Пам'ятник останньому гетьману на його батьківщині — у Пустовійтівці (Роменський район Сумщини). (автора.)
Мученицька доля останнього кошового Запорозької Січі Петра Івановича Калнишевського є одним із найяскравіших прикладів історичної несправедливості, яка багато віків тяжіла над нашим народом. Цікаво, що Калнишевський — єдина в історії України відома особа, життя якої припадає на три століття: народився в ХVІІ, діяв протягом ХVІІІ, а помер у ХІХ ст. У ці дні саме спливає 200 років з дня смерті гетьмана, який 25 останніх років свого життя відсидів у кам'яній пастці на Соловках.
Про ранній період його життя відомо дуже мало. Народився він 1691 року в селі Пустовійтівка (нині Роменського району Сумської області. Як встановив роменський краєзнавець Ф.Сахно, Калнишевський був найстаршим сином козацької вдови Агафії. Священиком Миколаївської церкви в Смілі був брат Калнишевського Семен Іванович. Петро мав також і сестру, яка була заміжня за козаком Лук’яновичем із села Троцівка на Лохвиччині. Коли Петрові було 8 років, запорожці забрали його на Січ.
У документах архіву коша Запорозької Січі з початку 50-х років ХVІІІ ст. усе частіше зустрічаємо ім’я Петра Калнишевського. Він у цей час займає вищі старшинські посади: військового осавула, який відповідав за стан і організацію війська, потім — військового судді, тобто був другою особою після кошового отамана.
У 1762 р. Калнишевський уперше обирається кошовим отаманом запорозького війська. У вересні цього ж року разом із військовим писарем січовим Іваном Глобою він зустрічався з царицею Катериною ІІ. Швидше за все, кошовий не дуже заімпонував цариці, бо з цієї посади його усунули. В той час царський уряд скасував вибори в Запорозькій Січі, тому її керівництво обирали, як правило, не на загальновійськових радах, як раніше, а на сходах старшини, де здебільшого затверджували рекомендовані царицею кандидатури. Але козацтво дуже часто ігнорувало царські закони, обираючи найавторитетніших і найдостойніших. Одним із таких обранців козацької громади став П.Калнишевський, який у січні 1765 р. усупереч царській волі знову став кошовим отаманом. Відтак було порушено «Справу про самовільне обрання козаками отамана коша Запорозької Січі Калнишевського» — понад місяць спеціальна слідча комісія розслідувала цей вияв «зухвалої непокори і сваволі» запорожців. Утім з огляду на майбутню війну з Туреччиною, а в ній українському козацтву відводилася чи не вирішальна роль, Катерина ІІ тимчасово змирилася з самовільним обранням Калнишевського кошовим. Отже, він стає кошовим отаманом вдруге й остаточно — аж до знищення Запорозької Січі, тобто на десять років поспiль, «чого зроду-віку не бувало».
Петро Калнишевський брав активну участь у російсько-турецькій війні 1768—1774 рр., відзначився разом із запорожцями при взятті Очакова, Кінбурна, налагодив діяльність козацької розвідки в Криму. У 1770 році цариця нагородила гетьмана великою золотою медаллю з діамантами. (Саме з цією великою медаллю на грудях зображений Калнишевський на іконі січової Покровської церкви. Це чи не єдине прижиттєве зображення кошового, що збереглося до наших днів). Два роки потому Калнишевському було присвоєно ще й військове звання російської армії «генерал-лейтенант».
Калнишевський був людиною заможною. Власним коштом він збудував низку православних храмів: Святих апостолів Петра й Павла у Межигірському монастирі під Києвом (1768), Покрови Пресвятої Богородиці у Ромнах (1770), Троїцьку церкву у рідній Пустовійтівці (1773), храми в Лохвиці (1763-1764) і Петриківці (1769-1775). У роки його перебування на посаді кошового отамана вiн фінансував будівництво Троїцького собору в Самарі (тепер Новомосковську) та Пооріллі (Могилів, Байбаківка, Личківка, Гупалівка тощо), відправляв подарунки для храму Гроба Господнього в Єрусалимі.
Калниш — так любовно називали свого ватажка козаки. Кошовий послідовно захищав земельні інтереси й межі Запорозької Січі, проводив активне заселення південноукраїнських степів. Так, зокрема, на землях Запорожжя з’явилася низка сіл, зокрема Петриківка, названа на його честь. П.Калнишевський дбав про розвиток хліборобства, ремесла й торгівлі. Саме тоді й народилася приказка: «Як був кошовим Лантух, то не було хліба й для мух, а як став кошовим Калниш, то на столі лежав цілий книш».
Кошовий отаман також дбав, щоб школи на Січі мали відповідні умови, своєчасно забезпечувалися харчами і книгами. Освіта була взята «на кошти війська», доброю справою вважалися пожертви на школу. В останнє десятиліття існування Запорозької Січі було 3 спеціальних і 16 загальноосвітніх парафіяльних шкіл при церквах у центрах паланок, слободах, селах. У школах при Святопокровській січовій церкві діти віком від 12 до 17 років навчались «цифіри», письма, закону Божого, української та старослов’янської мовам тощо.
