Рідна мати моя, ти в притулок мене проводжала

      За якими б критеріями не обирали керівника Івано-Франківського дитячого притулку, конкурсній комісії, вочевидь, важко було оминути увагою Марію Василівну: її прізвище ж бо — Серденько — якнайкраще пасує до цього благодійного будинку. Розташований у приміщенні колишнього дитсадка по вулиці Набережній в Івано-Франківську, він — єдиний такого типу заклад на Прикарпатті, але за рівнем піклування про дітей та впровадження власних методичних розробок посідає друге місце серед 96 притулків України.

      Тут тимчасово, до 90 діб, перебувають юні злодії, бродяги, жертви сімейних конфліктів та інші обездолені українці віком від трьох до вісімнадцяти років. Є серед них талановиті і дуже талановиті діти, котрі за інших життєвих обставин напевне стали б і гордістю краю. Та з-поміж мешканців притулку переважають так звані важкі підлітки. Їх навряд чи коректно називати, за Максимом Горьким, живими квітами землі: дев'ять з десяти прибульців уражені вошами, майже половина — коростою, застудженi, трапляються хворі туберкульозом. Чимало юних циган, котрі прикочовують на Івано-Франківщину із сусіднього Закарпаття, у 14—15-річному віці не вміють ні читати, ні писати. На нещастя, такі дрімучі неуки в останні роки почали з'являтися і в середовищі етнічних українців. І це не єдиний негативний набуток нашої новітньої історії.

      — Маріє Василівно, ви очолюєте притулок уже понад 5 років, тобто від дня його заснування. Чи не зменшується у вас кількість підопічних, що було б приємною новиною для суспільства?

      — Наш заклад розрахований на одночасне утримання 35 дітей, а буває по півсотні. Найприкріше те, що в нас останнім часом побільшало маленьких вихідців із сільської місцевості. Це дуже тривожний сигнал. Споконвіку оберегом нації, еталоном порядного життя вважалося українське село, а тепер туди з міського «дна» безперешкодно розповзаються наркоманія, проституція та інші соціальні «вивихи». До нас почали привозити сільських дітей цілими сім'ями — п'ятеро з Верховинського району, по троє — з Косівщини та Богородчанщини.

      — Сільські, мабуть, виглядають більш полохливими на тлі своїх міських ровесників, котрі змалку досхочу надивилися на безпутне життя?

      — Немає різниці, звідки вони до нас потрапляють. Діти, яким доводиться самотужки боротися за виживання, однаково імпульсивні, мають розвинуту захисну реакцію. Недавно до нас потрапив Володя, йому 3 рочки. Спершу я подумала, що в хлопчика — розумове відхилення, бо не вимовляв жодного слова. Аж ні, він узявся виборювати собі місце в притулку: коли бачив, що я беру на руки іншого малюка, починав хитрувати, штовхатися, аби самому сісти на коліна. За два тижні він поправився, усе добре розуміє і починає говорити. Привезли Володю з Коломийського району. Мама сама запропонувала його в притулок, бо, за її словами, не може знайти роботу і не має що їсти. Чоловік сидить у тюрмі. І таких прикладів безліч.

      — Психологи стверджують, що негативні риси батьків діти на генетичному рівні перебирають на себе. Ви як практик підтвердите чи спростуєте це твердження?

      — Переважно так, хоча не на всі сто відсотків. Я лише шостий рік займаюся такими дітьми. А ось Зоя Іванівна Сливка, начальник міської служби з роботи з неповнолітніми, з ними вже понад 20 років. Вона каже, що доставляють неблагополучну дитину, а її тато чи мама теж колись стояли в неї на обліку. Так виникають цілі династії, в яких «важкі» діти народжуються, як дехто стверджує, аж до сьомого коліна, а потім ці сім'ї стають безплідними, і природа в такий спосіб очищається, знищуючи підступні гени.

      — Затяжна криза в державі, напевно, прискорює «визрівання» негативних людських якостей?

