Натовпи абітурієнтів біля Інституту театрального мистецтва — явище настільки стале, що, здається, на нього не здатні вплинути найрадикальніші коливання на ринку професій. Сьогодні в моді — юристи, завтра — програмісти, післязавтра — міжнародники, але люди, що не мислять себе поза сценою, були і будуть завжди. Деякі прагнуть обрати не лише професію, а й відразу — сценічний майданчик, з якого обов'язково переконають у своїй геніальності увесь світ. Десять років у Національному театрі імені Лесі Українки працює студія для молодих акторів, яка є офіційним підрозділом Російської драми. Бажаючих увібрати в себе «кращі зразки досвіду світового студійного руху ХХ століття — від Станіславського і Леся Курбаса до Гротовського і Брука» (цитата з Положення про професійну студію молодих акторів на базі театру) не бракує. Але навіть успішне закінчення Студії, вважає її художній керівник Кирило Кашліков, є лише шансом для того, щоб пройти свій великий і непростий шлях в ім'я Театру.

У вже відомій любителям пригодницької літератури серії «Лауреати конкурсу «Коронація слова» цього року вийшла книга Лесі Демської «Жінка з мечем». Це не розповідь про жінку-воїна, яка у напівголому вигляді (класика сьогоднішініх серіалів) хвацько орудує мечем, палицею чи ще чимось відверто нежіночним. (До речі, мене завжди дивувало: невже в такому спокусливому вигляді красуня краще захищена чи так їй зручніше «боротися за діло праве»?). Але все ж книга Лесі Демської не про все це. В сучасному житті монстри носять не роги й хвости, а вишукані костюми. Вони поневолюють своїх жертв не силою, а з допомогою грошей, граючи на їхніх слабинках та прикидаючись добрими друзями. Проти таких «друзів» боротися важче, бо навіть жінці інколи легше дати фізично відсіч нападнику, ніж образити людину, яка «тисне» на тебе, але відверто не нападає.