23 січня. Інавгурація Президента. (Фото РЕЙТЕР.)
Політологи досі сперечаються: чи була помаранчева революція революцією? Адже владу вдалося змінити без революційного насильства, в рамках цілком легітимних, визнаних демократичним світом процедур. Проте обсяги пізніших змін у владних елітах, масштаби приходу нових людей у ті владні коридори, де за часів пізнього Кучми відбувалися лишень перетасовки давно заяложеної колоди кадрових карт, дозволяють застосовувати саме це визначення.
Після революції відбулася безпрецедентно широка заміна управлінських кадрів, яка зачепила майже 20 тисяч чиновників. Повністю оновився склад уряду. Керівників адміністрацій обласного і районного рівнів було так само тотально замінено. Масових протестів iз цього приводу не спостерігалося (окремих відносно нечисленних акцій «нової» опозиції до уваги не беремо) — адже люди вже давно не вірили тотально корумпованій і прогнилій владі. То ж ніхто особливо не переймався навіть з того приводу, що роботу втратила й певна кількість грамотних фахівців, уся вина яких полягала в тому, що вони сумлінно працювали за «старого режиму».
Проте чіткого й зрозумілого принципу заповнення вакансій у владних структурах не виробили. Утворена в липні 2004 коаліція «Сила народу» після «третього» туру виборів фактично припинила існування. Натомість нової формальної коаліції тих, хто підтримав Ющенка на заключному етапі (партії «Сили народу», СПУ Олександра Мороза та ПППУ Анатолія Кінаха), створено так і не було.
Відтак новий кабінет було сформовано особисто президентом шляхом консультацій із найближчим оточенням, але без жодної прив'язки до якоїсь нової парламентської більшості. Натомість на місцях були спроби застосувати «квотний» принцип, який враховував би інтереси всіх партій-«переможців» (однак на практиці все знову-таки зводилося переважно до вміння регіональних лідерів знайти вихід на керівні київські кабінети).
Відтак конфлікти почалися відразу ж. Кабінет виявився відверто неоднорідним, і разом із безсумнівними професіоналами до нього потрапили й відверті дилетанти, які непродуманими діями й заявами вже з перших днів роботи почали створювати численні «острівці напруження». У низці міністерств новопризначені міністри, отримавши документи «згори», ще довго були здатні хіба що на стандартну візу: «Розглянути й внести пропозиції». І така вказівка спускалася аж до успадкованих від минулих часів працівників нижньої ланки, на яких і лягав таким чином тягар пошуку конкретних рішень...
Не кращою виявилася ситуація і з новопризначеними «губернаторами». Майже відразу ж мусив подати у відставку керівник Хмельниччини, призначений за квотою Володимира Литвина, на якого впали звинувачення у підтримці Януковича під час минулої кампанії. Трохи згодом його долю повторив і керівник Дніпропетровщини. А ситуацію в Криму (де розпочалося жорстке змагання за «спадщину Сергія Куніцина») вдалося поставити під контроль, лише спустивши сюди київського «варяга» Анатолія Матвієнка. Хоча, зрозуміло, що протистояння на півострові цим вдалося лишень пригасити, і вже за пару місяців воно спалахнуло з новою силою — причому в авангарді атак на нового кримського прем'єра виявилися не так російські шовіністи, як місцевий відділок пропрезидентської НСНУ.
Очевидно, що заміна керівних кадрів не могла підмінити головного — заміни хибної системи відносин у владній піраміді, яка свідомо насаджувалася в часи Леоніда Кучми (політологи услід за Миколою Рябчуком вживали на її означення термін «шантажистська держава» — коли тотальне залучення керівників усіх рівнів у протизаконні дії ставало запорукою їхньої політичної лояльності). Розуміючи це, Президент Віктор Ющенко за кожної нагоди наголошував на необхідності викорінення корупції.
Про рішучість намірів нової влади свідчить переслідування багатьох «священних корів» старого режиму. Проте з «шишок» за грати потрапив наразі лише голова Донецької облради Борис Колесников, звинувачений у незаконному заволодінні акціями торговельного комплексу «Білий лебідь». Натомість Володимир Щербань, Ігор Бакай, Анатолій Засуха, Микола Білоконь знайшли собі безпечний і (судячи з низки свідчень) доволі комфортний притулок за північно-східним кордоном. А брак будь-яких дій щодо чільної постаті «шантажистської держави», самого Кучми, змусив багатьох думати про наявність певних домовленостей, що стали для колишнього Президента важливим аргументом на користь безкровної передачі влади.
