Народ вимагає справедливого суду (листопад 2004 р.) (Фото з архiву «УМ».)
Визначальним моментом у долі судової реформи стало 26 травня цього року, коли в Києві проходила 13-та Міжнародна конференція суддів. Виступаючи на ній, Президент Віктор Ющенко зазначив, що судово-правовій системі України потрібна «невідкладна модернізація». І пообіцяв від імені влади зробити все, аби наш суд «відбувся у тій ролі, яка відведена йому Конституцією». Зрозуміло, що після її гаранта слово брали можновладці рангом нижче, й кожен розвивав і доповнював постулат Президента.
Так, секретар РНБО Петро Порошенко зауважив, що на сьогодні необхідно визначити «чіткі концептуальні напрями», яких і слід дотримуватись при проведенні реформи; при цьому найголовніший iз таких напрямів полягає у забезпеченні «фінансової незалежності суддів». «Тому позиція команди Віктора Ющенка, — вів далі Порошенко, — полягає у проведенні реформи для того, щоб вдосконалити судовий процес, підвищити авторитет судової системи, а також забезпечити цю гілку влади належним фінансуванням».
А ось голова парламентського комітету з питань правової політики Василь Онопенко, похваливши принагідно себе і колег («Верховна Рада приділяє значну увагу законодавчим питанням судочинства»), висловив переконання у тому, що вже цього року Україна матиме «якісний Кримінально-процесуальний кодекс», а незабаром — і вдосконалені варіанти законів «Про судочинство» та «Про статус суддів».
Отже, заходи, запропоновані у рамках реформи судочинства, слід розбити на дві категорії: одна стосуватиметься забезпечення реформи коштами, інша — законодавчого забезпечення. Якщо чесно, то обидві вони дуже відгонять декларативністю. Iз часом стане ясно, чи піддаватимуть корекції держбюджет (аби підперти щирість реформаторських намірів національною валютою). Що ж до другого пункту, то повторимось: три з половиною роки тому під аналогічним гаслом «Даєш реформу!» вже була проведена справжня революція у Законі «Про судоустрій». Прикро, що нині ніхто чомусь не згадує ті зміни, не завдає собі труду проаналізувати їхній волюнтаризм та винести з того хоч якiсь уроки. Тим часом питання «А що ми маємо на сьогодні?» перед початком капітального ремонту, який очікує систему судочинства, є далеко не зайвим.
А на сьогодні, зокрема, згідно із Законом «Про судоустрій», голів судів призначає Президент. Дарма, що, за Конституцією, суд України є незалежним і будь-який вплив на нього карається законом. Таке положення не може не суперечити одному з базових принципів демократичної держави — принципу поділу влади на три незалежні одна від одної гілки — виконавчу, законодавчу і судову. Тож якщо Президент як керманич виконавчої влади призначатиме посадовців, діяльність яких пов'язана із застосуванням судової влади, про який суверенітет останньої може йтися?
Цікаво, що говорять iз цього приводу юридичні радники Президента? Президента, який є почесним головою однієї з провідних політичних партій, що збирається наступного року на вибори... А вибори, як ми знаємо, багаті на різноманітні конфліктні ситуації, учасники яких зазвичай звертаються до суду. А якщо голова суду призначений Президентом, то чи вистачить у нього принциповості визнати, скажімо, факт застосування адмінресурсу чи фальсифікації результатів голосування? Поки що Віктор Ющенко не дав приводу підозрювати його в тому, що подібні «подарунки від Кучми» йому на руку, тож саме їх ніяка реформа судоустрою не торкнеться. Питання в іншому: чи володіє взагалі глава держави знанням про подібні явно антиконституційні засади нинішнього українського судочинства?
Нагадаємо, що повноваження Президента України чітко викладені в 106-й статті Конституції, яка жодним словом не згадує про право цієї посадової особи призначати голів судів. А розширеному тлумаченню положення Конституції не підлягають. І новоприйнятими законами ніхто не має права розширювати ці положення та надавати тому ж таки Президенту додаткові важелі впливу.
Зараз багато говориться про те, яку важливу роль відіграє фінансова незалежність судів. Додамо: фінансова незалежність, що підтримується на належному рівні. Тут влучну формулу вивів нинішній голова Дніпропетровської облдержадміністрації Юрій Єхануров: «Дешева судова влада дуже дорого обходиться нашому суспільству». (Це так Єхануров відгукнувся на тривалий розгляд у судах справи відомого дніпропетровського ринку «Озерка»).
