Омар Узарашвілі — один з найвідоміших львівських журналістів. Майстер спорту з боксу, виступав за молодіжну збірну України. Грузин, який пише українською. Автор книжок «Львів «бандитський», «Львів «ментівський», «В епіцентрі гангстерських війн: українська мафія зблизька». Журналіст-розслідувальник, якого поважають по обидва боки закону, бо старається не догодити нікому. Нещодавно Омар відвідав Ужгород на запрошення неформального журналістського клубу «НеТаємна вечеря» за сприяння фонду «Відродження».
— Омаре, погодься, грузинів не так багато на Західній Україні. Як ти опинився у Львові?
— Мій батько — професійний водій. А у Грузії всі чоловіки мають права, і тому проблематично знайти роботу водія. Після закінчення будівництва Інгурі -ГЕС батько опинився без роботи. А строкову службу він служив у Львові, після цього ще кілька років грав у футбол за команду «СКА» (Львів). Списався зі старими друзями по футболу і службі , і ті покликали на Львівщину, де одразу знайшлася робота. Так у 1974 році ми й опинилися в Україні.
Згодом брат вступив до інституту, я — на факультет журналістики Львівського університету.
— Відомо, що грузини надзвичайно бережно ставляться до власної історії, історії свого роду. Ти знаєш, звідки бере коріння твоє прізвище?
— У нас заведено, що батько обов'язково розповідає синові у 14 років родинні перекази. Так вони передаються із покоління в покоління. Років 300 тому ми звалися Анджапарідзе і жили в Кахетії (Східна Грузія). Розпочалася кровна ворожнеча з іншим родом (кровна помста до сьогодні у Грузії — народний закон). Через неї від усіх Анджапарідзе живими залишилося тільки два брати. Щоб прізвище не зникло, вони втекли у Сванетію (там тепер наші родичі). Рід Анджапарідзе знову розрісся. Але вдруге прийшла біда — чума.
У Грузії надзвичайну увагу приділяють похоронним ритуалам. А оскільки боялися заразитися чумою, то всіх померлих просто поскидали в одну могилу. З усього роду живою залишилася одна вагітна жінка. І, на щастя, вона народила сина. «У» — грузинською означає префікс «без». «Швілі» — син чи донька. Отож дитину, яка залишилася єдиною живою з усього роду, охрестили Узарашвілі, «син похованих без похоронної музики». Від нього й пішли інші Узарашвілі. До речі, це — дворянський рід.
— Як ти почав займатися криміналом?
— Так склалося. Чимало колишніх друзів по боксу пішли у кримінал. Ще й виріс на «Хресті», який колись вважався «найзлодійськішим» районом Львова. Отож мав змогу отримувати цікаву інформацію. А після 2-3 публікацій люди вже почали звертатися до мене саме з проблем, пов'язаних із криміналом.
— І коли було найстрашніше?
— Після похорону легендарного львівського авторитета «Завіні» я написав публікацію про те, ким він був насправді. Бо з нього колеги-журналісти робили такого собі народного героя Олексу Довбуша, який грабував багатих, а бідним роздавав. Підлітки вже починали з нього брати приклад, мріючи про рекетирську кар'єру. Мене це бісило. Адже знав, що рекетири і паяльники в одне місце жертвам вставляли. Янголами їх ніяк не назвеш.
Після цієї публікації в редакцію «Ратуші» приїхав брат покійного з двома «бичками». Викликали мене в коридор i пообіцяли: «Якщо не напишеш спростування, ми тобі пальці на руках переламаємо». Я мав прийти до них о 12-й годині наступного дня і під диктовку написати «спростування». Звичайно, я б цього ніколи не зробив. Та переживав страшно. Вони нахабно, не криючись, у мене під брамою поставили своїх людей, щоб я не втік.
Йти до міліції? Все життя потім від них буду залежати й ніколи не зможу об'єктивно писати. Знайшов вихід увечері. Зв'язався з Ігорем Френкелем, авторитетом старої формації, який у Львові відповідав за злодійський «общак». Ігор Ешерович, царство йому небесне, завжди говорив: «Злодій має красти, мєнт його ловити, а журналіст про це писати. І тоді все буде за правилами». Я розповів йому про свою проблему. І зранку брат «Завіні» сам зателефонував мені, вибачився й перейшов у розмові на «пан Омар».
— І часто доводиться в такі історії потрапляти?
— Буває. Колись біля «Кастеллярі» розстріляли кількох азербайджанців, які сиділи за столиками і пили чай. За тиждень до цієї трагедії я у своїй статті попередив, що у Львові незабаром проллється кров. Річ у тому, що напередодні між азербайджанцями і залітними чеченськими бандюками виникла бійка. Під час цієї бійки одного чеченця поранили ножем, і незабаром він помер. Знаючи чеченські звичаї (такі ж, як у грузинських горців), я й написав, що обов'язково буде відповідь.
