Віктор Цой.
Післязавтра вперше за ці п'ятнадцять років до могили Віктора Цоя не прийде людина, що за життя була для нього однією з найдорожчих. Півтора місяця тому дружина лідера «Кіно» та мама його сина Олександра, Маріанна Цой, померла від раку. Могили подружжя на Богословському кладовищі в Пітері зовсім поряд. А там, на небесах, знову з'єдналися їхні душі... Це вже — з розділу «Життя після смерті» чергової книги про Цоя, на яку, можливо, колись вкотре наважиться хтось із його шанувальників.
Цей розділ буде надзвичайно насиченим і вдячним: після 15 серпня 1990 року, коли Цой не впорався з керуванням свого автомобіля і загинув на 35-му кілометрі траси Слока—Талсі, сталося багато подій, пов'язаних з іменем музиканта. Виходили його записи, збірки поезій, перевидавалися на сучасніших носіях кінофільми, де знімався Цой. Один пам'ятник зведений на місці загибелі музиканта — гроші для нього збирали на благодійних концертах, а сам монумент виконаний з чорного металу та каменю. Ще один буде в Москві, біля МДУ: тут Цой — на «Яві», в чорних окулярах та шлемі, а зверху цей пам'ятник має форму хреста.
Свого колегу чи кумира не забувають музиканти — як ті, що тримали кругову оборону проти радянської ідеології пліч-о-пліч з Цоєм, так і ті, що взяли до рук гітари вже після його смерті. П'ять років тому проект «КІНОпроби» добряче струсонув спопсоване середовще пострадянської естради: пісні Віктора Цоя переспівали Земфіра, Ілля Лагутенко, «Бі-2, «Воплі Відоплясова», «Чичеріна»... А паломництва «кіноманів» до Арбатської стіни та могили на Богословському кладовищі не витримують ніякого порівняння зі штурмом кадилаків та квартир «звьозд» сучасності. До Цоя йдуть зважено і осмислено — випадкових, тимчасових, чужих людей тут немає точно. Так буде завжди, про це подбав сам Віктор. Він сказав усе, що хотів, і водночас залишився загадкою. Свої двадцять вісім років Цой наповнив по вінця — встиг справді багато, заповнивши собою прогалину, яка ледь не поглинула ціле покоління. Комусь вистачило набату Віктора Цоя з фільму «АССА». А хтось до болі у скронях вчитувався в його: «Мне есть, чем платить, но я не хочу победы любой ценой. Я никому не хочу ставить ногу на грудь. Я хотел бы остаться с тобой, просто остаться с тобой. Но высокая в небе звезда зовет меня в путь». І 15 серпня 1990-го готовий був лікті кусати через те, що ніхто й ніколи не зможе сказати Цою: «Доброе утро, последний герой», — ковтаючи сльози через те, що сам Віктор так несправедливо рано довів свою ж формулу: «Смерть стоит того, чтобы жить, а любовь стоит того, чтобы ждать...».
Мало хто знає, що Віктор Цой прекрасно малював, а ще писав прозу. Талановиту, хоча й залишив після себе лише одне оповідання «Романс». Цей твір обсягом у п'ять сторінок торкається питань, над якими б'ється людство останні дві тисячі років. Хоча не поспішайте ті, для кого авторитет музиканта є беззаперечним, шукати у «Романсі» відповіді на ці питання. Їх там немає. Там — поштовх до того, щоб спробувати відповісти на них самому.
Остання збірка «Кіно» вийшла вже після загибелі Віктора Цоя. Марiанна та друзі випустили її під назвою «Чорний альбом».
Але і сьогодні, напередодні п'ятнадцятого дня світлої пам'яті Віктора Цоя, є сенс уважніше придивитися до піратських розкладок... А ще — у понеділок запалити запальничку і вийти з нею вночі на балкон. Поблизу обов'язково знайдеться той, хто зрозуміє цей жест. Не втомлююся згадувати: «Якщо кожен із нас запалить сірника — буде вогонь на півнеба».
«Група «Кіно» була символом часу. Як Першотравень, чеські лунапарки, блакитні вогники. Мені складно перенести музику групи «Кіно» у своєму сприйнятті в день сьогоднішній. Так чи інакше виникають образи кількарічної давнини, і через це — тепло і сентименти».
«Для нас Віктор Цой — фігура, що стоїть окремо від усіх наших музикантів. Це артист, якого можна вважати постмодерністом. Як Тарантіно в кіно, Бродський у літературі, Цой звертав на себе увагу людей усіх соціальних прошарків, віку, рівнів освіченості тощо. Кожен отримує своє задоволення від його творчості».
«Як на мене, група «Кіно» сьогодні звучить дуже актуально. Всі повинні розуміти, звідки ноги ростутть у багатьох груп, що з'явилися нещодавно».
«Я з повагою завжди ставився до того, що робила група «Кіно», мені подобалася ця стриманість, така простота, мене це влаштовувало за моїми внутрішніми естетичними уявленнями. Мені завжди були близькими тексти Цоя, але мені досі не зрозуміло, як він примудрявся підбирати дуже точні вислови, дуже точні слова...»
«Його творчість, на мій погляд, визначила основний вектор еволюції сучасної рок-музики пострадянського простору».
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
