Хібакусі — живих свідків катастрофи 6 серпня 1945 року — залишилося дуже мало. Вони майже не можуть говорити, але в цей день обов'язково приїздять до Меморіального комплексу миру. (Фото Лесі ШОВКУН.)
Сьогодні Хіросіма — мирне й дуже зелене, що для японських мегаполісів украй нетрадиційно, красиве місто. Щороку сюди приїздять сотні тисяч туристів, щоб відвідати Меморіальний комплекс миру й Музей пам'яті жертв атомного бомбардування. Додому з Хіросіми вони повертаються вже іншими людьми. Щонайменше — з інакшим ставленням до трагедії цього міста. Повірте (перевірено на собі), тільки після огляду експозиції цього музею розумієш, що таке справжній жах. І хоча в цій експозиції чимало місця відведено даним із призабутого шкільного курсу історії — про передумови бомбардування Хіросіми, історичний наказ президента США Гаррі Трумена скинути першу, а за нею й другу (на місто Нагасакі) атомну бомбу, наразі йдеться не про те. Сьогоднi кожен, за бажання, в будь-якій бібліотеці чи інтернеті може вільно ознайомитися з історичними фактами й навіть натрапити на суперечки з приводу того, для чого Трумен «розбомбив» Хіросіму й Нагасакі: історики останнім часом активно продукують версії, що трапилося це зовсім не з метою пришвидшити капітуляцію Японію, а для того, щоб розпочати холодну війну. Є також версії, нібито японські міста стали всього лише піддослідними об'єктами для випробування дії нової суперзброї на людях. Останнє припущення, до слова, не позбавлене логіки й історичної достовірності, адже надзвичайно важливою частиною завдання екіпажів бойових літаків В-29, які скинули бомби на Хіросіму й Нагасакі, була кіно- й фотозйомка всього процесу — від вибуху й до наслідків, ним спричинених.
Кадри, відзняті з борта бомбардувальника В-29 «Енола Гей» — це ім'я на честь власної матері літаку дав його командир Пол Тіббетс — у хіросімському Музеї миру «крутять» безперервно. Ось під бомбардувальником чітко проглядається симпатичне місто. Саме невисока хмарність зробила Хіросіму першою ціллю атомного бомбардування, оскільки у випадку поганої видимості екіпаж мав завдання летіти зі своїм смертоносним вантажем далі — на Кокуру чи Нагасакі як наступні об'єкти в переліку міст-смертників. Відрапортувавши про добру видимість, Тіббетс отримує завдання скидати бомбу. Доля Хіросіми вирішена.
Екіпаж, звісно, знав, що «їхня» бомба — не зовсім така, як попередні. Навіть ім'я у неї було — «Маленький хлопчик», або просто «Малюк» (Little boy). Але ТАКОГО ефекту від вибуху «Малюка» (за розмірами він не надто відрізнявся від звичайної бомби, яких американські лiтаки скидали сотнями) не чекав ніхто. «Враження було таке, ніби над містом завирувало море киплячої смоли», — згодом згадував член екіпажу, сержант Керон.
Мішенню був обраний Т-подібний міст Айон приблизно в центрі міста. «Малюк» вибухнув на висоті 500 метрів над землею, і на якусь мить мешканці Хіросіми побачили друге сонце, значно яскравіше за небесне світило. Настільки, що в тих, хто його бачив, миттєво... висохли очі.
«Результати бомбардування перевершують усі очікування», — повідомив у центр командування командир Тіббетс, не забуваючи при цьому детально фіксувати все, що відбувалося внизу, на кіноплівку. «Енола Гей» не підходила до грибоподібної хмари, що здійнялася над місцем вибуху, ближче, ніж на милю, але льотчики чітко бачили, як вона змiнювалася й вирувала: оранжевий, синій, блакитний кольори згори, а всередині — чорний смерч із диму, пилюки і сміття. Ударною хвилею літак кілька разів добряче підкинуло, і командир ухвалив рішення тікати якнайдалі від місця злочину. Збентежений екіпаж уже усвідомлював, що скоєно щось непоправне, доти ніким не бачене й не пережите. Але ніхто з цих 12 хлопців, які звикли чітко й сумлінно виконувати накази, навіть не уявляв, що дiється внизу.
