Пам'ятник княгині Ользі у Києві.
Сербський «Пролог» XIII—XIV ст., списаний із старішого давньоруського оригіналу, згадує Ольгу як «проматерь всех царей Рушьских». Нестор-літописець у «Повісті минулих літ» відзначає, що Ольга стала «предтечею християнської землі, як вранішня зірка перед сходом сонця». Митрополит Іларіон, автор «Слова про Закон та Благодать» (XI ст.), відзначає, що Ольга «принесла хрест з Константинополя-града». Згадується вона в одній з найпопулярніших пам'яток писемності Київської Русі «Ізборнику Святослава» 1073 року, а також у «Похвальному слові», здебільшого поряд із «Пам'яттю і похвалою святому Володимирові» Якова Мніха.
Оскільки стародавні хроніки були почасти виконанням «соціального замовлення влади», вони залишили в сучасній історії доволі суперечливий портрет цієї постаті. Так, у болгарських джерелах розповідається, що Ольга народилася на теренах Болгарії, у Преславі. У пізніших, російських джерелах мовиться, що батьківщина Ольги — Ізборськ, розташований на псковській землі. Чимало розбіжностей є і щодо визначення часу народження майбутньої київської княгині. За свідченнями «Повісті минулих літ» — це 887 рік. Інші дослідники, виходячи з факту малолітства її сина Святослава на час смерті чоловіка Ігоря у 945 році, вважають, що Ольга народилася десь між 923—927 роками.
Перший з описаних епізодів життя Ольги — про її дівування. Якось на полюванні Ігор, син засновника київської династії Рюрика, вийшов до річки і, гукнувши парубка на човні, виявив, що той насправді — прекрасна дівчина. Зачарований вродою Ольги, Ігор «уязвися сердцем и разгореся к ней похотию». Одначе Ольга, як писалося згодом у хроніках, «...бяше бо зело целомудренна и премудра.., похотное свирепство юнаго князя укроти и приведе того в чувство». Коли ж йому наспів час одружитися, то він посилає «сродника» Олега саме по Ольгу.
Друга важлива подія в оповідях про княгиню — покарання нею деревлян за смерть чоловіка. Восени 945 року, по своєму поверненні з війни супроти Візантії Ігор, після «кормління» (стягання данини з підкорених деревлянських племен) знову подався по данину. Деревляни, очолювані князем Малом (Малком Любечанином), біля міста Іскоростеня вбили Ігоря лютою смертю — він був розірваний навпіл двома деревами. Деревлянські вожді, не відчуваючи за собою жодної провини за вбивство князя-здирника, забажали полагодити дружні стосунки з Києвом.
За родоплемінними звичаями той, хто вбив вождя племені, може успадкувати його владу, взявши шлюб з удовою вбитого. Тому навесні древляни відрядили посольство до Києва, аби просити Ольгу вийти заміж за князя Мала. Вона ж наказала принести послів до княжого двору просто в їх човні, вкинути до ями і засипати невдах живцем. Друге посольство княгиня наказала спалити у запропонованій їм лазні.
Задля третьої відплати Ольга сама навідалася до деревлян, начебто згоджуючись на пропозицію Мала. І коли на спільній тризні на місці поховання Ігоря деревляни геть упилися, п'ять тисяч їх були посічені. Наступного року Ольга, очоливши воїв разом з малим сином Святославом, остаточно розправилася з Іскоростенем, підпаливши місто за допомогою голубів та горобців: вона наказала прив'язати їм до хвостів тліючі трути і відпустити «по домівках».
Вершиною мудрості та жіночої цнотливості в життєписах давньоруської святої є подорож Ольги до Константинополя — третій з найяскравіших епізодів її біографії. Історики вважають, що першу подорож до Візантії Ольга здійснила невдовзі по смерті Ігоря, 946 року. Сам імператор Костянтин Багрянородний (Порфіроген) детально описав цю урочисту церемонію у книзі «Про церемонії візантійського двору». Український історик С. Висоцький у 1843 році висунув гіпотезу, що на одній із фресок Софійського собору в Києві зображений прийом Ольги імператором.
