Олександр Волошкевич завжди впевнений у правоті своєї справи. (Фото автора.)
Як тільки-но трапляється рідкий віддих від дзвінків, електронограм, скарг і конфліктів, Олександр Волошкевич кличе моториста Віталія: «А нумо, хутко лаштуй човна!», натягує гумові ботфорти і, полишивши гарячий кабінет, виряджається «на воду» — поринає головою в манливий простір дунайської дельти. Досить йому, директору заповідника, вирулити човном на широчінь Очаківського гирла, як поволі відступають щоденні вимотувальні клопоти: комісії, перевірки, браконьєрські хитрощі, чиновницькі оборудки, і перед ним на весь окошир проступає люба йому стихія ріки, моря, птаства й пишного зеленого клечання.
А вже коли моторка праворучним рукавом допливе Полуденного кордону і Олександра зустріне дужий потиск руки єгеря Василя Силаріна, то зовсім одляже від серця той притиск, або як на сьогоднішню мову, той чорний піар, яким «дiставало» його в останні роки велике й дрібне начальство. Неквапливо піднявшись на спостережну вежу, Олександр відчуває, як чаїними крилами розпросторюється його душа, а око тоне у сповідальній чистоті неба.
Тут, на самому чолопку вишки, він недосяжний нікому, окрім Бога. Перед ним безмірна обшир осяйної краси: по праву руч положистий піщаний берег у зеленій манішці лозиння, зліва — тремтливе марево очеретів аж ген до виднокраю, прямо — венеціанське дзеркало Лазаркина кута в заметілі лебединих крил, а лишень озирнись, як в очі сонячно засміється вічно молоде, грайливе море. Олександр так може стояти, дивитись, міцніти всім єством довго — хай лишаються внизу всі негаразди, хай холоне юшка, вибачать друзі... Цю заповідну землю, поціловану Богом, йому подарувала доля, і він невіддільно злитий з Дунаєм, з шовковими травами, хмарнокрильним птаством.
З високої вежі Олександр простує поглядом на північний захід: десь там в уяві мріє соборами його рідний Старокостянтинів, в'ється блакитна мережка річки Случ, а по розлогій луговині біжить росяними травами білявий хлопчина. Це він, школяр, після уроків пропадає на великому городі, порається біля гусей і качок, а особливо коло кролів. Бо за виручені за вухастих кілька карбованців купує акваріумних рибок, їздить за ними аж в Одесу. Це пристрасть на все життя: в невеликому кабінеті директора заповідника займає своє місце зеленоводний акваріум з мигтінням барвистих плавничків та хвостів.
Уже в десятому класі Олександр Волошкевич твердо знав, що поступатиме в Одеський університет, і тільки на біологічний факультет, що й зробив у 1976 році. Третьокурсником на практику майбутній іхтіолог наладнався на Дунай, на дельтовий стан Велике — в багате рибне царство. Путівником у природу, в загадкове Вилкове, яке ніхто не призабуде назвати «українською Венецією», стала чудова книга Василя Пєскова «Кроки по росі», сторінки якої пахнули лісом, лугом, дунайською водою. Для дипломного проекту обрав тему: «Хижі риби Дунаю і їх господарське значення», яким завершив навчання в університеті в 1981 році. «Знання хижих риб, їхніх розбійницьких повадок, — сміється в розмові зі мною Олександр Миколайович, — допомагає мені змагатися з двоногими хижаками, які прагнуть відкусити від заповідника — хто плавні, хто протоки, а то й мисливський острівець».
Так склалося, що подальше своє життя Олександр Волошкевич вимірював, як правило, десятиріччями. Перші десять — пошуки, проби й випробування. Місце прописки — Керч, Одеса, Ізмаїл. Де б не працював за фахом, скалкою в серці нагадували про себе Вилкове, заповідник. Врешті осів у дунайській дельті, захистив кандидатську дисертацію, тема актуальна й болюча: «Рибогосподарське освоєння опрісненої водойми», читай, колишнього лиману Сасик, відгородженого від моря бетонною дамбою.
Але традиційний науковий сюртук — від молодшого до провідного спеціаліста — був явно замалий для Олександра. Його інтелект, енергія, організаційний порив такі ж нестримні, як весняні дунайські води. Він упевнено перемагає в посадовому конкурсі, і президент Академії наук Борис Євгенович Патон затверджує Волошкевича директором природного заповідника «Дунайські плавні». Почалася нова десятирічна смуга життя. Красива назва «Дунайські плавні», на жаль, не відповідала надійній захищеності й екологічній сталості заповідника. Природний режим резервату постійно порушувався, адже дельта з давніх-давен годувала, обігрівала й навіть одягала вилківчан і мешканців прилеглих сіл. Стало очевидним: треба переходити на новий, сучасний ступінь заповідання — біосферний.