Але судова влада у нас таки залишається дешевою. А отже, і залежною... 7 лютого 2002 року, коли Верховна Рада з третьої спроби прийняла Закон «Про судоустрій», у ньому так і не знайшла відображення пропозиція щодо того, аби надати судовим адміністраціям нового статусу. Що таке судова адміністрація? Це група осіб, яка є колективним розпорядником усіх коштів суду. Її керівництво повинно обиратися самими представниками судової влади — пропонували три роки тому експерти й фахівці з права. Хіба б це було не логічно? Адже кожен трудовий колектив сам обирає собі профком і покладає на нього в тому числі й деякі фінансові питання.
І все ж, за чинним законодавством, керівників судової адміністрації призначає знову-таки Президент. А як відомо, хто платить, той і замовляє музику... Колись давно питаннями технічного і матеріального забезпечення судів займалося Міністерство юстиції. Займалося просто бездарно, тому інколи пошуки обладнання для нормальної роботи судів — від приміщень до олівців — тривали неприпустимо довго. Відтак і розгляд справ розтягувався у часі. Чи буде у такий саме спосіб надавати все необхідне для судочинства (будівлі, апаратуру для фіксації процесу, канцелярське приладдя врешті-решт!) і судова адміністрація, якою керуватиме людина Президента? Мабуть, усе залежатиме від зацікавленості влади у тому, затягувати чи, навпаки, прискорити розгляд тієї чи іншої справи.
Над цим питанням теж варто було б подумати тим, хто зараз горою стоїть за проведення судової реформи. Натомість міністр юстиції Роман Зварич зайнятий дещо іншими справами: він (як і його попередник Лавринович, тут те саме дежа вю!) вкотре реформує державну виконавчу службу. Що ж, діло корисне. Тим паче в ситуації, коли справи, якими наразі опікується виконавча служба, у грошовому еквіваленті становлять 22 мільярди гривень, так підрахував Зварич. Це — компенсації за несплачену зарплату та справи про банкрутство... Добре було б повернути зазначені кошти законним власникам та поповнити державний бюджет. З нього гроші підуть у тому числі й на потреби судів. От тільки не забуваймо, що в судовій реформі ключові слова не тільки «гроші», а й «незалежність». Останнє можна навіть написати з великої літери, як назву свята, якого ще довго чекати нашим судам.
Усі судді — спеціалісти «широкого профілю»
За визначенням, суд — це установа, де розв'язують конфлікти сторін. Можна також сказати, що суд — це також місце, де обслуговують інтереси громадян. І якість такого обслуговування напряму залежить від того, наскільки глибоко і досконало обізнаний суддя з усіма тонкощами питання, пов'язаного зі згаданим конфліктом інтересів.
Отже, судді мають зосереджуватись на достатньо вузьких питаннях — кримінальних, житлових, трудових, шлюбно-сімейних, бо тільки у такий спосіб вони зможуть вважатися дійсно компетентними юристами і зможуть надавати кваліфіковану правову допомогу громадянам, які до них звертатимуться. У зв'язку з цим, як зазначають експерти, доречно було б створити кілька ієрархічно вибудуваних галузевих структур судочинства — кримінальну, цивільну, адміністративну, господарську.
Та максимум, що ми маємо на сьогодні, це поділ суду на колегії — кримінальну та цивільну. Саме ця норма, позаяк ідея створення спеціалізованих судів не знайшла свого часу підтримки у більшості парламентаріїв, і закріплена у чинному законодавстві. Тим часом 125-та стаття Конституції говорить про те, що «система судів в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації». Але ця спеціалізація у нас вийшла якоюсь редукованою.
Так само не запрацювали в Україні й адміністративні суди — ті, що мають розглядати справи «особа проти держави». Про них багато говорили в контексті минулорічних президентських виборів. Цікаво, що наприкінці свого правління Леонід Кучма навіть зробив корисну справу — підписав закон про зміни до держбюджету-2004, яким збільшив видатки на проведення виборів майже на 74 мільйони гривень. Ці мільйони, зокрема, мали спрямовуватись і на організацію адміністративних судів. Та, попри це, головний виборчий конфлікт минулого року — скаргу кандидата в президенти Віктора Ющенка на рішення ЦВК — розглядав Верховний Суд.
А ось одна з найбільш кричущих недолугостей чинного закону. Згадаймо: до 2002-го в нашій державі де-юре існували суди першої інстанції — районні (місцеві) суди, суди другої інстанції — апеляційні, куди надходили, відповідно до назви установи, апеляції від громадян. Було задекларовано також створення вищих спеціалізованих судів — це вже третя, касаційна, інстанція. І, зрештою, існує Верховний Суд України, який фактично виконує функції касаційної інстанції, позаяк вищі спеціалізовані суди (крім вищого господарського) створені так і не були, всупереч положенням Конституції, перехідна дія яких уже давно закінчилася.
