Леся Гонгадзе з тепер уже колишнім своїм адвокатом Андрієм Федуром.
Якщо перші п'ять років влада ліниво перекочувала справу Гонгадзе у роті, то тепер вона її ковтає, не пережовуючи. Найбільш симптоматичне ставлення до неї засвідчив заступник Генпрокурора Віктор Шокін. Причому засвідчив, вдовольняючи безневинну цікавість газети «Сегодня» (від 11 серпня цього року) відносно того, чи потрібне Україні Національне бюро розслідувань і чи займалось би воно справою Гонгадзе. «Складне питання, — почав філософствувати Шокін. — З одного боку, це вбивство, і розслідувати його мало б МВС. Однак враховуючи політичне забарвлення, яке набула справа, скоріше вже — СБУ. Або спільно. Але точно не НБР, яке буде вести справи проти вищих посадових осіб, відстежувати високі корупційні зв'язки тощо».
Шкода, що можливості газети не дозволяють написати останнє речення дуже великими літерами — приблизно такими, якими пишуть на парканах відоме слово. Це візуально розставило б чимало акцентів. Отже, справа Гонгадзе не належить до того гатунку, де замішані «вищі посадові особи». Ще б пак. У ній вже визначені винуватці-пішаки — Костенко, Протасов і Попович, про яких відомо тільки те, що це — колишні співробітники правоохоронних органів. Ніде не звучать навіть їхні звання, щоб громадськість могла скласти собі уявлення про те, наскільки ці «орли» були «бойовими».
Коли-не-коли до цієї трійці приплітають ще й ім'я Пукача. Шукаємо, мовляв, шукаємо... Навіть ще більш інтенсивно, ніж раніше. Але вище Пукача планка не підіймається. Юрія Кравченка нема серед живих, а декотрих живих нема серед обвинувачених. Хоча за всіма очікуваннями — мали б бути.
Та навіть за таких обставин справу Гонгадзе оголошують розкритою. Тобто розкритою, мовляв, на «першому етапі». Дарма, що немає такого поняття в Кримінально-процесуальному кодексі. І коли Артем Шевченко в інтерв'ю для «Цензор.НЕТ» запитує «генерального ньюсмейкера» саме про це, той відповідає: «Згідно із законом, є така можливість». Говорить це Піскун, звісно, із розрахунком на те, що його візаві не витягне з широких штанин стос законів і не спіймає його на слові: «А ну ж бо, Святославе Михайловичу, покажіть, де тут помаранчевим по білому таке написане?».
А як поквапився згадуваний вже Шокін (хто-хто тут у нас генеральний ньюсмейкер?!) повідомити про результати іще не закінченої експертизи по «таращанському тілу»! За попередніми даними експертів, тіло належить саме Георгію Гонгадзе, заявив він. І все це у стилі, так би мовити, «наш паровоз вперед летит...». Летить та не зупиняється, щоб згадати про відсутність головного доказу — голови, що колись була на плечах «таращанського тіла». А це, між іншим, була б найпростіша перевірка обвинувачених у вбивстві на їхню, власне, «вбивчість». Бо, якщо злочин скоїли саме ті, на кого вказало слідство, повинні ж вони знати, як розпорядились тілом і куди поділи його частину.
Дивно, як після Майдану ми спокійно дивимось на всі рухи тілом, що їх виробляє Генпрокуратура над справою Гонгадзе. На сполох мусила б бити хоча б журналістська спільнота, яка принаймні час від часу гортає якісь кодекси та закони, з огляду на свої професійні обов'язки. Та проти направлення справи до суду в тому непристойно сирому вигляді, який вона має зараз, висловилась (не рахуючи авторки цих рядків та головного редактора «Української правди» Олени Притули, інтерв'ю з якою читайте далі) тільки Мирослава Гонгадзе. І тут же почула з Різницької безцеремонне та безглузде зауваження: не чиніть тиск на слідство!