Що ж до простих громадян, то їх проголошена боротьба з корупцією зачепила наразі не надто сильно. Інспектори ДАІ зусиллями міністра Юрія Луценка справді почали поводити себе значно краще, а зі шляхів зникли численні безглузді знаки, які раніше були прикриттям для відвертих поборів (проте й це не врятувало злополучної структури від президентського гніву й розформування). Зате дуже швидко почали надходити сигнали, що суми хабарів в інших органах влади суттєво зросли — адже віднині потрібно платити ще й «за ризик».
Особливо це торкнулося судової системи. Якщо за часів Кучми тут діяло «телефонне право» (для отримання потрібного рішення слід було насамперед забезпечити дзвінок з керівного кабінету до судді місцевого суду), то з його зникненням бал став правити голий чистоган. З'явився навіть сумний анекдот, у якому суддя після початку засідання проголошує: «Сторона позивача заплатила мені 15 000 умовних одиниць, сторона відповідача — 10 000. У зв'язку з цим я вирішив повернути 5 000 позивачеві й розглядати справу по совісті, за законом».
На жаль, захопившись боротьбою за посади, «переможці» так і не зробили нічого для реформи судової системи та очищення судового корпусу — й парламент далі без обговорення штампує рішення про призначення «без обмеження терміну» відверто корумпованих суддів.
Окремі ідеалісти вважали, що гарантією від реставрації «шантажистської держави» може бути лишень сильна влада бездоганно морального й чесного Президента Віктора Ющенка. Інші покладали надію на конституційну реформу, ухвалену в рамках «великого пакета» 8 грудня 2004 року. Проте сьогодні, після завершення першого півріччя нової влади, майбутнє реформи виглядає доволі непевно. Вже зрозуміло, що конституційні зміни не набудуть чинності з 1 вересня — адже реформу місцевого самоврядування, якою до «почесного заслання» до Криму опікувався Анатолій Матвієнко, успішно завалено (а після того, схоже, завалено й адміністративно-територіальну реформу, якою опікувався вже Роман Безсмертний).
Але й дата 1 січня 2006 року — так само під сумнівом. Десь у сейфах чекають свого часу аж три подання до Конституційного Суду, а тим часом ведеться активна робота з 15 наявними на сьогодні членами КС, аби вони схилилися до потрібного рішення (а заодно ведеться пошук тих, хто, замістивши три наявні на сьогодні вакансії, забезпечить необхідні 12 голосів для легітимного поховання закону 2222).
Поки що аж ніяк не можна дати 100 відсотків за те, що в КС не виникнуть врешті-решт якість несподіванки. Але міжнародному рейтингові нової української влади боротьба з реформою, безумовно, зашкодить. Адже Венеціанська комісія висловила нещодавно три головні претензії до закону 2222: він відроджує загальний нагляд прокуратури, встановлює імперативний мандат і... залишає надміру великі повноваження Президента! Під цим кутом зору важко буде пояснити європейському співтовариству острах українських демократів перед тим, щоб Президент, боронь Боже, не залишився «англійською королевою»!
Водночас самому Президентові, схоже, дедалі більше подобається роль повновладного господаря країни, який може одним словом відновити Десятинну церкву, створити «Мистецький «Арсенал» чи перенести свою резиденцію до Маріїнського парку (і все це — в умовах бюджетної кризи). Йому не хочеться ставати «українським Кваснєвським», який повинен переконувати в доцільності кожного з названих кроків парламент (а заодно — й суспільство) — і по людському такі настрої так само можна зрозуміти...
Спостерігачі в один голос відзначають й іншу обставину — колишня відкритість Ющенка залишилася в минулому. Вчорашні соратники (яким не пощастило потрапити до «першої обойми») не можуть зустрітися з ним по кілька місяців. Подейкують, що існує негласна вказівка не допускати «до керівного тіла» ветеранів iз покоління «шістдесятників» (їх Ющенко щиро шанує, а відтак і може піддатися на їхні ідеалістичні намови, які явно суперечать концепціям, що їх плекає «ближче оточення» на Банковій).