Ольга сподівалася домогтися в Костянтина цісарського титулу, а також зміцнення союзу з Візантією через династичний шлюб її сина Святослава з однією з Костянтинових дочок. Певне, Ольга вела переговори і про хрещення Русі. Якогось із сорока днів між прийомами сталося хрещення самої Ольги патріархом Константинопольським. У хрещенні Ольга стала Оленою. Однак Михайло Грушевський припускав, що це хрещення сталося не в Константинополі, а після повернення Ольги додому. Інші дослідники вважають, що княгиня прибула до Константинополя вже християнкою.
Є фольклорна за своїм походженням оповідь про залицяння до Ольги імператора Візантії. Цим епізодом власне й починає переказ про місію Ольги «Повість минулих літ»: «В літо 6463 [955] пішла Ольга в Греки... Костянтин, син Леонів, видів її доброю, і вродливою, і розумною дуже... і сказав їй: «Достойна ти царювати з нами...» Грушевський на це скептично зауважував: «Тодішній імператор Костянтин Порфiрородний... мав тоді живу жінку і був у таких шанованих літах, що певно не думав з нею розводитись задля варварської «архонтиси». Прикметно, що історія ця повторює оповідь часів Старого Заповіту про те, як легендарний цар Соломон намірився одружитися з царицею Савською, вражений її мудрістю й красою (напевне, куди більше — розкішшю принесених дарів).
Щойно було побудовано Десятинну церкву (ймовірно, року 1007), як Володимир, Ольжин онук, переніс сюди мощі своєї бабці. Її гробницю віднайшов Петро Могила, коли відбудовував церкву. У XVIII ст. останки Ольги були «...знов заховані у невідомому місці». Нині в Києві, у Софійському музеї, зберігається шиферний саркофаг, знайдений під час розкопок на місці Десятинної церкви, що, як вважають дослідники, належав княгині Ользі.
Торжество православ'я у Київській державі тисячолітня традиція пов'язує з князюванням Володимира, онука Ольги. Життєпис Великого князя виділяє два його несумісних «портрети». Перший — «Володимир до хрещення» — жорстокий язичник, нестримний грішник, який «не відає істинного закону» у своєму буйстві. Інший портрет — «Володимир охрещений». Тепер уже «оновлениий духом» князь будує храми, любить книжну мудрість... Але народна пам'ять зберегла ще один образ — Володимира Красне Сонечко, захисника Русі від ворогів, мудрого правителя.
Літописець Нестор у «Повісті минулих літ» вперше згадує Володимира, описуючи події 970 року. Тоді новгородці прийшли «просити собі князя», і Святослав посилає свого п'ятирічного позашлюбного сина на княжіння у Новгород. Володимир був народжений Малушею, дочкою князя Мала, яка стала ключницею княгині Ольги. Прикметно, що за позашлюбним сином Святослав затвердив такі ж права княжого наступництва, як і за своїми законними синами, народженими його дружиною Предславою, угорською принцесою.
Святослав загинув від рук печенігів у 972 році. По смерті батька великим князем київським став його старший син Ярополк. На той час його дев'ятирічний брат Олег уже княжив у Овручі, у землях древлян, а семирічний Володимир — у Новгороді. Внаслідок збройного протистояння між Ярополком та Олегом останній у 977 році загинув. Володимир же два роки провів серед варягів, збираючи військо. Він заслав сватів до полоцького князя Рогволода, просячи руки його дочки Рогнеди. Однак княжна вже дала згоду вийти заміж за князя Ярополка і відповіла Володимиру, що «нижче її гідності буде знімати взуття у робичича», сина рабині (а саме цим старослов'янським звичаєм символізувалося визнання жіночої покори чоловікові). Принижений і розлючений Володимир, захопивши Полоцьк, «ритуально», на очах у батька, згвалтував Рогнеду на знак повного оволодіння переможеними. Рогнеда (тепер — Горислава) стала першою і головною жоною Володимира, народивши йому чотирьох синів і двох дочок.
