле­на ЧЕ­БА­НЮК,

кан­ди­дат фі­ло­ло­гіч­них на­ук, фоль­к­ло­рист.