Годі й казати, що за перебігу подій за «авторитарним сценарієм» Європейський Союз уже ніколи не відкриє перед Україною свої двері (адже буде порушено найперший із Копенгагенських критеріїв). Проте, на жаль, досі залишається незрозумілим, чи прочинять ці двері, навіть якщо Україна бездоганно відповідатиме усім найсуворішим критеріям демократії.
Перший закордонний візит Президент Ющенко здійснив на наступний день після інавгурації — до Москви. Але це була переважно данина старій традиції «особливих відносин» з колишнім «старшим братом», яку важко було негайно поламати. Адже, на відміну від свого попередника, Ющенко є бажаним гостем не лише в «білокам'яній».
Помаранчева революція справді докорінно змінила ставлення демократичного світу до України. Ющенка тріумфально зустрічали в Європарламенті, а в залі Ради Європи ніколи протягом її 55-річної історії не було стільки присутніх, як під час виступу українського Президента.
Взагалі ж Ющенко подорожував іноземними столицями часто й охоче (витративши за перші три місяці чи не весь бюджетний ліміт, відведений на візити глава держави на рік). Не відставали від нього й інші українські урядовці. Напевно, таку активність варто було б лишень вітати, якби ці візити зміцнювали міжнародне становище України, приносили в нашу державу нові іноземні інвестиції.
Проте, на жаль, конкретні результати виявилися скромніші. Україна так і не отримала від ЄС статус країни з ринковою економікою. Процес її вступу до СОТ у 2005 році виявився під загрозою (і останнього ножа в спину цій перспективі відчайдушно намагалися ввігнати протягом останнього липневого сесійного тижня комуністи, які брутально блокували роботу парламенту, аби не допустити ухвалення пакету СОТівських законів).
Євросоюз так і не визнав за нашою державою перспективи повноправного членства — нехай навіть у віддаленому майбутньому. І після оптимістичних лютневих заяв українських урядовців про те, що заявку на вступ до ЄС буде подано не сьогодні-завтра, вже в квітні віце-прем'єр Олег Рибачук мусив задовольнитися презентацією у Брюсселі «дорожньої карти», опрацьованої на підставі старого Плану дій Україна—ЄС. Проте чи наблизимося ми до Європи, коли навіть виконаємо протягом року всі 177 взятих на себе, згiдно з цим документом зобов'язань, — наразі залишається таємницею.
Ситуація з НАТО виглядає значно оптимістичніше. Вищі достойники Альянсу підтвердили готовність перейти вже найближчим часом до стадії здійснення Плану набуття членства (Member Action Plan). Проте тут на заваді стоять настрої самих українських громадян, які в більшості своїй наразі проти участі нашої держави в НАТО.
Проте найгірше виглядають економічні наслідки української зовнішньої (а водночас і внутрішньої) політики. Коли приріст іноземних інвестицій протягом першого кварталу 2004 року (в розпал «азаровщини»!) склав 52,1%, то протягом такого ж періоду 2005 року (на тлі захвату мужністю українців, виявленою на Майдані!) він упав у 11,6 раза і становив лише 4,5%. Саме цю цифру Президент Ющенко назвав головною причиною сповільнення темпів зростання української економіки.
Натомість примара Єдиного економічного простору (з путінською Росією, лукашенківською Білоруссю й назарбаєвським Казахстаном), яку, здавалося, було остаточно поховано в дні помаранчевої революції, раптом відродилася; і Ющенко в Астані говорив навіть про можливість і доцільність створення наддержавних органів (так далеко в своїх інтеграційних планах не заходили, здається, навіть незабутні Кучма з Азаровим).
Звичайно, «не все так погано в нашому домі». Позитив Майдану в європейських столицях усе ще відчутний. В України лишилися віддані щирі симпатики й союзники на Заході — насамперед у Варшаві й у Вашингтоні. Колишній держсекретар США Мадлен Олбрайт вдалася на початку липня в Празі до нечувано сміливого демаршу — закликавши ЄС чітко визнати за Україною перспективу майбутнього членства. А сам Ющенко мав мужність і наполегливість довести до розв'язання проблему Цвинтаря Орлят, яка тяжіла над україно-польськими відносинами.