Отже, справа Гонадзе до суду таки дійде. В цьому, на жаль, не доводиться сумніватися. Лишається тільки сподіватись, що судді, які візьмуться її розглядати, поставлять усі необхідні запитання та заповнять усі лакуни. Або ж повернуть її на дорозслідування. Наразі (за твердженням Генпрокуратури) матеріали справи читають обвинувачені. Згідно з тим таки джерелом, до ознайомлення з висновками слідства запрошено і дружину Георгія, і його матір. Власне, Леся Гонгадзе поділилася з «УМ» текстом листа, отриманим від Генпрокуратури. У ньому дійсно йдеться про те, що у «будь-який зручний час» (починаючи з 15 серпня) вона може почати читати матеріали справи.
А нижче додається: «адвокат Федур А.А., який був визнаний вашим представником у кримінальній справі №60-1241, усунутий від участі у справі, згідно зі ст. 61, 63 КПК України, оскільки проти нього порушено кримінальну справу. У зв'язку з цим ви можете укласти угоду про участь у справі з будь-яким іншим адвокатом». Але пані Леся не хоче іншого адвоката і не може собі дозволити його найняти. Її цілком влаштовує Федур, навіть якщо Генпрокуратура вважає, що той втрутився у приватне життя сімейства Пенчуків (саме за це проти нього й порушена кримінальна справа). Сам Федур повідомив «Україні молодій», що буде оскаржувати в суді подібне рішення.
І поки Андрій Федур — вічний адвокат для биття (його перманентне відсторонення від справи Гонгадзе тривало при Кучмі і продовжується тепер) — боротиметься із подібною кармою за допомогою правосуддя, у діло захисту Лесі Гонгадзе (й самого Федура) має намір вступити нардеп Сергій Головатий.
Піскуну зовсім невесело, попри увесь його приємний та «релаксуючий» відпочинок цьогоріч у Криму. Адже, за версією «Дзеркала тижня», головний лобіст Піскуна — секретар РНБО Петро Порошенко — «згодом розчарувався» у своїй креатурі. І надумав поміняти Піскуна на Віктора Шокіна, «який має стійку репутацію людини Порошенка». Але це ще не всі розклади. Як відомо, Президент не так давно запропонував Володимиру Стретовичу «йти працювати в Генпрокуратуру» та «наводити там порядок».
Хороший напрям вказав Стретовичу Президент. От тільки дуже вже неконкретний — занадто багато простору для інтерпретацій. Стретович пообіцяв піти до Президента «зі своїм баченням діяльності цього органу» (а про Піскуна він, як бачимо, жодним словом не обмовився). Очевидно, що Стретович місцем заступника Генпрокурора не вдовольниться. Піскун же поквапився повідомити непроханому пошукачу, що вакансій у його відомстві немає. Цікаво, що Піскун, який нещодавно заявляв: «Я піду у відставку, мені вже самому це набридло» (газета «Факти» від 17 червня), з часом вніс у свій крик душі деякі корективи: «Прокурор — це ж не собака, якого можна вигнати з будки» (Цензор.НЕТ, 11 серпня).
Ясна річ... А ще, вливаючись у зоомислення Піскуна, можна додати, що коли метелик на одному краю світу тріпне крильцями, на іншому починається буревій. Тож ніхто не знає, чим насправді закінчиться для України і всіх нас те, що зараз викручують зі справи Гонгадзе. Не догрались би до буревію...
А ось що повідала «Україні молодій» редактор «Української правди» Олена Притула — людина, яка пройшла крізь справу Гонгадзе, як крізь нищівні жорна:
— Олено, ти віриш, що справу Гонгадзе розкрито?
— Ми з тобою говорили про це десь із півроку тому, і я вже навіть не пам'ятаю, була я тоді оптимістично налаштована чи песимістично. Але знаєш, я все ще сподіваюсь, що цю справу розкриють. Не кажу: «вірю», кажу: «сподіваюсь»... Не зважаючи ні на що.
— Пані Леся нещодавно говорила, що їй не треба знати, хто саме вбив її сина. Її цікавлять конкретні імена замовників...