На мене тоді дуже розізлилися міліцейські керівники. Мовляв, звідки я міг про це дізнатися і чому вважаю, що вони не контролюють ситуацію у Львові і допустять якісь розборки кавказців? Але життя довело, що я був правий.
— А кумедні випадки з журналістами-«криміналістами» трапляються?
— Якраз за два дні до Великодня сталася така історія. Зранку до мене в кабінет прийшов якийсь «урка з мильного заводу» — татуювання та все інше свідчило, що це — колишній зек. Запитав дівоче прізвище однiєї журналiстки. Я відповів, що у «Високому замку» така не працює. А він розповідає, що коли сидів, брав участь у виставці малюнків. І про нього ця дівчинка написала у нашій газеті. Я пояснив, що це, мабуть, практикантка, і він пішов.
Через кілька годин на мене вже чатують у кабінеті троє у шкірянках iз червоними писками. І також питають прізвище цієї практикантки. Тут уже починаю цікавитися я. Вони представляються працівниками Департаменту покарань. Виявляється, у них з Долинської зони на Івано-Франківщині втік в'язень, про якого ця дівчина колись писала. Я починаю реготати і пояснюю, що цей тип, з цим же запитанням був у мене кілька годин тому. У них щелепи відвисають. І вони починають на мене наїжджати, чому я не повідомив про це міліцію.
Я пізніше дивувався, як в охоронців і зеків однаково мізки працюють. Адже вони приперлися з маленьким інтервалом з одним і тим же запитанням до одних дверей однієї редакції. Мені, наприклад, на думку б не спало, що кримінальник, який втік із зони, спробує знайти дівчину, яка про нього колись щось написала.
— А чим є кримінальна журналістика в Україні?
— Її як явища не існує. Можна перерахувати на пальцях журналістів, які займаються цією тематикою, зокрема Олег Єльцов, Володимир Ар'єв.
Справжні журналістські розслідування потребують роботи маленького колективу. У таку творчу бригаду мають входити і політолог, економіст, спортсмен. І разом, об'єднавшись, скажімо, в Агенцію журналістських розслідувань, вони б дали непогані результати. Та для цього має бути газета, яка готова утримувати цілий відділ кримінальних розслідувань. Поки що я про такі газети в Україні не чув. Або має бути створена українська «Совершенно секретно», часопис, який спеціалізується лише на криміналі й розслідуваннях.
— Про які кримінальні справи Україна ще не знає?
— Та про купу! Почнемо з того ж отруєння Ющенка. Чомусь останнім часом нема жодної інформації з цього приводу, про що так багато говорилося під час виборів. Хто ж отруїв? Чому всі мовчать?
— Розкажи про свої книжки...
— Бачачи на розкладках усі ці «Москва бандитская», «Петербург воровской», вирішив перевірити, чи буде продаватися таке чтиво у нас. До того ж будь-якого журналіста дратує, що він є носієм цікавої інформації, яку жодна газета з певних причин не опублікує. А сам знаєш, як кортить оприлюднити сенсації. Ось і вийшли дві перші книжки «Львів «бандитський» і «Львів «ментівський».
— І як їх сприйняли?
— Цікаво. На презентацію першої я запросив журналістів і кількох знайомих «оперів». Тільки почав презентацію, у кафе, де вона відбувалася, влетів дядя Женя — старий злодій, який вирішував багато питань. Я вже занервував. Лише почали говорити про «Львів «бандитський», дядя Женя скочив з місця й почав кричати, що бандити — у Москві та Пітері, а у Львові все «по-понятіям». Тільки коли я зауважив, що слово «бандитський» узяте в лапки, він заспокоївся. Як почали закушувати, на презентацію вломилися кілька братків Рашида (про цього авторитета там був маленький роздiл). Відвели мене вбік і сказали, що Рашид наказав їм викупити у мене весь тираж (а тоді видавництво надрукувало лише 50 сигнальних примiрникiв). Коли я пояснив, що це неможливо, поїхали, але під вечір приїхали вдруге з тією ж пропозицією.
На той час мої друзі-«опери» були вже п'яненькі, й один із них, хапаючись за табельний пістолет, почав кричати, що «цих уродів» зараз постріляє. Ледве всіх заспокоїв тостом, що і серед міліції, і серед «пацанів» є нормальні люди, а є негідники.
А «Львів «ментівський» узагалі розкупили за три дні . Не знаю, правда чи ні, та подейкують, що тираж викупила СБУ, тому що півкнижки було саме про їхні «подвиги».
— Омаре, зважаючи на всі ці нюанси, чому досі не кинув кримінальної журналістики?
— Та тому, що деякі відчуття стали наркотиками. Постійний приплив адреналіну, намагання бути першим. Хоча розумію, що підходить вік, коли треба зайнятися чимось поважнішим. Планую написати серію детективів про багатьох відомих львів'ян.