Як тільки Харків став столицею, до нього почали одразу ж з'їжджатися письменники. Вже визнані метри і ще не оперена амбітна молодь. Ступаючи на перон «смердючого промислового міста», всі вони слізно цитували рядки Павла Тичини, який точнісінько так, з першого кроку, не помітив у новопризначеному стольному граді виразного обличчя і, мабуть, у пориві глибокої туги за Києвом порівняв його з темною ніччю. Але нічого, прижилися всі, як один, і навіть дуже скоро побудували завдяки власним фінансовим внескам кооператив під назвою Будинок «Слово». А далі — трагедія. Прибувши до нової столиці з блискучою оперативністю, більшість вітчизняних митців через майже однаковий для всіх короткий відрізок часу (з 1932-го по 1938-й роки — кому як «пощастило») покинули її назавжди. Для ініціаторів «великого вигнання» новенький кооператив став справжньою знахідкою. До якої з квартир не адресуй «чорного ворона» — все одно влучиш у «десятку». Власне, так і робили. На запитання «Що ж то, власне, було?» й понині не знаходиться відповідь. Щоправда, за великим рахунком, ту відповідь сьогодні мало хто й шукає.