23 жовтня Верховна Рада України ухвалила постанову «Про усунення загрози територіальній цілісності України, що виникла внаслідок будівництва Російською Федерацією дамби в Керченській протоці». За постанову в цілому висловилися 369 депутатів. Не підтримали її лише комуністи. Парламентська зала вже давно не знала такого рівня консенсусу при ухваленні принципового політичного питання. Що ж зуміло об’єднати (нехай на час) і пропрезидентську «більшість», і непримиренну опозицію? І які будуть стратегічні наслідки парламентського рішення для держави?
Почну з головного: початок будівництва російською стороною дамби від Таманського півострова до українського острова Тузла, очевидна брехливість офіційного російського пояснення цього будівництва начебто здійсненням місцевих берегоукріплювальних робіт, заяви російських високопосадовців та ЗМІ про відверті територіальні претензії до України та відсутність адекватної реакції на цю подію з боку вищих українських керівників (насамперед — Президента та Прем’єр-міністра) поклали на депутатів Верховної Ради обов’язок стати гарантами територіальної цілісності України.
Під час поїздки на Тузлу 17 жовтня разом із групою народних депутатів я мав змогу на місці оцінити всі негативні геостратегічні, економічні та екологічні наслідки того, що робить сьогодні Росія в Керченській протоці. Ми зустрілися з мешканцями Тузли Валентиною Чорновою, Оленою Шарагою, Леонідом Данилюком та Володимиром Диким, які підтвердили: ще 28 вересня на острові справді висадилися російські емісари, які схиляли їх до зміни громадянства. Того ж дня двоє порушників установили на острові реперний знак «№7», який, очевидно, мусив позначити місце, де дамба має з’єднатися із Тузлою. Саме це змусило українських прикордонників до активних дій — і цим вони, очевидно, на кілька годин випередили планований російський десант і зруйнували плани розміщення на острові 24-го загону Новоросійської прикордонної застави.
Але що ж спонукало вище керівництво Росії поставити під загрозу відносини зі стратегічно важливим сусідом — Україною — в ім’я невеликого піщаного острівця завдовжки шість і завширшки в півкілометра? Навіщо було викинуто багатомільйонні кошти й висипано мільйони кубів грунту й каменю у воду Керченської протоки? Невже, як риторично запитував під час парламентських слухань 22 жовтня прем’єр кримського уряду Сергій Куніцин, ціна українсько-російської дружби для Москви менша, ніж мільйон доларів, які сплачують у рік російські кораблі Керченському порту за користування глибоководним каналом?
На моє глибоке переконання, ми спостерігаємо поворот стратегії Росії щодо України. Усвідомлюючи, що Європу для неї вже втрачено, Росія намагається принаймні втримати «горобця в жмені» — закріпитися в СНД. І щодо України прагне зробити це швидко — бо, попри недолугість свого керівництва, Україна об’єктивно посилює позиції у світі. Тому Кремлю потрібно досягнути максимуму, доки Президентом ще є Кучма.
Нагадаю трохи хронології. 17 вересня цього року відбувається закрита зустріч Путіна і Кучми на острові Бірючий. Що на ній ухвалено — невідомо. Після неї Путін навідується в Єйськ, де проводить «військово-дипломатичну» нараду й передає «привіт від Кучми» (хоч для непосвячених так і лишилося таємницею, що саме вкладав у ті слова російський президент). На нараді Путін говорив зовсім не про переваги створюваного тоді ж ЄЕП. Ні, він заявив, що Чорноморсько-Азовський регіон — зона стратегічних інтересів Росії. Російський лідер констатував, що тут залишаються проблеми, пов’язані з неврегульованістю територіальних питань і делімітації кордону. За його словами, ця тема обговорювалася з Кучмою під час зустрічі на Бірючому. Вже постфактум, аналізуючи поведінку двох президентів, наважуся стверджувати: прямої домовленості про «здачу» Тузли на Бірючому не було. Путін просто «підставив» Кучму, зронивши між іншим: а чи ти не проти, Леоніде Даниловичу, якщо ми трохи укріпимо від розмивання береги нашої Тамані. А хто ж у такій ситуації буде проти...