      — Мені доводиться часто спілкуватися з батьками наших дітей і прямо запитувати, як вони дійшли чи опустилися до такого життя. З'ясовується, що багато хто з них раніше були добропорядними людьми, а однією з основних причин, яка підштовхнула до пияцтва чи наркоманії, стала втрата робочого місця. Вони роками працювали за однією спеціальністю і не змогли перекваліфікуватися, коли закрилися великі промислові підприємства. Виникли серйозні матеріальні проблеми. Постійні нестатки закріпили у свідомості невпевненість у завтрашньому дні, і ці люди «зламалися». Знаю сім'ю, де батько був професором медицини, син закінчив інститут, але потім втратив роботу і почав бомжувати. Може, вже й помер, бо не бачу на звичних місцях. Його сина направили в наш притулок. Тепер, кажуть, він опинився в тюрмі.

      Не можна не помічати, як алкоголь підступно оволодіває суспільством і які страшні наслідки спричиняє це негативне явище. Я — історик за фахом і пригадую вислів Петра І про те, що п'яним народом легко керувати. Мабуть, і нині це комусь вигідно. Але від алкоголю найбільше страждають сім'ї. На них зав'язуються вузли всіх соціальних проблем.

      — Пацієнтів вам переважно міліція привозить?

      — Не тільки, хоча найчастіше доставляють з вокзалів, підвалів, гральних залів та горищ. Підлітки мають і свої окремі притони, і спільні з дорослими. Як членові опікунської ради мені доводиться перед тим, як забирати дитину із сім'ї, оглядати її побутові умови. Буває, в квартирах немає ні меблів, ні лампочки, ні посуду, ні газу — нічого. Один матрац на брудній підлозі — і вся обстановка. Між іншим, у такому пеклі з повним набором мерзоти — наркотиками, розпустою, алкоголем — інколи можна застати дівчат з цілком благополучних сімей. Що вони там шукають, мені важко зрозуміти.

      Інша категорія нашого контингенту — так звані мандрівники. Вони збираються невеликими групами і кочують сюди-туди по Україні. «Мандрівники», як самі зізнаються, люблять зупинятися в Івано-Франківську — їм подобається наш притулок. Кажуть, тут затишніше, ніж у подібному київському закладі, хоча там і приміщення солідніше, і меблі кращі.

      — Чим же ви їх зачаровуєте?

      — Мабуть, доброзичливістю. Якось до нас з гуманітарною місією приїхали представники Комітету допомоги німців Галичини, котрі народилися тут до Другої світової війни. Вони були вражені відкритістю, гарним настроєм наших діток. Потім навіть зізналися: таких теплих дитячих посмішок не бачили ніде, хоча побували в багатьох регіонах України, Польщі та Румунії.

      Наші вихователі та інші працівники — люди співчутливі і жалісливі. До цих дітей справді треба ставитися зовсім по-іншому, ніж до тих, хто зростає в благополучних сім'ях, оточений батьківською увагою і турботою. Сторонні люди, коли дізнаються, що ми своїм вихованцям дозволяємо легально курити, мало не за голову хапаються. Так, це незвично, але розважливо: мусимо враховувати ту обставину, що, тиняючись вулицями, вони щодоби викурювали до двох пачок сигарет, стали залежними від нікотину. Отже, якщо різко заборонити це «задоволення», вони стають агресивними, трощать меблі і вікна. Порадившись із головним наркологом області Валерієм Скопичем, у цьому делікатному питанні пішли на розумний компроміс: 1—2 сигарети на день — і не більше. Водночас ми їх делікатно переконуємо кинути згубну звичку, показуємо науково-популярні фільми про шкідливість куріння, фахівці читають лекції. Приємно, коли прийшов, скажімо, Любчик і поділився своєю великою радістю: «Маріє Василівно, я вже зовсім кинув курити». Шкода, що в сім'ях та інтернатах, куди вони зазвичай потрапляють після перебування у нас, виховують переважно заборонними методами.

      — На голод у вас ніхто не скаржиться?

      — Подивіться наше меню: воно калорійне і збалансоване, не в кожному кафе пропонують таку різноманітну їжу протягом тижня. За останній місяць на харчування одного нашого вихованця з бюджету виділяли по 6 гривень 45 копійок, а разом з благодійними внесками ця сума збільшилася ще на одну гривню.

      — Виходить щось близько 220 гривень на харчування однієї дитини впродовж місяця. Спальні-вітальні теж у вас чистенькі, то чому ж звідси тікають?

      — Буває, але останнім часом це трапляється все рідше і рідше. Тікають переважно діти циганської національності, батьки яких мають осідок на Закарпатті. Вони ніде не можуть прижитися — така в них ментальність. Дехто побував у притулку по 6—8 разів. Інколи під час прогулянок, попередньо змовившись, підлітки перестрибують через паркан і зникають. Вихователь не може залишити інших дітей і гнатися за втікачами. Зрештою, це їхній вибір, у нас не режимний заклад.

