«Мистецьке березілля»: лідери для Лідера

      У  житті кожної людини настає момент, коли від питання «Для чого я живу?» — розмах шекспірівський, але водночас звучить дуже по-земному — відмахнутися неможливо. Ось так ігноруєш його рік, два, десять, та ілюзією відносно того, що воно рано чи пізно, так би мовити, розсосеться, можна себе і не тішити. І тоді починається гарячкове звіряння своїх вчинків з рекомендаціями мудрих світу цього щодо побудованого будинку, посадженого дерева та вирощеного сина. Не знаю, чи відповідав уже на це питання Сергій Проскурня, але я просто переконана, що одним із головних пунктів його «звіту» обов'язково буде «Березілля». Театральний фестиваль, який живе, дивує, тішить, експериментує, влаштовуючи локальні революції в театрі, шанує традиції й не боїться радикальних кроків назустріч незвіданому. «Ми несемо в душі пам'ять, яка становить основу драматургії фестивалю. Наші очі вдивляються у все, що може зацікавити, збентежити, надихнути. Ми сперечаємось, ми шукаємо. Ми зацікавлені у продовженні. Ми хочемо. Ми готові», — так Сергій Проскурня анонсував цьогорічне, вже одинадцяте «Березілля». З 24 вересня по 26 жовтня лідери сучасного українського театру своєю участю у фестивалі шанували пам'ять Данила Лідера.

Хочеш дискусії — їдь до Черкас

      Зібрати найкращих українських майстрів і відмовитися від зірок закордонних — ця ідея хоч і була продиктована, напевне, традиційним для мистецтва браком грошей, але команда «Березілля» реалізувала її настільки гідно, що відсутність іноземців на рівень фестивалю не вплинула абсолютно. Більше того, деякі з театралів нарешті з подивом переконалися, що наша театральна вітчизна таки має своїх пророків. І кожен із них приїхав до Києва з найкращим, а дехто навіть підгадав до «Березілля» з черговою прем'єрою.

      Серед таких здогадливих — Станіслав Мойсеєв, худрук Молодого театру та визнана надія театру українського, який запросив гостей фестивалю на чехівського «Дядю Ваню». (До речі, виставою «Дядя Ваня», але вже авторства Віталія Малахова, фестиваль відкривався). Що сказати — або Чехов, напевне, був набагато добрішим за Мойсеєва, або ж Мойсеєв чомусь вирішив під такого замаскуватися. Якщо Антон Павлович — це пастель почуттів, легка іронія й обережне ставлення до всього, що стосується душі людської, то Мойсеєв — це чорно-білий тріумф, сарказм і заперечення будь-якого найдрібнішого та найневиннішого сентименту. У «Дяді Вані» задіяний творчий авангард Молодого — Олексій Вертинський, Валерій Шептекіта, Тамара Яценко, Ганна Розстальна, Валерій Легін, Римма Зюбіна... Історія вийшла смішною і сумною водночас. Точніше, швидше сумною, ніж смішною.

      Ще одна прем'єра фестивалю, цікавість до якої була однією з найвищих на фестивалі — «Ендшпіль» («Кінець гри»), яку на «Березіллі» презентував Олег Ліпцин. Це вже друге звертання Ліпцина до творчості короля абсурду Семюеля Беккета, яке він використав також і для того, щоб випробувати себе на кону як актор. А «Березілля» з появою у програмі фестивалю Ліпцина довело свою міжнародність на практиці. Олега ж Ліпцина можна справедливо назвати театральним космополітом — його талановитому перу належать близько півсотні театральних проектів в Україні, Росії, Австрії, Німеччині, Іспанії, Індії, Канаді, США, Франції...  Режисер приїхав не сам — привіз із собою легендарну Барбару Брей, якій небезпідставно приписують амурні стосунки з Беккетом. Хоча світ знає її, насамперед, як перекладачку творів Семюеля Беккета. Свою театральну кар'єру пані Барбара розпочала на Бі-Бі-Сі, працювала над радіоп'єсами, там вона і познайомилася з королем абсурду, разом вони переїхали з Лондона до Парижа. Сьогодні у Барбари Брей — свій двомовний театр у Парижі, вистави йдуть англійською та французькою. Незабаром супутниця життя драматурга планує видати свої спогади, які, з огляду на одіозно-загадкову фігуру Беккета, без уваги театральної громадськості не залишаться.