Можливо, прийнятий Закон «Про судоустрій» зняв деякі проблеми і пом'якшив суперечності, що пронизують побудову нашої судової системи? Навпаки, на додачу до всього цим законом уведена ще одна проміжна ланка правосуддя — касаційні суди. Тобто маємо наступний ланцюг: суди першої інстанції — суди другої інстанції (розглядають апеляції) — суди третьої інстанції, касаційні (розглядають касації) — вищі спеціалізовані суди (розглядають касації) — Верховний Суд України (повноваження якого стають дедалі все менш і менш зрозумілими). Такого колоса на глиняних ногах, яким є українська судова система, не існує в жодній іншій країні.
Цікаво, що касаційні суди взагалі не передбачені Конституцією України. (До речі, приблизно рік тому свій висновок з цього приводу надав і Конституційний Суд). Конституція закріплює можливість подання касаційної скарги, але до вищих спеціалізованих судів (див. статтю 125-ту). Саме вони і мають відігравати роль касаційної інстанції. Крім того, як додаткова касаційна інстанція існує ще й Верховний Суд. Його покликання — на прикладі хоч і окремо взятої, але винятково важливої справи створювати прецедент того, як потрібно аналізувати ту чи іншу норму закону, аби надалі суди нижчих інстанцій могли йти подібним шляхом. (Саме тому, коли у Верховному Суді України вирішувалась доля президентських виборів, абсолютно справедливо говорили про те, що ВСУ бере на себе колосальну відповідальність за прийняте рішення, на користь котрого з учасників слухань воно не було б прийняте, адже йшлося передусім про прецедент).
У ситуації з касаційними судами, не передбаченими Конституцією, втішати може те, що за три з половиною роки ця судова інстанція так і не була створена. Хоча втіха тут, звісно, відносна. Бо прийняті закони мають виконуватись. Або не прийматись узагалі — якщо вони непрофесійні та заздалегідь приречені на лежання у шухлядах. Іншого з касаційними судами, в принципі, й трапитись не могло. Адже якщо у вже працюючих судах немає коштів на фіксацію судового процесу (протилежне є, радше, винятком), то звідки держава візьме гроші на впровадження іще однієї інстанції? До речі, яким чином ініціатори судової реформи збираються розв'язати цю проблему, не зрозуміло. Підозрюю, що вони й не надто з нею обізнані. Тому й обмежуються загальними фразами.
У 2002-му здавалося, що ми, вдячні громадяни, маємо аплодувати нашим законотворцям. Адже в українському законодавстві — вперше! — з'явилось положення про суд присяжних (якщо тільки не брати до уваги існування народних засідателів у радянському судочинстві). На перший погляд — цілком прогресивне нововведення, але радіти було зарано. Оскільки, як відомо, якщо якийсь рух або ідею не так легко здолати, їх варто взяти під своє крило і спотворити. Що й було зроблено.
У чинному законодавстві говориться одночасно і про суди присяжних, і про народних засідателів. Дарма, що це повний нонсенс. По-перше, тому що засідателі, на відміну від присяжних, як правило, ніякої участі в судовому процесі не беруть, в усьому погоджуючись із доводами професійного судді. (Принаймні якщо говорити про радянський досвід). По-друге, проблема полягає в тому, за якими критеріями представники Феміди будуть «сортирувати» справи на ті, що підлягають розгляду судом присяжних, і ті, що будуть пропонуватися увазі народних засідателів. Логіка підказує, що повинно бути щось одне: або суд за участю народних засідателів, або суд присяжних. Останнє, напевне, заслуговує на пріоритет, бо це дійсно демократична практика, прийнята в багатьох країнах світу.
Та найсмішніше те (якщо тільки у подібній ситуації доречно сміятись), що за стільки часу в Україні не запрацював ані суд присяжних, ані суд за участю народних засідателів. Тож маємо те, що маємо — горе з великого розуму.
На сьогодні діяльність судової системи регулюється кількома законами — «Про судоустрій», «Про кваліфікаційні комісії», «Про статус суддів», «Про суддівське самоврядування». Формат газетної публікації, звичайно, не дозволяє зупинитись на кожному з них. Утім ключовим для уявлення про те, що являє собою нинішнє судочинство, є саме Закон «Про судоустрій». Можливо, декому не завадить погортати цей документ перед тим, як братись за його переписування. А заразом і проглянути підручник з логіки. Аби не казати потім, як Петро Порошенко, що в діяльності судової гілки влади вже є позитивні зрушення, бо громадяни стали частіше звертатись до судів. Хибна посилка, але цікава байка. Та чи потрібні цій владі байки? Хотілось би думати, що ні.
Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>
Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>
Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>
Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>