25 травня 1775 р., зберігаючи цілковиту таємницю щодо мети свого походу, виступили у похід на запорозьке козацтво царські війська під командуванням генерал-поручика Текелія. П’ятьма колонами йшли 10 піхотних, 13 донських козацьких і 8 полків регулярної кавалерії, посиленої 20 гусарськими і 17 пікінерними ескадронами із значним артилерійським парком, загальною чисельністю понад 100 тис. осіб.
Січ охоронялася гарнізоном чисельністю в три тисячі козаків із 20 невеликими гарматами. Переважна кількість козаків на той час відправилась по домівках або подалася на промисли. У ніч на 4 червня царські війська підійшли до стін фортеці. Вартових було знято, артилерію захоплено, січову гавань на річці Підпільній блоковано. Російські війська за два дні зайняли всі паланки, містечка й слободи по всьому Запорожжю. На третій день Текелій послав гінця в Січ із вимогою прибути до нього. Отримавши цю звістку, Калнишевський зібрав отаманів радитись. Частина згодна була змиритись, інші закликали битись до останнього. На думку дослідника А.Скальковського, вирішальною була промова архімандрита Січових церков Володимира Сокальського, який, побачивши «безладдя й бунт», вийшов із церкви з хрестом і почав умовляти: «Побійтеся Бога! Ви християни і підіймаєте руку на християн! Ви християни і жадаєте пролити кров єдиноутробну!». Із таким умовлянням погодилась не лише старшина, а й військо. Калнишевський, відтак, дав згоду на переговори і разом із 38 курінними отаманами відправився до Текелія. Сподіваючись на якісь компромісні домовленості з царицею і щоб уникнути кровопролиття (надто вже нерівні були сили), Калнишевський наказав здати Січ без бою. Хоч без окремих сутичок не обійшлося.
Із січових сховищ було забрано й вивезено боєприпаси, клейноди, прапори, архів. Усі будівлі, крім укріплень, зруйновано, пушкарню засипано, більшість куренів розібрано. Протягом семи років на Січі перебували царські полки, доки повністю не утвердилися московські порядки.
Царизм рахувався з січовиками лише до тих пір, поки відчував у них потребу. Коли ж після успішного завершення низки воєн з Туреччиною нагальна потреба в козацьких військах відпала, ставлення до запорожців разюче змінилося.
Січова старшина була репресована: віддані під суд з конфіскацією майна полковники М.Чорний, С.Гелех, І.Кулик, І.Гараджа, курінні отамани О.Паралич, М.Головко, військовий писар І.Глоба засланий до Туруханського краю, військовий суддя П.Головатий ув’язнений у Тобольському монастирі тощо.
Князь Потьомкін, який неодноразово на словах засвідчував повагу до запорозького кошового, називаючи його «милостивим своїм батьком» і «нерозлучним другом», сам віддав наказ про арешт Калнишевського. Фаворит писав до Катерини ІІ: «Всемилостівійша государиня! Вашій імператорській величності відомі усі дерзновенні вчинки колишнього Січі Запорозької кошового Петра Калнишевського і його спільників, коїх підступне буйство настільки велике, що не зважуюсь уже перерахуванням оного розчулювати тендітне і людинолюбне ваше серце. Злочини їхні заслуговують смертної страти. Проте як постійна пишноти душі вашої супутниця цнотливість перемагає суворість злостивості лагідним і матірним виправленням, то чи не зволите підлеглим праведному суду вашому ув’язненим оголосити милосердне позбавлення від кари, яку вони заслужили, а замість того повеліти відправити їх на вічне утримання до монастирів, із коїх кошового — до Соловецького». В кінці листа Потьомкін натякнув на можливість нагородити «вірнопідданих рабів» за рахунок запорозьких земель. Катерина ІІ підписала: «Бути по цьому», а за «вірну службу» пожалувала фавориту 100 тисяч десятин землі, ще одному із авторів антикозацького маніфесту генерал-прокуророві князю В’яземському — 200 тисяч десятин, де раніше знаходилася Січ. Решту земель Запорожжя роздано було дворянам та німцям-переселенцям: від 1500 до 12000 десятин.
25 червня 1776 року просто з контори Воєнної колегії під суворим конвоєм з семи чоловік Калнишевського на трійках було вивезено із Москви до Архангельська. Вони прибули туди 11 липня і, найнявши за 20 крб. судно в купця Вороніхіна, переправилися Білим морем на Соловки — разом з додатковою охороною.
На одному з Соловецьких островів є гора під назвою Голгофа. Саме на ній і було «розп’ято» Петра Калнишевського. Тутешня монастирська в’язниця вважалася найдавнішою і найстрашнішою серед російських тюрем. За особистим наказом царів сюди відправляли небезпечних ворогів абсолютизму. За жорстокістю утримання вона не знала рівних. Ув’язнені живцем гнили у земляних ямах.