О 8.15 теплого серпневого ранку шістдесятирічної давнини по мосту Айон проходило дев'ятеро людей. За хвилину про їхню нещодавню присутність на цьому місці нагадували тільки дев'ять тіней, навічно вкарбованих у камінь. Це все, що залишилося від цих перехожих і ще кількох тисяч хіросімців, які на час вибуху перебували неподалік від епіцентру. Цим людям дуже пощастило — вони випарувалися вмить, не відчувши ні болю, ні страждань. Дія теплової хвилі від вибуху «Малюка» тривала якусь секунду, але цього виявилося достатньо, аби розплавити навіть верхній шар гранітних плит, не кажучи вже про знищені в порох будинки, телефонні стовпи тощо. У радіусі близько кілометра від епіцентру згоріло не тільки скло чи залізо: на пилюку перетворювався бетон.
За тепловою прийшла ударна хвиля. На шляху цього смертоносного вихору не залишилося фактично нічого. Це складно уявити, але вже через 10 хвилин після вибуху Хіросіма виглядала навіть не як згарище — як тонкий шар розсипаного попелу. Будинки не просто розсипалися, їх у буквальному сенсі стерло на порох. Одна невелика бомба спопелила ціле місто. Пілоти американських літаків, які наступного дня прилетіли зафіксувати результати скоєного, дивувалися, що в Хіросімі не залишилося й сліду вулиць, обриси яких завжди видно після звичайного бомбардування. Після вибуху «Малюка» на все місто щось подібне до стін залишилося у трьох чи чотирьох будинках. Один із них тепер є частиною Меморіалу — його «останки» законсервовані разом із тією кам'яною «тирсою», якою 60 років тому була вкрита Хіросіма. Дивлячись на цей порох, неможливо повiрити, що ТАМ комусь вдалося вижити.
Дані щодо того, скільки людей загинули одразу після вибуху бомби, дуже різняться. Працівники хіросімського музею пояснюють це тим, що, по-перше, під час пожежі в місті згоріла вся документація, а по-друге, від багатьох мешканців та гостей Хіросіми не залишилося навіть тіні. До того ж дуже багато вмирали не одразу, а протягом дня й наступними днями після вибуху. Загалом перші кілька днів забрали життя близько 200 тисяч людей (6 серпня загинули 140 тисяч), ще тисячі пішли з життя в найближчі місяці.
«Сліпуче світло, вибух, хвиля гарячого вітру... Після неймовірної сили грому настає мертва тиша. Ще мить — і все довкола спалахує. З людей падає спопелілий одяг, просто перед очима на обличчі, грудях, руках здувається багряними пухирями й одразу ж лопається шкіра, сповзаючи клаптями на землю... Це не люди, це привиди. З піднятими руками вони збожеволілим натовпом кудись рухаються, нелюдським криком волаючи від болю. Потім на цю обпалену, без будь-яких ознак людської подоби юрбу з небес проливається чорний дощ...» Так описали картину того страшного дня очевидці трагедії, художники Ірі і Тосіко Марукі.
Чорний дощ, великі краплі якого жадібно хапали ротами обпечені люди, крапав просто з радіаційної хмари, остаточно випалюючи тих, хто вижив, зсередини, зробивши їх першими жертвами доти невідомої променевої хвороби.
«Живі виглядали страшніше, ніж мертві, — записано у свідченнях іншого очевидця, які зберігаються в Музеї пам'яті жертв атомного бомбардування. — Люди, у яких від вибуху витекли очі, повзли вулицями, намагаючись по пам'яті знайти шлях до річки, аби потамувати шалену спрагу. Вони вже не були схожі на людей — швидше, на личинок комах, які впали з дерева й безпорадно повзуть по тротуару»... У багатьох під дією теплової хвилі розплавилися й звисали з пальців довгими бурульками нігті, деформувалися кістки, випадали зуби. Деякі лікарі й поліцейські, які мали не набагато кращий вигляд, при цьому намагалися надавати бодай якусь допомогу пораненим, змащуючи рани олією...
«Як фотограф, я розумів, що повинен це знімати. А як людина — не міг натиснути кнопку фотоапарата. Сотні людей, чия розплавлена шкіра злилася з розплавленими залишками одягу, благали про допомогу. Закривавлені діти ридали над обвугленими тілами матерів... Тільки надвечір я зміг себе пересилити й зробити кілька кадрів». Ці кадри, відзняті фотографом газети «Тігоку сьомбун» Хійосі, згодом розійшлися по всьому світу.
Минуло п’ять годин, перш ніж Японія, занепокоївшись, чому замовкло хіросімське радіо, дізналася, що саме сталося. Але в те, що цілу Хіросіму спопелила одна-єдина бомба, ще довго не могло повірити навіть військове керівництво.
Не дочекавшись бажаної капітуляції, 9 серпня війська США скинули на Японію ще одну атомну бомбу. Значно «пузатіший» за «Малюка» Fat Man — «Товстун» — спопелив Нагасакі. Кокуру, яка була обрана першою ціллю цього бомбардування, врятувала висока хмарність...
