Любов, украдена спецслужбами

      Пані Емілії, дасть Бог, невдовзі виповниться століття від дня народження. Тягар прожитих років щоденно нагадує про себе, але поважного віку господиня не впадає у стан летаргійної байдужості — бадьориться і мріє видати книжку зі спогадами про діяльність «Просвіти». Довкола достатньо тиші для роздумів — мешкає сама у власній оселі на тихій вулиці Козацькій у передгірському місті Надвірна: чоловік помер, діти живуть окремо зі своїми сім'ями. Переступивши поріг чималого будинку, спроектованого за архітектурними довоєнними смаками, ніби потрапляєш у побут, описаний Іриною Вільде в романі «Сестри Річинські»: простора вітальня із старомодними меблями і громіздким роялем, на журнальному столику — свіжа преса.

      Її чіпка пам'ять з-посеред найдраматичніших сторінок життя вихоплює епізод із п'єси Бориса Грінченка «За батька», поставленої самодіяльними артистами на надвірнянській сцені після першого приходу «совітів». «Я грала роль дружини, чоловіка якої несправедливо заарештували, — пригадує співрозмовниця. — Здавалося, що та роль ніби була написана спеціально для мене: мого чоловіка також узяли «під штики» і заслали на 10 років в Архангельську область. Як було тяжко самій залишатися з трьома дітьми! Ніколи-ніколи не забуду тієї п'єси. Тоді ніби весь біль моїх страждань вихлюпнувся на сцену. Плачучи, я впала на коліна, а в залі глядачі плачуть. Вони знали про мою біду і щиро співчували...».

      Емілія Гринішак належить до вже вкрай нечисельної спільноти класичних західноукраїнських інтелігентів 20—30-х років XX століття, в душах яких корінилася нетлінна національна гідність.

      Емілія була третьою дитиною в сім'ї Дем'янчуків. Старші сестрички померли, тому батьки щиро молилися, аби Господь зберіг її, найменшеньку. Всевишній, очевидно, почув молитви, але, коли дівчинці виповнилося лише півтора року, забрав батька, який заробляв на утримання сім'ї дорожнім майстром. Змалку дуже любила читати книжки і призвичаїлася ходити до місцевої «Просвіти», яку очолювали батьки подружки Наді. Старші відвідувачі займалися своїми справами, а дівчатка гралися. Так ще з дитинства «Просвіта» стала для них чимось дуже важливим і рідним, наче другою домівкою, де й дорослі, і малі по-справжньому почувалися українцями на противагу настійним спробам влади полонізувати галичан.

      Після школи-семирічки Міля успішно закінчила вчительську семінарію сестер василіянок у Станіславі, однак учити своїх маленьких земляків української мови, про що дуже мріяла, не судилося: «Польський священик Смачняк, як тепер пам'ятаю його прізвище, гонорово сказав: «Нех пані по-польськи скаже «Отче наш», тоді дістане посаду в Надворній». Але я мовчки перехрестилася і пішла замість школи на скромне місце виховательки дитсадка. У 1932 році вступила в Союз українок».

      Як найсвятіші реліквії господиня зберігає вишиті на полотні малий і великий тризуби, видані в двадцятих роках минулого століття повне зібрання творів Тараса Шевченка і навіть «Історію січових стрільців». Останню книгу пані Емілія увесь радянський період зберігалася на горищі, в голубнику, куди не додумалися заглянути нишпорки з КДБ, котрі добре знали «просвітянське» минуле Емілії Гринішак і надовго не випускали її з поля зору. Прибульці зі сходу відразу конфіскували приміщення «Просвіти», знищили бібліотеку й вивезли у віддалені концтабори найактивніших просвітян. Те, чого не дозволили собі навіть вороже налаштовані до української інтелігенції поляки (Миколу Гринішака вони арештовували тричі, але відразу відпускали після профілактичних бесід), нітрохи не вагаючись, вчинили спецслужби Сталіна. Мабуть, уникнути репресій Миколиній дружині, тоді вчительці української мови, допомогли малі діти, котрі росли без батьківської опіки. Але це було дещо пізніше, а спершу — романтична і водночас сумна історія їхнього кохання, яке в найтяжчі хвилини розпачу додавало сил і надії.

      Познайомилися у «Просвіті». Студент-юрист Микола Гринішак завжди перебував у гущі місцевої української молоді: організовував заходи до національних свят, поїздки в Манявський скит, керував репетиціями самодіяльних акторів. І майже завжди десь поруч була Емілія, молодша на 8 років. Одружилися, коли їй виповнилося дев'ятнадцять. Разом прожили дев'ять щасливих рокiв. Старшого сина на честь батька назвали Миколою, потім на світ з'явився Лесь, за ним — Любомир, Любусь, як його ніжно називали в сім'ї. Наймолодший батька не запам'ятав зовсім — малюкові було лише чотири місяці, як на татові руки накинули кайдани. За що позбавили волі? За те, що був розумний, гордився своїм українським походженням і не запобігав ласки перед новою владою.

      Заарештували — і ніби канув у Лету: жодного листа і жодної звістки. Вона щиро молилася, тримала піст за його спасіння, серцем відчувала, що Микола живий. Лише згодом, коли зустрілися через 36 років, Емілія Іванівна дізналася, крізь які терни пройшов її чоловік.

      «Тяжко про це розповідати, — сумнішають очі співрозмовниці. — Виснажений непосильною працею, обморожений, він потрапив у лазарет для тяжкохворих. Віддав тамтешньому сторожеві зв'язаний мною светр зі словами: «Бери, я і так жити не буду. Як не нині, то завтра мене не стане». Той сторож виявився доброю людиною. Він приносив моєму чоловікові гарячий чай, хліб і таки поставив його на ноги. А потім сталося ще одне диво: разом із громадянином Великобританії йому вдалося морем втекти з Радянського Союзу. Микола отримав притулок в Англії, де влаштувався на посаду заводського бухгалтера».

      Відірваний від дружини, дітей, рідної Галичини, Микола Гринішак жив самотньо й відчужено. Ще тяжче, напевне, доводилося Емілії по цей бік «залізної завіси» — на її плечі лягли всі жіночі й чоловічі обов'язки: сама виховувала дітей (усі здобули вищу освіту), шила собі і їм одяг на отриманій від мами у спадок швейній машинці, вела господарство, добудовувала хату і писала в усі партійно-радянські інстанції листи з проханням дозволити об'єднатися сім'ї.

      Незважаючи на дуже довгу розлуку і неосяжну за часів СРСР відстань між Україною та Британією, він і вона залишилися вірними своєму коханню. І тепер, як і в довгі роки розлуки, на стіні в кімнаті пані Емілії висить портрет молодого чоловіка. Та коли вони нарешті зустрілися на львівському залізничному вокзалі, вона ледь впізнала в сивому, з лисою маківкою, чоловікові свого Миколу, а дорослий син Любомир ніяк не міг усвідомити, що цей незнайомець — його батько...

      Але найбільше пані Емілія тішиться тим, що дожила до незалежності України і вірить у розквіт своєї нації. На прощання вона так і сказала: «Ще побачите: наша держава обов'язково досягне рівня найцивілізованіших країн світу. Вона цього заслужила».