Спочатку отамана помістили до одного з казематів Головленкової башти, де умови існування були нелюдські. Російський історик Колчин, який у 1880-х роках був монастирським фельдшером, так описував камеру цього в’язня: «Стіни сирі, плісняві, повітря затхле, сперте. Тому, хто пробув близько півгодини в задушливій атмосфері каземату, стає душно, кров приливає до голови, з’являється якесь безмежне відчуття страху. В кожного, хто тут побував, навіть найсуворішої людини, мимоволі виривається з грудей якщо не крик, то тяжке зітхання і з язика злітає запитання: «Невже тут можливе життя? Невже люди були настільки міцні, що зносили роки цього домовинного існування?». У камері, де сидів Калнишевський, постійно протікала стеля, про що свідчить письмове повідомлення намісника від 12 жовтня 1779 р.: «За багаторазовим мене проханням П.І.Калнишевського для потреби йому до виправлення і перекриття житла, в якому він живе, що від дощу велика теча відбувається, від чого і одежа в нього гниє, і просить ваше високопреподобіє на його рахунок найняти чотирьох чоловік і навесні з іншими монастирськими робітниками надіслати з вказівкою на його ім’я, хто і якими цінами». Так за власні гроші Калнишевський відремонтував свою камеру.
Дмитро Яворницький віднайшов у книзі «Приходу грошей 1776 року липня 29 по 1781 рік червня 15», що Калнишевському видавалось на утримання по одному карбованцю на кожен день: «1777 року серпня 23. Прийнято від відставного капітана Михайла Барашкова, присланих з повідомленням архангельським губернатором Головциним на харчування утриманому вищеписаному колишньому кошовому Калнишевському з 26 червня цього року по 26 липня 1778 порційних грошей по карбованцю на день, всього триста шістдесять п’ять карбованців».
Український історик П.Єфименко, перебуваючи на засланні в Архангельській губернії, в 1863 р. знайшов у місцевому архіві унікальні документи про ув’язнення останнього кошового отамана. Так, у відомостях за 1799 р., що посилались у синод, проти прізвища колодника Калнишевського записано: «Калнишевський життя своє проводить смиренно і ніяких клопотів від нього немає». Старий запорожець провів чверть століття у нелюдських умовах, але не втратив ані мужності, ані гостроти розуму. Лише 2 квітня 1801 р. указом нового імператора Олександра І Калнишевському було «даровано прощення» і право за власним бажанням обрати собі місце проживання. Останньому кошовому виповнилося на той час рівно 110 років.
Після того, як Калнишевський за багато років вийшов на волю, від нього тхнуло землею. Старожили монастиря розповідали невтомному шукачеві козацьких старожитностей Дмитрові Яворницькому, який розшукав могилу кошового на Соловках, що після нього (П.Калнишевського. — А.К.) залишилося у камері понад два аршини нечистот; що, просидівши у в’язниці такий тривалий час, він став похмурим і втратив зір; у нього виросла довга борода, і весь одяг на ньому, каптан з гудзиками, розповзся на шматки і спадав з плеч».
При перегляді архіву Соловецького монастиря члену Московського археологічного товариства О.Гоздаво-Тишинському та члену географічного товариства П.Чубинському потрапив до рук лист Калнишевського (виходить, що не втратив зору, як свідчать перекази) архангельському губернатору Мезенцову від 7 червня 1801 р., де не без іронії колишній кошовий отаман дякує за звільнення і просить дозволити йому «в обителі сій чекати з спокійним духом кінця свого життя, що наближається, бо за двадцять п’ять років перебування в тюрмі він до монастиря цілком звик, а свободою і тут насолоджується повною мірою». Єдине прохання висловив він у цьому листі — дожити «залишок днів безбідно», зберегти те саме арештантське утримання — по одному карбованцю на день, що було й дозволено.
П.Калнишевський, у зв’язку зі своїм звільненням, подарував на згадку Соловецькому монастирю Євангеліє.
«Насолоджувався» свободою Калнишевський недовго. У суботу, 31 жовтня 1803 року, його не стало. Перед Преображенським собором Соловецького Кремля на могилу останнього кошового отамана ліг камінь зі святенницькою епітафією, складеною ченцями. Гетьману було, як вказано в епітафії, «112 літ от роду».
Сьогодні точне місце, де знаходиться могила Петра Калнишевського, невідоме. В 1930-х роках на монастирському цвинтарі були табірні городи, де вирощували овочі. На початку 30-х років тут утримували понад 300 тисяч в’язнів, далі — більше, аж до мільйона. До наших днів збереглася лише надмогильна плита з написом, викарбуваним 1856 р., постриженим у монахи білоцерківським протодияконом Олександром, який заховався під криптонімом «А.А.».
Анатолій КОЦУР,
доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри української історії
та етнополітики Київського університету ім. Шевченка.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