Представлений через рік проект «Збереження біологічного різноманіття дельти Дунаю» знайшов підтримку Світового банку, і він через Глобальну екологічну фундацію виділив 1,5 мільйона доларів США для здійснення наміченої програми. Це був надзвичайно напружений, згадує Олександр, але прекрасний час для нього і його дружної команди: Михайла Жмуда, Василя Федоренка, Олега Семенюка, Костянтина Балацького, всього колективу заповідника. Вони розгорнули перед науковими експедиціями — а в реалізації проекту брали участь 75 працівників академічних інститутів Києва й Одеси — польову водно-рослинну карту дельти, повели потаємними стежками звірят, допливли гомінких пташиних колоній, самі днювали й ночували в дельті, на кордонах.
Тепер, пишучи про заповідник, я частенько заглядаю в томище на 700 сторінок «Біорізноманіття Дунайського біосферного заповідника, збереження та управління», виданий «Науковою думкою» під редакцією академіка Ю. Р. Шеляг-Сосонки. Це — енциклопедія Дунайського заповідника: характеристика природних умов і ресурсів, екологічний менеджмент і моніторинг, біорізноманітність дельти — від лебедя-шипуна до чирка-свистуна, від козулі до норки і від дунайського оселедця до рідкісного чопа.
Наступний крок: перевести теоретичну розробку в практику управління. Кандидати біологічних наук О. Волошкевич, М. Жмуд і В. Титар, співробітник Інституту зоології імені І. Шмальгаузена, насамперед, детально структуризували природну територію: недоторкане ядро — колишній заповідник «Дунайські плавні», зона регульованого заповідного режиму — Стенцівсько-Жебриянські плавні, далі буферна зона — двокілометрова смуга акваторії Чорного моря, Жебриянська бухта, південна частина острова Єрмаків і плавневі землі між Жебриянським пасмом і морською окрайкою дельти і, нарешті, зона антропогенних ландшафтів — північна частина острова Єрмаків, пасовища і городи навколо Вилкового та вздовж гирл Білгородського, Очаківського, Анкудинова та Старостамбульського.
Ще й ще раз прикидав директор Олександр Волошкевич, чи відповідає така зональна карта міжнародним вимогам, зокрема Севільській Стратегії 1996 року, поставленим до біосферних заповідників: мати велику територію (заповідністю охоплювалось 46 тис. га), включати унікальні екосистеми і ландшафти (де ще вони збереглися, як не в дунайській дельті) і дозволити невиснажливе господарське природокористування (тобто унормовані рибальство, випасання, заготівлю очерету, інші традиційні заняття).
Колективний розум сказав: так, відповідає. Конкретним підсумком великої роботи вчених, спеціалістів, експертів став Указ Президента України «Про створення Дунайського біосферного заповідника» від 10 серпня 1998 року. А вже наступного року рішенням ЮНЕСКО Дунайський заповідник було включено до складу світової мережі біосферних резерватів. Цим же рішенням засновано міжнародний румунсько-український біосферний резерват «Дельта Дунаю».
Олександр Волошкевич окрилений: тепер за велику роботу! Приростити на нових землях колонії птахів, примножити нерестовий хід оселедця, створити разом із румунськими колегами розплідник осетрових, залучити рибалок до охорони спільного багатства, поширити екологічну грамотність серед підростаючого покоління, впровадити м'який «зелений туризм», розширити міжнародні екологічні контакти, налагодити випуск газети «Дельта і людина» — усіх новацій не перелічити.
Заповідник мінявся на очах. Виріс красивий науково-управлінський офіс, на кордонах постали нові, з голочки, будиночки єгерів із сонячними батареями на дахах, з'явилися швидкісні човни для переймання порушників, в дельті пролягала екологічна стежка «Лебединка» із спостережним пунктом.
Так обнадійливо розпочинався новий десятирічний цикл заповідної справи. Не вийшло. Бо новий етап життя і праці Олександра Волошкевича збігся з тим, ще важкої, пекучої пам'яті, періодом, який у народі влучно охрестили Золотою Руїною. То був час, коли наші рідні товстосуми з неймовірною легкістю клали в свої великі кишені заводи і фабрики, колгоспи й народні оздоровниці, все інше й так належало олігархічним кланам. Не вистачало пересиченим грабунками руйнівникам одного: замилування очей заповідними пейзажами, унікальними ландшафтами.