Українській дипломатії вдалося реанімувати її найвдаліший винахід — регіональне об'єднання ГУАМ (вчасний вихід iз цього об'єднання Узбекистану звільнив наших дипломатів від необхідності пояснювати, як саме узгоджуються програмові заклики до демократії з кривавою бійнею, влаштованою режимом Карімова в Андижані).
Проте реалізувати свої переваги Україна зможе лише за умови чіткого менеджменту своїх європейських устремлінь. Що навряд чи можливо, поки зовнішньою політикою намагаються керувати всі, кому не лінь (крім МЗС — також віце-прем'єр iз питань євроінтеграції, Секретаріат Президента та РНБОУ).
Беззастережно віддавши Президентові зовнішню політику, політичну реформу й гуманітарну сферу, Прем'єр-міністр Юлія Тимошенко зосередилася на наведенні порядку в українській економіці й реалізації принципів обіцяної переможцями соціальної справедливості. Ухвалена наприкінці березня нова редакція держбюджету не лише латала успадковану від Януковича «діру», а й різко збільшувала соціальні виплати нужденним. Однак такий урядовий документ спікер Литвин назвав «бюджетом не розвитку, а проїдання». Як показали подальші події, він виявився значною мірою правий.
Гроші для пенсіонерів і матерів-породіль з'явилися коштом радикального скорочення видатків на підтримку інновацій та наукових досліджень (що взагалі стратегічно заганяє українську економіку в глухий кут) та за рахунок збільшення податкового тиску на середніх і дрібних підприємців, які склали основну соціальну базу помаранчевої революції. А незграбні спроби розпочати масштабну реприватизацію (супроводжувані суперечливими заявами урядовців) зумовили різке погіршення інвестиційного клімату (навіть порівняно з похмурими часами кучмівського режиму).
Як наслідок, приріст ВВП у 4,7% за п'ять місяців поточного року — в 2,4 рази менший, аніж це було року минулого (а за пiдсумками півріччя ця скромна цифра ще зменшилася). Про різке скорочення іноземних інвестицій уже йшлося вище. До того ж набувають загрозливого розміру інфляційні тенденції. Стрибкоподібне зростання цін на бензин (що є наслідком світової кон'юнктури) та на цукор (не зумовлене жодними об'єктивними чинниками) вже відчули на собі всі громадяни. А вартість м'яса в Україні вже суттєво перевищує захiдноєвропейську.
Як наголошують експерти, для української економіки (котра поки що залишається економікою злиднів) приріст у 4% є надто малим, бо означає наше прогресуюче відставання від передових країн. Для того, щоб реально наздоганяти розвинуті держави, Україні треба забезпечувати прирiст у 8 —10% щорічно — і то впродовж 10—20 років...
Президент декілька разів намагався впливати на ситуацію безпосередньо (указ з приводу подолання бензинової кризи в травні вперше змусив говорити про перспективу близької відставки Прем'єра). На підсумковому закритому засіданні уряду 25 липня він укотре пообіцяв звільнити до 1 вересня тих чиновників, які не впоралися з вимогою здійснювати регуляторну політику за ринковими принципами. Але динаміка ВВП й залучення інвестицій від того поки що суттєво не змінилися. І, що найгірше, цілісна картина дальшого майбутнього розвитку національної економіки (принаймні в головах правлячих еліт) досі, здається, відсутня. Економічний блок уряду (на чолі з Прем'єром) досі виконує невдячну роль «пожежної команди»...
Президентом України вперше за десятиліття став політик, який щиро переймається проблемами національної культури. І в цій сфері можна було б очікувати помітних успіхів навіть без астрономічних фінансових вливань. Проте тут Ющенка, схоже, підвело традиційне вже невміння добирати кадри для шанованої ним гуманітарної сфери.
Адже і в уряді Ющенка-Прем'єра роль міністра культури виявилася найгіршою в творчій кар'єрі геніального актора Богдана Ступки. Не наділена артистичними масштабами свого попередника співачка Оксана Білозір розпочала з низки гучних скандалів — навколо Театру російської драми ім. Лесі Українки, кіностудії ім. Довженка, Львівського музею... Низку задавнених проблем було просто пролонговано (без конкурсу переукладено контракти з керівниками наскрізь корумпованої циркової галузі, яких Прем'єр Ющенко ще в травні 2000 року вимагав усунути за зловживання).
