Новий перехід лише починається

      Минулі президентські вибори були пов'язані з очікуваннями зміни влади. Стосовно того, що має піти Леонід Кучма, існував чи не загальнонаціональний консенсус. Більшість громадян вважала, що варіант успадкування вищої посади його висуванцем Віктором Януковичем так само не є прийнятним.

      Надії покладали на перемогу опозиції та оновлення керiвної верхівки. Нові обличчя у владі дійсно змінили політичну атмосферу і пріоритети діяльності державних інституцій. У чотири-п'ять разів підвищився рівень довіри до Президента, уряду і навіть до старої Верховної Ради.

      Цілком очевидно, що нова влада, на відміну від попередньої, за своїми пріоритетами, світоглядом i мотивацією більш адекватна завданням, які стоять перед країною. Вперше стає реальним те, що розходження між особистими, груповими інтересами керівників і державними інтересами не виходитимуть за цивілізовані рамки.

      Уже перші місяці правління дають можливість попередньо визначити, яким Президентом буде Віктор Ющенко й у чому полягатиме його роль у розвитку країни. Не викликає сумніву, що він прагнутиме до того, щоб бути главою держави, сильним за повноваженнями і реальним впливом. Але він свідомо відмовляється від використання звичних для Леоніда Кучми та досить ефективних за умов старого режиму тіньових механізмів управління і прагне повністю викорінити подібну практику. Маючи добрі дані публічного політика, В.Ю. може суттєво наблизити стиль своєї діяльності до європейських зразків, повернути моральність як умову успішності політичних лідерів.

      Уже помітно, що за Ющенка буде змінено характерне для пострадянського простору позиціювання Президента в системі влади. Леонід Кучма, як і всі його колеги по СНД, фактично ігнорував принцип розподілу гілок влади, не виявляв зацікавленості щодо чіткого визначення повноважень та відповідальності інститутів влади, волів бути над ними, на практиці відіграючи роль неконтрольованого верховного правителя. Конституція фактично не працювала, так само, як і значна частина законів. Влада здійснювалася переважно в режимі прямого управління, що й створювало феномен адміністративного ресурсу. Зі зміною влади, попри те, що питання про терміни і варіанти здійснення конституційної та політичної реформ залишається відкритим, ситуація змінюється. Підтримка Ющенком розвитку парламентаризму і партійної системи, готовність послідовно та відкрито просуватися до ясних цілей і нести відповідальність за свої дії є новими явищами для української політичної практики. Ющенко не виказує остраху політичної конкуренції, не буде перешкоджати появі поряд із собою популярних лідерів.

* * *

      Однак розраховувати на те, що імпульс помаранчевої революції забезпечить формування української моделі демократії, не доводиться. Про важливість політичної реформи, внесення змін до Конституції говорять і пишуть чимало. На жаль, ці питання опинилися глибоко зануреними в політичну боротьбу, перетворилися на її інструмент. Спробуємо відійти від розгляду успадкованого від старого режиму проекту вдосконалення системи влади і звернутися до класичних критеріїв ефективного демократичного урядування.

      Базовою умовою є верховенство права. Воно може бути забезпечене через встановлення справедливих правових норм та їх сумлінне, неупереджене застосування, додатково гарантоване незалежним судочинством. За структурою та наповненням правова система має забезпечувати логічні, зручні правила, передбачувані правові наслідки, рівність, особливу увагу до прав меншин та інших груп населення, які потребують особливого захисту.

      Наступною умовою належного урядування є забезпечення участі в ньому легітимних і авторитетних представників громадян. Це передбачає широке застосування принципу виборності, гарантованість вільних та чесних виборів. Так само велике значення має самоорганізація громадян — забезпечення права на зібрання, об'єднання, розвиток громадянського суспільства. Слід забезпечити умови, коли всі члени суспільства або відповідної громади не відчуватимуть себе відчуженими від участі в обговоренні актуальних проблем і матимуть можливість впливати на дії влади.

      Важливою умовою і водночас ознакою якісного урядування є прозорість ухвалення суспільно значущих рішень та функціонування органів влади взагалі. Прозорість забезпечується досконалими демократичними процедурами обговорення та ухвалення рішень, доступністю інформації для всіх зацікавлених.

      Нарешті, систему демократичного урядування цементує підзвітність та відповідальність. Коли стверджують, що влада належить народу, то сумлінні фахівці в сфері політики та адміністрування ніколи не наполягатимуть, що це має сприйматися буквально. Народовладдя реалізується через систему оцінювання результатів дій влади і періодичної (чи термінової, якщо потрібно) зміни керівників або складу колективних органів. Можливості цивілізованої зміни влади за результатами волевиявлення громадян забезпечують політичну конкуренцію, постійний пошук кращих варіантів урядової стратегії та оптимальних поточних рішень.

* * *

      Зрозуміло, що ми згадали не всі критерії ефективного демократичного урядування. Проте для оцінки тенденцій, які притаманні постреволюційному періоду, і спроб оновленої української влади до самореформування цього достатньо. У налаштованості команди Президента розбудувати та зміцнити демократію серйозних сумнівів немає. Але готовність до цього залишається під питанням. У практичних діях влада зробила крок уперед у порівнянні з попередницею. Але стверджувати, що демократичний стиль урядування, хай поступово, утверджується, було б передчасним.

      Крім того, існує окрема проблема: для встановлення демократичного урядування потрібні потужні та підготовлені гравці, крім, власне, уряду. Усе ще досить слабкими залишаються структури громадянського суспільства, особливо на сході країни. Потребує цілеспрямованої підтримки місцеве самоврядування. Нарешті, прогрес у демократичних перетвореннях неможливий без потужної демократичної опозиції.

      Сьогодні ж Президент є практично єдиним гарантом демократичного розвитку. Це досить ризикована і, загалом, ненормальна ситуація. Її виправлення залежатиме від формування сталого консенсусу на рівні політичної еліти та в суспільстві стосовно ціннісних засад існування та поступу нації. Сьогодні Віктор Ющенко змушений діяти в умовах розділеної країни і розбіжностей в очікуваннях окремих груп громадян. Для тих, хто підтримав його на виборах, характерний острах, що нічого не зміниться. Більшість тих, хто голосував проти, демонструють неприйняття пропонованих змін. Демократичні цінності ще не стали дійсно близькими і потрібними для значної частини українців. Суспільно-політичні процеси мають ознаки конфліктних, у країні фактично розгорнулася боротьба за економічну владу.

      Нова влада об'єктивно змушена приділяти серйозну увагу самозміцненню. Їй ще належить довести, що вона здатна не тільки вибудовувати амбіційні привабливі плани, а й досягати результатів. У цьому реально зацікавлене й суспільство, адже альтернативної демократичної сили поки не існує.

      Масштаби завдань, що постали перед країною, породжують паралелі з 1990-1991 роками. Тоді ентузіазм становлення державності змінився розчаруваннями відносно демократичного відродження, яке не відбулося. Однак серед тих, хто сьогодні проводить такі паралелі, переважають оптимісти, і вони бачать якісну різницю між лідерами, якi пробилися до керівництва державою тоді, і тими, хто виборов мандат довіри громадян тепер. Більше того, сьогодні серед українців досить багато таких, хто не хоче обмежуватися роллю спостерігача і покладатися на хай навіть дуже популярного Президента.

      Україна вступила в черговий перехідний період. Однак цього разу вперше зрозумілi напрям і орієнтири руху. Відкритим залишається питання про темпи просування і кількість перешкод, які доведеться долати.

Олександр ДЕРГАЧОВ,

головний редактор інтернет-видання «Прозора політика».