Врешті у 980 (чи 978) році, спираючись на новгородську дружину та варягів, Володимир, убивши старшого брата, сів на київський престол. У 981—983 роках новоспечений великий князь веде безкінечну низку війн, унаслідок яких східнослов'янські племена об'єднуються навколо Києва. Утворення могутньої та єдиної держави зробило Володимира в очах народу мудрим поводирем. П'ятнадцятирічний юнак став першим загальноруським князем, володарем величезної держави.
Ствердившись у своїй силі, Великий князь здійснив правову реформу, ввівши усне зведення законів («Устав Землений»). Зосередивши всю владу в руках великокнязівського роду, він передав в управління 12 своїм синам землі, де правили місцеві князі.
Для захисту південноруського степового прикордоння від печенігів були створені засіки та «грады», багатокілометрові земляні вали (Змієві вали). Для розвитку зв'язків з Візантійською імперією Володимир узяв шлюб iз сестрою візантійського імператора Анною. Поліпшенню вiдносин Київської Русі з Польщею та Швецією сприяло одруження його сина Святополка з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, а Ярослава — з дочкою шведського монарха Олафа Скотконунга Інгігердою (в хрещенні — Іриною).
Проте найбільшого значення для зміцнення Давньоруської держави мали релігійні реформи Володимира. Першим його кроком стало реформування язичництва. Поруч зі своїм княжим двором він створив пантеон богів, установив статуї-ідоли. За переказом Нестора, їх було шість: Перун («призначений» головним богом), Хорс, Даждьбог, Стрибог, Симаргл та Мокош. Деякі історики більш вірогідним вважають інший їх перелік: Перун, Волос, Позвизд (Вихор), Ладо, Купало, Коляда. Однак пошук ефективної «об'єднавчої ідеї», яку князь слушно вбачав у єдиному загальноруському віросповіданні, звернув його погляд до нової, потужнiшої релігії.
Ольга розповідала внукові про християнство. За цією легендою, у 986 році князь захотів вибрати найкращу віру для своєї країни і запросив до Києва християнських проповідників, рабинів, ісламських мудреців. З Візантії прибули брати Кирило (Костянтин) та Методій, чия богонатхненна мудрість врешті здолала аргументи, викладені іншими учасниками релігійного диспуту. Як свідчать історики, ця легенда повторює опис так званої «хозарської полеміки», який міститься у книзі «Хозарські оповіді», писаній Методієм.
За літописними свідченнями, у 987 році імператор Візантії попрохав у Володимира допомоги у придушенні заколоту малоазійського намісника Варди Скліра (Фоки). Навзамін Володимир начебто вимагав руки сестри імператора Анни. Оскільки імператор зневажливо «забув» свої обіцянки, Володимир захопив Корсунь (нині Херсонес) і змусив його прислати єпископа Анастаса, від якого київський князь і прийняв у 987 році хрещення (отримавши ім'я Василій). Роком пізніше він охрестив і всю Русь. За iншою версiєю, Володимир сам їздив у Херсонес хреститися.
Після смерті Анни 1011 року (її було поховано у Десятинній церкві), князь одружився з німецькою графинею, онукою імператора Оттона І. Невдовзі Володимир тяжко захворів і помер у Берестові 15 липня (28 за новим стилем) 1015 року. Поховали князя також у Десятинній церкві.
Саркофаг знайшов Петро Могила і невдовзі передав мощі святого до Успенського собору Києво-Печерської лаври, де вони зберігалися у срібному ковчегу в ніші праворуч іконостасу.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