Але найголовніше — поза увагою «естрадно-туристичного міністерства» далі залишаються критично важливі проблеми збереження національної культурної спадщини й формування сучасної концепції культурної політики України (інтелектуалів рівня Івана Дзюби в нинішній владі, на жаль, взагалі немає).
Міністерство освіти й науки під проводом Станіслава Ніколаєнка щиро намагалося реалізувати одну з найважливіших програмових ідей нового Президента — доступну якісну освіту без хабарів. Але захистити національну науку від дальшого поступового занепаду ані міністрові, ані його відомству виявилося не під силу. Адже ані уряд, ані «гуманітарний» віце-прем'єр Микола Томенко так до ладу й не перейнялися ідеєю необхідності переведення економіки на інноваційні рейки. А відтак під час ухвалення нової редакції бюджету під скорочення потрапили технопарки (які не лишень служили «відмиванню» грошей, а й розробляли необхідні нові технології).
Взагалі ж кандидат історичних наук і яскравий «діджей революції» Томенко увійшов у затяжний конфлікт iз середовищем Національної академії, — його скороспілі заяви про необхідність реформи науки мали наразі приблизно той самий ефект, що й проведення гурту «Гринджоли» у фінал конкурсу «Євробачення». Що залишає українській науці ще певні шанси на майбутнє.
Помаранчева революція виявила те, про що ми раніше не здогадувалися. В Україні таки встигло сформуватися (чи майже сформуватися) громадянське суспільство, здатне обстоювати свої права. І після революції люди далі готові боротися за свою гідність — це показали бодай акції киян проти злочинної містобудівної політики нинішньої міської влади, а також протести в регіонах проти перших серйозних помилок уже ющенківських висуванців на місцях.
Однак надії цього суспільства на те, що подвійні стандарти було подолано раз і назавше, також не справдилися. Про це свідчить бодай історія міністра юстиції Романа Зварича, який упродовж багатьох років уводив громадськість в оману, приписуючи собі неіснуючі академічні ступені (підстава, достатня для негайної відставки будь-якого європейського урядовця). Проте міністра взяв під захист Президент, перевівши розмову в зовсім іншу площину — реальної кваліфікації міністра.
...Переслідуючи діячів минулого режиму, влада мусила б бути сама морально бездоганною. На жаль, поки що цього теж не відбулося. І Президент надміру болісно відреагував не на поведінку свого 19-річного сина Андрія, що дозволяє собі роз'їжджати на шикарній іномарці вартістю понад 130 тисяч євро і користуватися коштовним мобільником, а на позицію журналістів «Української правди», які дозволили собі розкопати всю ту негарну історію.
Як наслідок, хоча загальний рівень довіри до Президента серед населення залишається високим, серед політично активного класу (інтелігенції, журналістів, бізнесменів) уже відчутне охолодження. Серйозні газети типу «Дзеркала тижня», які відіграли не останню роль у перемозі Ющенка, сповнені критичних щодо нього матеріалів. А підприємці очікують від щиро шанованої ними Прем'єра не декларацій, а реальної можливості працювати. Та й темпи падіння рейтингу Президента і Прем'єра (від понад 65% у квітні до 50% — у липні) викликають занепокоєння.
На помилках влади неминуче мусить робити політичний капітал опозиція. Попервах здавалося, що теперішня опозиція (колишня влада або її «допоміжні проекти» типу КПУ чи ПСПУ) дискредитована і ледве чи швидко оговтається. Але протягом останнього сесійного тижня комуністи показали — вони ще здатні влаштовувати яскраві шоу, не гребуючи жодними методами. А впевнена перемога комуністки Ольги Гінзбург на виборах мера Конотопа (де за півроку перед тим 73% голосували за Ющенка) за надзвичайно низької (близько 20%) явки має стати для теперішньої влади ще одним тривожним дзвіночком...
До того ж, як показує соціологія, відбувається повернення значної частини колишніх виборців Януковича до рідного для них «комуністично-вітренківського» лона. І на виборах 2006 року нас, відтак, може очікувати черговий «рімейк» «лівої загрози» (хоч і не в таких обсягах, як це було раніше).