Нарешті, 24 вересня (а не 29-го) почалося будівництво дамби, за рішенням міністерства з надзвичайних ситуацій Росії (а не якогось районного начальника з Тамані), з мобілізацією великої кількості людей та техніки. А 29 вересня оперативність українських прикордонників не дозволила включити острів до складу Росії «з наскоку». Однак будівництво тривало дедалі більшими темпами, і пригальмувало, лише дійшовши до кордону, коли тверда реакція насамперед українських прикордонників, парламентаріїв і прем’єра Криму змусила Росію шукати якогось прийнятного виходу з ситуації, яку вона сама ж створила.
А вже після ухвалення парламентської постанови Михайло Касьянов привселюдно витирав у Москві ноги об Віктора Януковича, поводячись із ним, наче з підлеглим, який серйозно провинився. Почувши про досягнуту домовленість — Росія призупиняє на час будівництво, а Україна виводить натомість прикордонників із Тузли — я відразу ж заявив: якщо це правда, то Янукович учинив акт державної зради і повинен негайно піти у відставку. Наступного дня при особистій зустрічі Віктор Федорович переконував мене: ніякої такої домовленості не було, «спрацювали» ЗМІ, які відповідним чином подали прес-конференцію двох прем’єрів.
Але факт лишається фактом: Михайло Касьянов упродовж півгодини зробив декілька вкрай образливих для України заяв, прямо показав, що він і в гріш не ставить суверенітет України (а як інакше можна розцінити вимогу вивести з прикордонного району сусідньої держави не якісь там стратегічні підрозділи, а прикордонників, які повинні там перебувати за логікою). А Віктор Янукович і не намагався щось йому заперечити. То ж можна лишень уявити, якого шоку зазнали наші хлопці-прикордонники на Тузлі, які чотири тижні сумлінно захищали острів для України, а тут раптом виявилося: Україні ані вони, ані острів не потрібні...
Вважаю, що за діями Росії в Керченській протоці можуть стояти принаймні три мети:
— Домогтися проголошення Азовського моря «внутрішнім морем» Росії та України (це не тільки забезпечує господарські інтереси Росії, а й закриває море для можливої майбутньої євроатлантичної інтеграції нашої держави).
— Домогтися перерозподілу коштів, що сьогодні Україна отримує за експлуатацію Керч-Єнікальського каналу (хоча нагадаю — ці кошти в загальнодержавному масштабі не надто великі, до 16 мільйонів доларів щорічно, сума 200 мільйонів доларів стосується, очевидно, всіх років незалежності).
— Нарешті, спробувати дестабілізувати ситуацію в Україні (чи хоча б у Криму). Адже в разі «здачі» Україною Тузли неминуче почнеться «ланцюгова реакція»: зразу ж постане знову питання острова Зміїний, Лукашенко заявить претензії на частину поліських боліт (його «кишеньковий парламент» досі так і не ратифікував договору про кордон)... І Україна виявиться суттєво ослабленою — чого й прагнуть у Кремлі.
Зрозуміло, позиція еліт негайно передається всьому суспільству, — і, як наслідок, у проведеному радіостанцією «Эхо Москвы» опитуванні 82 відсотки росіян заявили, що «повернення» Тузли для них важливіше за добросусідські стосунки з Україною. (Окремо маю сказати й про російські ЗМІ, які здебільшого свідомо говорили про Тузлу як про «споконвічно російський острів», який ввійшов до складу Криму не 1941 року, як це було насправді, а колись недавно, через «маніпуляції спритних українських чиновників»... Про українську колонізацію всієї Кубані наприкінці ХVІІІ століття при цьому, звісно, не згадувалося ані слова).
Тому виникає небезпечне протиріччя: ми, українці, досі сприймаємо Росію майже як рідну, а росіяни сприймають нас (якщо тільки ми виявляємо рішучість бути українцями, а не малоросами) як ворогів. Більше того, у майбутніх російських виборах «український фактор» посідатиме значне місце — і політики змагатимуться один з одним у реваншистській риториці (а як інакше, коли для 82 відсотків їхніх виборців — стараннями тих-таки політиків — реванш важливіший за якусь там дружбу?).
Під час доповідей на слуханнях із питань українсько-російських відносин 22 жовтня з парламентської трибуни раз по раз звучало: «Альтернативи розвитку взаємовигідного всебічного співробітництва з Росією для України немає!». Мушу заперечити: а хіба нинішня дійсність — не альтернатива такому чудовому гаслу?
