Стефан Козак у ту «чорну суботу» втратив 24-річного сина Гриця. Йому, як нікому, відомо: як то воно — втратити найдорожче. Напевно, через те він знайшов у собі сили й став ініціатором створення громадської організації «Скнилівська трагедія». Вже третій рік пан Стефан оббиває пороги різноманітних чиновників, до нього йдуть з усіма проблемами родичі загиблих, постраждалі. «Я їм кажу, що потрібно виходити з того кола, слід про щось інше думати, — розповідає пан Стефан. — Слід жити далі... Потрібно почати з себе: три роки тому моє життя перевернулося, і того, що я мав, у мене більше не буде. Але потрібно жити далі...»
За словами Стефана Козака, нині постраждалим дуже важко. «Занадто багато уваги приділили спочатку, але вона нічим у результаті не була підкріплена, — каже вiн. — Усі запитували потерпілих: може, вам щось потрібно? Але при цьому так ніхто нічого й не зробив. Досі законодавчо не затверджений статус потерпілих під час Скнилівської трагедії. Чимало проблем і з виплатами родичам загиблих. Гроші видавалися ж згідно з розпорядженням голови облдержадміністрації, а в ньому не було передбачено виплат за онуків. А якщо батьки загинули, то кому ті гроші виплачувати? Все було підведено під особу загиблого. Я неодноразово звертався в облдержадміністрацію, щоб переглянули цей механізм виплат. Які б ті гроші не були — брудні чи ще якісь, — але їх потрібно виплачувати».
Чи не найбільші проблеми у жертв того кривавого авіашоу зі здоров'ям. «Особливо зле тим, хто перебував після трагедії на стаціонарному лікуваннi, біля яких літак пройшов за метр, які дивом врятувалися, — розповiдає пан Стефан. — Чимало у нас постійних пацієнтів психлікарні. Психологічний портрет потерпілого дуже плачевний... Тому дуже важливо й донині надавати кваліфіковану допомогу, фінансувати психологічну реабілітацію цих людей».
Загалом, каже Стефан Козак, нічого з обіцяного чиновниками так і не було виконано. Активісти організації, наприклад, воліють перейменувати вулицю Авіаційну, якою йшли в останню путь на летовище загиблі, на вулицю Пам'яті. Хочуть рідні, аби міська влада виділила якийсь пустир для створення парку «77 ангелів». Кожен би посадив дерево на честь свого загиблого рідного... «Знаєте, як би мені, старому, хотілося б посидіти біля дерева свого сина», — каже пан Стефан. Однак поки що львівська влада не поспішає йти назустріч постраждалим. Чи не тому, що той парк і та вулиця зайвий раз нагадуватиме чиновникам про невинно загиблі життя?