Та ж соціологія свідчить: відсоток тих, хто не знає, за кого голосувати, сьогодні найвищий не лише на традиційно політично пасивному Півдні, але й на активному Заході (де люди заскочені дедалі численнішими помилками «команди переможців»). Але ніша «майданної опозиції» — людей, які, розчарувавшись у сьогоднішній владі, не розчарувалися в цінностях, які обстоював Майдан, наразі вільна. Найближчі кандидати на заповнення цієї ніші — Українська народна партія й «Пора» — розриваються між спокусою отримання гарантованих політичних дивідендів завтра й перевагами, які дають владні крісла сьогодні.
Наприкінці політичного сезону, перед початком літніх канікул Прем'єр Юлія Тимошенко зробила низку потужних кроків, перебравши на себе політичну ініціативу. Озвучена 9 липня на з'їзді НСНУ заява Тимошенко-Костенка-Тарасюка-Пинзеника фактично поклала край надіям конструкторів «Народного союзу «Наша Україна» на політичну монополію, а витримана в надзвичайно різких тонах заява уряду з критикою парламенту і його керівництва (і надміру емоційна реакція на цю заяву спікера Литвина) ще раз підтвердила — шансів на формування єдиного блоку в форматі Ющенко-Тимошенко-Литвин залишилося небагато.
А тим часом на нас стрімко насуваються дві дати: 1 січня 2006-го, коли має набути чинності конституційна реформа, й кінець березня, коли мають відбутися чергові парламентські й місцеві вибори.
І, хоча шанси закону 2222 набути чинності сьогодні не є нульовими (це визнають навіть гарячі прихильники його скасування), законотворча робота, що мусить забезпечити ефективне функціонування владної вертикалі в нових умовах, фактично не ведеться (і мало шансів, що вона розпочнеться у вересні, коли депутати перейматимуться вже винятково проблемами виборів). Отже, маємо нагоду пережити смугу правового хаосу — і то в традиційно складний для економіки зимовий час, коли Росія вкотре шантажуватиме нас своєю нафтогазовою трубою.
Ця обставина може безпосеред-ньо позначитися й на результатах березневих виборів — причому навряд чи в позитивному для влади напрямі. Причому в якій конфігурації виступатиме на цих виборах провладна команда — досі залишається незрозумілим саме з вини лідерів цієї команди, які віддають перевагу деклараціям над копіткими й чесними переговорами...
Звичайно, неприпустимою необ'єктивністю було б змалювати діяльність нової влади лишень критичними барвами. Нещодавно мені довелося вислухати палкий монолог голови адміністрації одного з підкиївських районів — людини, особисту чесність якої поставити під сумнів неможливо. Він аргументовано говорив про те, що район сьогодні вже не відправляє в область 10 000 «у. о.» щотижня на особисті потреби «губернатора» (як це було ще півроку тому). Що вперше взялися за наведення порядку iз землею, яку безбожно розкрадали, навіть не обтяжуючи себе дотриманням юридичних формальностей. Що вперше склали «паспорт» річечки, береги якої є для району «зеленими легенями» (їх теж активно приватизували усупереч усім законам)...
Список таких добрих справ в «окремо взятому районі» можна продовжувати. Й значна частина тих, кого призначено сьогодні керівниками інших районів (і навіть областей чи міністерств) так само могла б розповісти про цілком реальні, а не вигадані успіхи, які вже сьогодні відчувають конкретні люди.
До того ж незаперечним є те, що суспільна атмосфера стала, без сумніву, вільніша. Наші ЗМІ знов зробилися цікавими. І навіть моя улюблена щоденна «Україна молода», якій начебто належиться бути стриманою через офіційний статус її редактора — радника Президента, регулярно вміщує критику на адресу чільних постатей нової влади (найчастіше оминаючи при цьому, звісно, першу особу — але вимагати ще й цього було б очевидно занадто!)
Проте досі залишається без відповіді сакраментальне поставлене ще Кучмою запитання: «Яке врешті-решт суспільство ми будуємо?» І якщо наш намір рухатися в бік Європи таки серйозний, то слід позбутися ще надто багатьох рудиментів минулого, які тяжіють сьогодні і над Президентом Ющенком (якому слід звикнути, що в демократичному суспільстві преса має право цікавитися всім — і навіть автомобілем сина глави держави), і над, як він любить висловлюватися, «його нацією».
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