Дозволю собі тільки перерахувати: нова військова стратегія Росії з правом превентивного удару (ядерного в тому числі), гасло побудови «ліберальної» імперії, політика насаджування в сусідів російської мови як офіційної, політика конфесійна, політика щодо інформаційного простору, ЄЕП, «Одеса — Броди», газотранспортний консорціум, дискримінаційна практика в торгівлі і, нарешті, те, про що сьогодні говорить кожний, — конфлікт у Керченській протоці, навколо острова Тузла. Хіба це є демонстрація взаємовигідного співробітництва? Напевне, ні!
Щоб перевести українсько-російські відносини на принципово інший рівень ми, очевидно, повинні домовитися про певні принципи. І я хотів би їх задекларувати. Принцип перший: українці повинні покинути шукати відповідь про причини всіх своїх негараздів — найперше в Росії, а росіяни — найперше в Україні. Ми повинні усвідомити, що Росія має свої національні інтереси. І саме цими інтересами Росія керуватиметься в своїх діях щодо сусідів. Але я хотів би, щоб і Росія зрозуміла: Україна як самостійна держава також має свої національні інтереси. І захист своїх національних інтересів — то не антиросійська, а проукраїнська політика.
Хотів би, щоб ми домовилися про наступні принципи: і Україна, і Росія повинні відмовитися від комплексу сприйняття Росії як «старшого брата». Бо історично «мати міст руських» — таки Київ, а не Москва. Натомість маємо погодитися на цілковиту рівність і партнерство.
Нарешті, і Росія, і ми, українці, маємо бути зацікавлені, щоб і в Росії, і в Україні була справжня національна, свідома, професійна влада. Не блюдолизiв, не казнокрадів, не зрадників слід підтримувати у боротьбі за владу в Україні.
І найголовніше. Ми, українці, повинні зрозуміти: лише виявляючи власну гідність, можемо розраховувати на рівноцінне ставлення. І якби Президент відразу ж продемонстрував цю гідність, якби уряд, не гаючись, продемонстрував рішучість, то з островом Тузла ситуація не сягнула б межі силового протистояння.
Тож з Україною поводяться так, як вона дозволяє з собою поводитися. Бездіяльність вищої влади України провокує зазіхання сусідів. Але щодо цього апелювати до ООН безглуздо. З цим ми повинні розібратися самі, в себе вдома.
Я від щирого серця бажаю путінській Росії поразки в її тузлинській авантюрі. Бо, вигравши, вона неминуче перетвориться остаточно на цілковито «гебістську» (а зовсім не «ліберальну», як говорить дехто з тамтешніх «правих») імперію. А програвши, Росія зберігає шанс залишатися нормальним членом світового співтовариства і надалі підтримувати дружні, взаємовигідні стосунки зі своїми сусідами, зокрема й з Україною.
Й, нарешті, ще раз про ухвалену 23 жовтня парламентську постанову. Це рішення засвідчило: ніщо так не об’єднує політичну еліту, як відповідальність за державу, депутатами й громадянами якої ми є. В цілому постанова Верховної Ради «Про усунення загрози територіальній цілісності України, що виникла внаслідок будівництва Російською Федерацією дамби в Керченській протоці» була потрібна для того, щоб продемонструвати позицію українських законодавців. Ця позиція достатньо виважена, але однозначна і чітка. І наша виконавча влада матиме всі підстави посилатися надалі на цю постанову в складних питаннях взаємних відносин, протистоячи брутальному тискові Кремля.
Але поки українська виконавча влада свій іспит на відповідальність склала в тузлинському конфлікті хіба що на «трієчку» з великим мінусом (не говорю тут лишень про прикордонників, чиї дії варті найвищої оцінки). Повторюся — парламентарії мусили терміново рятувати ситуацію. Саме за дорученням Верховної Ради (даним з ініціативи депутатської групи УРП «Собор» — і в мене є всі підстави цим пишатися), 17 жовтня відбулася офіційна поїздка групи народних депутатів на острів Тузла. Ця поїздка дозволила перенести проблему в площину публічного обговорення і конкретних рішучих висновків. Це, сподіваюся, дасть нам підстави уникнути прикордонного конфлікту й небезпеки його поширення у майбутньому, а перенести всі суперечки за стіл переговорів. Говорю «сподіваюся» — бо проблема Тузли, на жаль, ще далека від остаточного вирішення (йдеться зовсім не про державну належність території, а про готовність Москви відмовитися від зазіхань на неї), а українсько-російські відносини ще зовсім не є взаємовигідними відносинами рівноправних партнерів.
Анатолій МАТВІЄНКО,
голова Української республіканської партії «Собор», народний депутат України.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