І загули бензопили, бульдозери, бетономішалки в правічних лісах Карпат, Пущі-Водиці, Феофанії, в заповідниках і на узбережжі Криму, на Тендрівській косі, на Світязі — немає благословенного куточка, куди б не дотяглося ненаситне око. Вольовим рішенням, потужним природоламом німецької фірми «Йозеф Мобіус» непідконтрольне закону Міністерство транспорту проклало канальний проріз через недоторкане ядро Дунайського заповідника.
У судохідного каналу Дунай — Чорне море не було супротивників: цього вимагали економіка, транспортна інфраструктура Придунав'я. Лише одну вимогу ставили екологи: вивчити альтернативні маршрути, прокласти канал без завдавання шкоди заповідній природі. За це піднявся горою екологічний світ — і на чолі цього походу саме життя поставило Олександра Волошкевича. Людина, народжена мирним творцем-ентузіастом, мусила перетворитися на безстрашного Спартака від екології.
Спочатку його спробували зламати випробуваним прийомом — насиланням грізних комісій та ревізій. За два роки 20 тотальних перевірок заповідника! Дунайський біосферний заповідник перевіряли: районне і обласне КРУ, Кілійський районний відділ УМВС в Одеській області, органи прокуратури (районна, Одеська міжрайонна природоохоронна, обласна, Генеральна), СБУ, Придунайська територіальна інспекція Мінприроди України, Ізмаїльський відділ УБОЗУ та низка інших інстанцій із суворими назвами. Однієї, як виявлялось, холостої перевірки було замало, то всесильний замовник — Міністерство транспорту — направляє карателів по п'ять-шість разів. І все це напад на крихітний колектив, навала на одну людину! Та довелося замовникам спіймати облизня — жодних порушень і зловживань.
Не виходить крючкотворством, вдамося до гангстерського прийому. Загін із чотирьох міліціонерів Дунайської транспортної прокуратури робить набіг на заповідник, вилучає персональний комп'ютер директора, комп'ютери канцелярії і бухгалтерії, всі 340 томів бухгалтерських документів, скидає у мішки вхідну й вихідну кореспонденцію, накази, угоди, матеріали перевірок, словом, усю до рисочки документацію. Міністерство задоволене: заблокували на багато місяців фінансову й господарську діяльність заповідника. Свої злочини «виправдали» поданням з боку міністерського підприємства «Дельта-Лоцман» про «притягнення до кримінальної відповідальності» керівників заповідника, бо в їхнiх діях, мовляв, «вбачаються ознаки злочинів».
Розуміють, що й цього замало, Олександр уміє тримати удар. Треба знищити людину морально, і от де тільки можна: на нарадах, прес-конференціях, у пресі — керівники відомства оголошують Волошкевича «секретним агентом Румунії», звинувачують в одержанні хабара у вигляді «щедрого гранту від якогось Фонду MacArtur» у сумі (затамуймо подих!) від 4 до 4,5 мільйона доларів, погрожують роздавити «бандитів із заповідника».
А що вже до поширення й мусування брудних і сумних чуток, то їх не перелічити. Один телевізійний канал повідомляє про «першу жертву в канальній війні». Пізно ввечері газетне видання звертається до мене по некролог. Вірний журналістському правилу, ледь дочікуюся п'ятої ранку і піднімаю телефоном друзів із заповідника. Важко Олександру Волошкевичу, але він у строю. Як завжди, у строю, на варті української природи.
Нова влада рішуче перевернула платівку: під прискіпливим оком Генеральної прокуратури тепер колишні керівники підрозділів Міністерства транспорту. Впевнений, їм є за що відповісти. Бо ж справджується прогноз і попередження Олександра Волошкевича: наспіх проритий канал уже замулився на 4 метри, будівництво другої черги припинено. Проблема повернулася на минулорічний старт.
Вірю, нові керівники Мінприроди і Мінтрансу, які прийшли у владу з помаранчевої революції, знайдуть єдино правильний вихід із складної ситуації, хоча й дорогою ціною доведеться виправляти допущені помилки й зловживання, закопування в пісок просто-таки проточних бюджетних коштів.
Їм з готовністю допоможуть колектив заповідника, вилковчани, визнаний лідер потужного екологічного руху Олександр Волошкевич. Його вклад у захист біоструктури дельти Дунаю відзначив цієї весни Міжнародний фонд охорони природи присвоєнням почесного звання «Людина року». Лицар Дунаю Олександр Волошкевич повен енергії, надій і планів — розбудовувати і далі заповідник, вимітати з української природи зловмисників — великих і дрібних.
...Із спостережної вишки Олександр простежує поглядом політ сріблястої чайки. Коли губить її в блакиті, спускається до друзів єгерів — у них серйозна розмова про сьогоднішні й завтрашні турботи.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