      — Ви говорили, що з неблагополучних сімей у притулок потрапляють не тільки «важкі», а й обдаровані діти.

      — Так, і в мене була мрія (навіть ходила з цією ідеєю до мера міста) створити для таких дітей окремий будинок. Бачили б ви, як гарно співає і граціозно танцює 3-річна Анничка! З нею комусь треба було б постійно займатися. Є тато й мама, але обоє п'ють. Дитина тижнями часто перебивається з хліба на воду. Талант пропадає. Батьки його своїми хмільними очима не бачать.

      Був у нас хлопчина, котрий досконало володів персональним комп'ютером. Не на рівні забави, а як професіонал. Мама його померла, з батьком ніколи не зустрічався. Його забрала до себе сестра, але вона також зловживає алкоголем. Або інший приклад: дівчинку — здібну до вивчення точних наук, навіть талановиту — ми рекомендували в ліцей для обдарованих дітей із сільської місцевості. Однак невдовзі її звідти виключили. Мала одну спадкову ваду — крала.

      Нині в нас перебувають Вероніка й Оленка — старанні й тямущі дівчата. За сприятливих обставин вони обов'язково стануть добрими фахівцями.

      — Після 90-денного перебування у притулку, якщо не втечуть раніше, діти знову опиняються у тому ж деморалізованому середовищі, з якого прийшли?

      — Ні, велику кількість дітей ми повертаємо у сім'ї. Не всі вони неблагополучні. Часто непорозуміння і конфлікти виникають після того, як батьки розлучаються, а в сім'ю приходить мачуха або вітчим. Чужій людині, як правило, важко зрозуміти несвою дитину, і між ними рано чи пізно виникають напружені стосунки. В таких ситуаціях треба переконати змінити ставлення одне до одного — і дорослих, і дітей. Здебільшого нам це вдається. Частина наших тимчасових вихованців потрапляє в школи-інтернати, а дехто, на жаль, повертається на круги своя. Таке життя.

* * *

      Куди повернеться Вероніка Чайка, сьогодні не знає ніхто. Дівчинці 11вересня виповнилося 13 років, а доля вже встигла поганяти її такими лабіринтами зла, яких багато хто не спізнав за все своє довге життя. П'ятирічну Вероніку в Київський притулок привела і залишила якась жінка. Слухняну врівноважену дівчинку полюбили вихователі і порадили взяти її прикарпатському подружжю медиків, котрі тоді організовували дитбудинок сімейного типу. Так Вероніка потрапила в Західну Україну. Окрім неї та трьох власних дітей, ця сім'я виховувала ще четверо дітлахів з Миколаївської області.

      Тепер дехто стверджує, що сироти знадобилися медикам, аби мати стабільну державну підтримку, зокрема і в одержанні власного житла. Так це чи ні, однозначно стверджувати не можна (наскільки нам відомо, ситуацією зацікавилися правоохоронні органи, тому не називатимемо ні прізвищ названих батьків, ні місця їхнього проживання). Перші чотири роки, за словами дівчини, їй у новій сім'ї жилося добре, а потім між медиками почалися сварки і подружжя розлучилося. Чужі діти змушені були розбігтися межи люди. Вероніка навесні цього року потрапила в Івано-Франківський притулок без жодних документів. У неї ніколи навіть не було свідоцтва про народження.

      У казенному домі Вероніка Чайка (це її справжнє «київське» прізвище) вже пробула два терміни. Вихователі не нарадуються. «Далеко не кожна нормальна сім'я може похвалитися такою дитиною — розумною, доброю, працьовитою», — каже Марія Василівна. — Вона допомагає і на кухні, і в пральні. Усе робить старанно й уміло. Не знаю, хто в неї батьки, але думаю, що вони — не пропащі люди, бо з генами в дівчинки все в порядку».

      Керівництво притулку через правоохоронні органи намагається вийти на її родичів. Поки що безрезультатно. Можливо, допоможуть читачі «України молодої». Сама Вероніка сподівається на диво: «Мами я не пам'ятаю. Не знаю, скільки їй років, якого кольору в неї волосся. Але я дуже хочу її побачити. Правда ж, вона прийде?».