Едік був славним хлопцем... Єдиною дитиною у батьків, єдиним онуком у бабці та дідуся. Власне, саме Марія Пилипівна та Іван Никифорович Строєві стали для хлопчини найдорожчими людьми. Батьки розлучилися, коли Едіку виповнилося лише три роки, і відтак з дитинства його виховували бабуся Марiя та дід Іван. А потім батьки Едіка виїхали жити за кордон, і в кожного з них почалося своє життя. «Едік був для нас єдиною розрадою, — каже Марія Пилипівна майже пошепки, бо голос неслухняно дрижить, — гарно вчився, завжди такий привітний до нас був, допомагав у всьому. Жартував, що хоче бути генералом... Тому й учився у військовому інституті... А після закінчення школи директорка навіть подяку написала за його гарне виховання...»
У дуже скромній квартирі 80-річних Строєвих найперше кидається у вічі два великих портрети загиблих дітей — Едіка та його нареченої Клавдії. Саме звідси онук Марії Пилипівни пішов на авіаційне свято, щоб не повернутися. «Він зателефонував Клавдії й сказав: «Чекаю тебе на зупинці», а мені: «Буду, бабцю, о другій годині», — розповідає пані Марія. — А потім був дзвінок — то друзі телефонували й питали, чи є Едік. Я ж нічого не відала, а вони вже знали, що сталася трагедія! Я навіть сирени чула за вікном і подумала тоді, що то, напевно, депутати, як завше, у Трускавець їдуть нашою дорогою... І тільки потім, коли я вийшла на вулицю, мені сказала про все те сусідка... Одразу кинулася дзвонити Едіку на мобільний, а трубку взяв чужий чоловік. Він же й сказав, що слід шукати всіх у лікарні... Едікові друзі шукали моїх дітей у шпиталях. Але знайшли обох у морзі... І привезли мені сюди дві труни...»
А далі все було, як у страшному сні. Марія Пилипівна каже, що нічого не пам'ятає — неначе все у тумані... Батьки Едіка на похорон не приїхали, мама Клавдії, що теж була на заробітках в Італії, таки прилетіла. І поховали 24-річного Едіка та 22-річну Клаву в одній могилі...
«Після того я з лікарень не вилажу, — веде далі Марія Пилипівна, — дід зовсім здав. Ми залишилися одні на цілому світі! Спочатку всі ходили, стільки всього обіцяли! Що і засклять балкон, що ремонт зроблять, і ліками допоможуть, і пам'ятник на могилі поставлять. Натомість як почали говорити про допомогу родичам загиблих, то нам двері якісь злодії вибили. Так ніхто їх і не допоміг полагодити... І ніякого діла до нас нікому немає...»
...На сімейних фотографіях Едік усюди зі своїми бабусею та дідусем — на морі, на випускному вечорі. Для стареньких, що втратили єдину надію, — це безцінна пам'ять і невимірний біль...