Після вибуху атомної бомби над Хіросімою її мешканці були переконані, що на цьому місці більше ніколи не буде нічого живого. Вчені запевняли: мине щонайменше 75 років, перш ніж у зоні бомбардування виросте перша травинка. Але вже через рік на обвуглених залишках кількасотрічних дерев у центрі міста з'явилися несміливі зелені пагінці. Японці сприйняли це як послання з неба, що життя повинно тривати, і взялися активно розбудовувати місто, а головне — засаджувати його деревами й квітами. Недарма Хіросіма тепер чи не найзеленіше місто в Японії. Щороку сюди приїздять очевидці страшної події 6 серпня 1945 року, яких доля розкидала по різних куточках батьківщини. Цих людей у Японії називають «хібакусі» — той, хто пережив бомбардування. Але є в цього слова ще один переклад — «нікому не потрібні люди». Їм усі співчувають, але «звичайні» японці воліють не мати справи з хібакусі й навіть не одружуватися з їхніми дітьми. Не через те, що вони жорстокі. Просто той, хто бачив БОМБУ, вже ніколи не стане «звичайним». Вони пережили щось таке, чого нам не збагнути. Та вони й не розповiдають про ЦЕ закордонним журналiстам.
Разом із хібакусі до Хіросіми «злітаються» мільйони паперових журавликів. Нескладно здогадатися, що загадують їхні творці.
Не знаю, чи розповідають сучасним дітям у школі про знамениту японську дівчинку Садако Сасакі та її журавликів. Ми — покоління радянських школярів — чули її не раз. З першого класу, розповідаючи на «Уроках миру» 1 вересня про жахіття атомної зброї, загрозу Третьої світової тощо, вчителі, аби не вдаватися в подробиці холодної війни між СРСР та США, для більшої переконливості розповідали учням сумну історію маленької японки, яка у дворічному віці потрапила під атомне бомбардування Хіросіми. Через десять років Садако померла від лейкемії, надто пізно почувши японську легенду про паперових журавликів: хто складе тисячу таких пташок-оригамі, може загадати бажання, яке обов'язково здійсниться. Дівчинка хотіла жити. І, вмираючи, все складала й складала тих журавликів...
Звісно, ми дуже співчували далекій у часі й просторі ровесниці, якій для того, щоб одужати, не вистачило 356 фігурок. Ми боялися атомної бомби зі страшним грибом та війни і мріяли, щоб у всьому світі був мир. Але від того Хіросіма з її сумною історією і навіть злий «дядько Сем» зі своїми ядерними боєголовками не ставали ближчими або реальнішими. Навпаки, з кожним роком дорослішання й «промивання мізків» радянською пропагандою японськi жертви ще більше віддалялися й лякали дедалі менше. І тільки потрапивши туди, де 60 років тому на мирне місто вперше в історії була скинута атомна бомба, я збагнула, як же насправді страшно.
На Черкащині неподалік села Новоселиця Чигиринського району виявлено розритий скіфський курган «Устина могила». «Ми виявили це випадково, коли вибралися на тамтешню висоту, звідки як на долоні відкривається неймовірної краси місцина. >>
У найстарішому столичному кінотеатрі «Жовтень» днями презентували документально-ігровий фільм режисера Тараса Химича «Легіон. Хроніка Української галицької армії 1918-1919». Фільм створений командою львівської студії Invert pictures. >>
Вчора, 22 березня, було поховано тіло відомого українського журналіста, редактора iнтернет-видання «Українська правда» Георгія Гонгадзе. Зайве нагадувати, ким був Георгій і чим стала для України його смерть, а точніше, ті обставини, котрі супроводжували його викрадення та вбивство у 2000 році. >>
«...Ми, учасники бойових дій воїни-«афганці», підемо з Майдану, якщо побачимо, що нормально запрацює уряд, економіка держави оживе, політики почнуть виконувати свої обіцянки; побачимо, що люстрація посадовців проводиться, відбувається очищення від кримінальних елементів у владі, та й просто на вулицях», — говорив у інтерв’ю Олег Міхнюк 22 лютого 2014 року, яке згодом увійшло у книгу Валентини Розуменко «Майдан... >>
Два роки тому в Києві відбулися події, які увійшли в історію як «криваве Водохреще» або «Вогнехреще». Тоді на Народному вічі в центрі столиці зібралося кілька десятків тисяч мітингувальників, які висловили своє обурення ухваленими напередодні диктаторськими законами. >>