      «А їх я запросив для того, щоб спровокувати дискусію», — так пояснив мені Сергій Проскурня участь у «Березіллі» так званої театральної ініціативи Ambiente з Черкас. Але після перегляду вистави Олександра Павлютіна «Харран. Територія кохання» (притча за п'єсою Птушкіної «Ягнятко») особисто я зрозуміла остаточно, що дискутувати потрібно на якомусь вищому рівні. Хоча б для того, щоб було про що дискутувати. А черкаських театралів таки шкода — зрештою, коли нічого іншого не бачити, то й «Територію кохання» можна назвати високим мистецтвом. У контексті примітивного вирішення цього спектаклю дуже органічно виглядали актори — посередньо, невиразно. А коли Лія, героїня Ірини Глазової, вийшла на сцену і затягла пісню Ірини Білик «Ти мій»,  зал вибухнув істеричним сміхом. Недоречною у цій виставі була сама пісня — згадайте легенду про сестер Рахіль та Лію і безпринципного Якова. А виконання взагалі не витримувало ніякої критики. Після подібних «шедеврів» починаєш думати, що провінція таки спрощує людей мистецтва, адже у Києві кар'єра Павлюгіна складалася, у принципі, багатообіцяюче: був актором трупи Олександра Петруленкова, закінчив режисерське відділення Київського театрального інституту...

Наші — в Одесі, Одеса — у Києві

      Про свої походи наліво на «Мистецькому березіллі» відзвітували Юрій Одинокий та Дмитро Богомазов — вистави киян «Ревізор» та, відповідно, «Щастя поруч» привіз на оглядини до столиці Одеський театр імені Василька. Цей театр вважається одним з найпрогресивніших в Україні — кілька років тому, наприклад, саме тут пройшов фестиваль сучасної української драматургії. Посилили репертуар виставами провідних режисерів — і цей крок також, погодьтеся, був саме прогресивним (кожен театр має штатних режисерів, але це зовсім не означає, що репертуар вони заповнюватимуть цікавими виставами). Богомазов поставив «Щастя поруч» за Франковим «Украденим щастям» — поставив надзвичайно стильно, хоча й не без шокуючих моментів, які не надто вписувалися у загальну картину Богомазова-Франка. Чого варте, наприклад, весільне вбрання Анни — традиційнi біла сукня, фата i — чорна маска ката. Забагато, як на мене, махали сокирами, якось дуже вже прямолінійно. Зрештою, всі ми знаємо фінал п'єси Франка, тож не варто натякати на трагедію ледь не кожні п'ять хвилин. Але в будь-якому разі вистава «Щастя поруч» у російськомовній та «російськофільній» Одесі свого глядача має. Наразі Богомазов готує для тамтешніх театралів ще й «Царя Едіпа» — у Дмитра з Театром Василька, схоже, зав'язалися тривалі стосунки.

      Свого «Ревізора» Юрій Одинокий поставив, перебуваючи на «гоголівській» хвилі після «Одруження» в Театрі на Лівому березі. «Мій Хлестаков — інкогніто настільки, що його можна навіть сприйняти за інопланетянина. Водночас він — наче нечистий, що прийшов по душі боягузливих і брехливих чиновників», — заінтригував напередодні київської прем'єри Юрій Одинокий.

      Звичайно, не в майстерності інтриги суть, але на одеську виставу Одинокого прийшло набагато більше киян, ніж на одеську виставу Богомазова. Особливо була помітна відсутність на «Щастя поруч» акторів столичних театрів, зате на «Ревізора», в якому зайнята вся трупа Одеського театру, поприходили і Віталій Лінецький, і Анатолій Ященко, й актори з Молодого, з Театру Лесі Українки... Приємно, коли столичні артисти цікавляться роботами колег з периферії. (Точніше, з нестолиці, щоб нікого не образити). Хоча нестоличними у цих двох спектаклях були саме актори, оскільки і Одинокий, і Богомазов, не ризикуючи, запросили кожен до своєї постановочної команди перевірених спільними київськими проектами художників Олега Луньова та Олександра Друганова, балетмейстерів Льва Сомова й Ларису Венедиктову, Олександра Курія, який підбирав музику до обох вистав.

      Ще однією помітною фігурою фестивалю був харківський режисер Ігор Ладенко, який створив «Театр 19» і на «Березілля» привіз усі його чотири вистави, одну з яких, «Хулія славлю», підготував спеціально до форуму. Знову до Києва приїжджав Жолдак, але з тими ж «Місяцем кохання» та «Одним днем Івана Денисовича» (вже хочеться від нащадка Тобілевичів чогось новенького). І хоча на «Березіллі-2003» театрів з обласних центрів вистачало, у програмі фестивалю красномовно домінував Львів: приїжджали Володимир Кучинський, Ярослав Федоришин, Наталка Половинка, Ірина Волицька, Сергій Ковалевич...

      Закривали фестиваль виставою «Тев'є-Тевель» франківці. Закривали по праву — цей театр завжди був багатим на лідерів, на людей, яким вірили й вірять. У цьому театрі працював і сам Данило Лідер, земне життя якого закінчилося майже рік тому. Але в мистецтві, як учергове довело нам «Мистецьке березілля», це справді так відносно.