— Не знаю, навіть не замислювалась над тим, чи достатньо буде мені знати тільки вбивць. Боюсь, що ні... І найжахливіше тут те, що, власне, все суспільство і так знає або підозрює, хто може бути замовником. Але деякі останні — занадто поспішні! — дії Генпрокуратури можуть звести нанівець усі спроби встановити це остаточно. Якщо говорити про Піскуна, то це такий собі «Генпрокурор на замовлення» — раніше він виконував певні замовлення Кучми. Приміром, на Тимошенко, а тепер виконує замовлення на розслідування справи Гонгадзе. Мене це якось і радує, і лякає водночас. Радує, що така політична воля має місце, але лякає тим, яким чином усе це робиться. Поспішність у такій справі, яку направлять чомусь частинами до суду, може її просто поховати. Тут потрібна така продуманість, така ретельність! Тому що справа дуже важлива, і провалити її у суді — ну це просто неможливо... Сподіваюсь, що Піскун розуміє — це на ньому поставить хрест, і це, можливо, хоч якось його зупинить.
— До речі, про частини справи. Як її можна отаким чином розбивати? Це суперечить логіці, юридичним нормам...
— Я повністю з тобою згодна. Дивно, що такі очевидні речі нікого не насторожують. Щоправда, зараз сезон такий — усі політики у відпустці, готуються до виборів і тому ні на що не звертають уваги. І нікого не лякає те, що можна направити цю справу до суду, але чим там усе скінчиться?
— А тим і скінчиться, що засудять тих, кого зараз вважають убивцями. Я саме так кажу, бо не маю довіри до того, що Піскун нарозслідував... А ти ще вважаєш, що ми коли-небудь офіційно почуємо про замовників?
— Та це повний абсурд — усі ж знають, хто є замовником, та чи зможемо ми це коли-небудь довести? Мабуть, ні.
— Чому ні? Твоя версія? Є певна домовленість між новою та старою владою?
— Не знаю, навіть якщо вона і є, це не означає, що всі ми будемо мовчати і що близькі Георгія дозволять залишити все так, як є, не докопавшись до істини. Особисто я докладу всіх зусиль, щоб цього не сталось, щоб ми все не покинули на півдорозі... Переконана, що це саме скажуть і пані Леся, і Мирослава... А щодо домовленості, то я можу її припустити, враховуючи певні принципи нинiшнього керiвництва. Їх, ці принципи, можна зрозуміти, виходячи з того, що ти — державний діяч. Мені як громадянину та людині, котра близько знала Георгія, їх складно зрозуміти. Але якщо Ющенко пояснив для себе ситуацію так, що коли Україна засудить Кучму, то це буде поганим сигналом для авторитарних лідерів інших країн, тобто вони в ситуації, подібній до нашої помаранчевої революції, підуть до кінця, то... Знаєш, десь у масштабах Всесвіту я можу це зрозуміти. Але знову ж таки, в масштабах того самого Всесвіту прийняти той факт, що людину не карають з якихось ідеалістичних міркувань, я не можу... Треба карати за злочин, щоб наступного разу він навіть на думку нікому не спадав, бо це означає безкарність. І дає сигнал решті: ви можете робити все, що завгодно, бо потім ви домовитесь із новими лідерами країни... Це неправильна мораль.
— А якщо найближчим часом у нас буде новий Генпрокурор, як це вплине на справу Гонгадзе?
— О, це давно вже назріло. Піскуна від початку не треба було призначати на цю посаду, а зараз його треба замінити на іншу кандидатуру. Але на кого? Я, чесно кажучи, нікого поки не бачу.
— А дехто, здається, побачив. Я говорю про Стретовича...
— Ти знаєш, я думаю, що це все — політичні ігри. Піскун настільки хитрий... Він, я думаю, піде до Ющенка, щось йому нарозказує, навтирає, і той йому повірить на деякий час. Ось цього я боюсь. Досі ж у новому уряді ще жодної відставки не було...
— Олено, а ти на сьогодні володієш іще інформацією, яка досі ніде не звучала? Тобто чи є в тебе якийсь умовний сейф із доказами, документами, чимось іще на кшталт цього?
— Та ні... Такого, що я раніше ніколи не казала, нема...
