Коли Італія 1861 року здобула незалежність, із-понад 25 млн. населення італійською мовою в ній розмовляли тільки 600 тисяч (2,4 відсотка). «Услід за єдністю управління, збройних сил і законів єдність мови найбільшою мірою сприяє тому, щоб зробити єдність нації міцною й благотворною... Ми не будемо вільні, якщо не будемо єдині», — стверджувалося в програмi «Про єдність мови і засоби її поширення». І в Італії було все зроблено для того, щоб усі італійці незалежно від свого етнічного походження оволоділи й користувалися на всій території держави єдиною італійською мовою.

Коли майже сорок років тому я почав вивчати історію України, в мене склалося таке враження, що ця країна ніби постала аж після Жовтневої революції 1917 року. Тоді я ще не знав, чому Київ переважно не розмовляє рідною мовою, чому в травні столичні студенти бояться проходити біля пам'ятника Шевченку, чому в місті стільки пам'ятників людям у шинелях і з гвинтівкою в руці, а імена багатьох уславлених земляків люди вимовляють пошепки, сполохано озираючись навколо. Якби тоді, нехай навіть у самвидаві, я мав би під рукою книгу на кшталт «Світочі і лжепророки» (Видавництво М. П. Коць. — Львів, 2004) заслуженого вчителя України, письменника Віктора Лупейка, такі питання в мене, звичайно, не виникали б.