— Ти пам'ятаєш ту експертизу, яку років чотири тому проводили в Німеччині (нею ще тоді опікувався Головатий, а він, у свою чергу, отримав від тебе біологічні матеріали для неї) і яка дала негативну відповідь на питання, чи належало «таращанське тіло» Георгію? Як це можна пов'язати з протилежними висновками ще кількох експертиз, які були потім?
— Я думаю, що той шматочок м'якої тканини, який лежав у мене в холодильнику, просто підмінили на інший. Замок у квартирі тоді в мене був ненадійний, і про те, що ці матеріали лежать у мене, я думаю, органи знали... І вони так само прекрасно знали, для чого я їх зберігаю...
— Ти на сьогодні вже приймаєш як даність те, що Георгія немає?
— Так... У принципі, всі факти, всі експертизи, які проводили, окрім отої, німецької, говорили, що це — тіло Георгія. Остання експертиза — її робило ФБР, тоді там брали слину в його дітей — показала 99,8%... Це максимальний результат, який можна отримати...
— В «Української правди» дуже непрості стосунки з майором Мельниченком, маю на увазі ту купу претензій, які майор висунув до вашого сайту. І все-таки, твій оптимальний варіант розвитку подій: що слід робити з його плівками? Враховуючи, звісно, те, що джерело їх — певною мiрою скомпрометоване...
— Так, на жаль, скомпрометоване. Та все одно, я вважаю, що ці плівки все ще можна використовувати як доказ у справі Гонгадзе... Єдине, що незрозуміле — це те, як слід розцінювати фразу Кучми: «Вивезіть його, залиште без штанів та віддайте чеченцям». Чи можна її розцінювати як прямий наказ вбити? Знаєш, коли мафіозі говорить, ця людина мені набридла, я від неї втомився, то його оточення у таких випадках чудово розуміє, що мав на увазі, скажімо, дон Карлеоне... Тобто яким чином це все використати як доказ — от що мене непокоїть... Але те, що над цим усе ж треба працювати — поза будь-якими сумнівами. Навіть попри те, що Мельниченко зробив усе, аби свої плівки скомпрометувати.
— Але й тут експертизу проводили не раз. Як, по-твоєму, треба чи ні ще раз досліджувати ці плівки на предмет автентичності?
— Ну тут, я думаю, нашим юристам треба визначити, що слід зробити, щоб ці плівки фігурували на суді. Якщо ще одна, наша, вітчизняна тобто, експертиза потрібна, то, значить, її треба провести. Якщо достатньо буде експертизи БЕК-ТЕК, то чому б не використати її? Я просто не знаю, як це все краще організувати з точки зору доказів на суді.
— Повертаючись до запитання про прямий наказ. У фільмі Ар'єва, наскільки я розумію, Кучма поданий як особа, котру підставили, а всі ниточки при цьому тягнуться до Москви...
— Я не згодна з цією версією, вважаю, що зазвичай усе в житті відбувається саме так, як це видається з першого погляду. Мені складно повірити у змови і триступінчаті плани, особливо коли йдеться про Кучму. Все, що ми знали тоді, і те, що знаємо зараз, говорить про одне: Кучма замовив, Кравченко віддав наказ (можливо, через Фере), Пукач разом із цими своїми товаришами вбив... Далі йде друга частина злочину, коли вбивство Георгія використовують проти Кучми, щоб підставити його та інших, тобто цей злочин використовують у суто політичних цілях, скоєне причому всіма, хто тільки зміг це зробити, зокрема й росіянами.
— Чого ти чекаєш від суду по справі Гонгадзе, якщо він дійсно розпочнеться у вересні, як це обіцяє Піскун? Він буде коротким чи тривалим? Чи згорнуть його швиденько під вибори, щоб у солодку мить перемоги раз і назавжди забути про Гонгадзе?
— По-перше, це буде безпрецедентний суд. Мені здається, ніколи ще в історії України не було такої гучної справи, яка має таке значення і для минулого країни, і для її майбутнього в тому числі. Дуже сподіваюся, що, розуміючи саме це, наші правоохоронці поставляться до цього процесу достатньо серйозно. Хоча використовувати його по повній програмі будуть і до виборів, і під час виборів, і, можливо, навіть після них. На жаль, політична кон'юнктура тут буде розкручуватись на повну котушку.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
