Діана Щербанська: Малевич і Далі поділяють людей на ангелів та демонів

      Візуальне мистецтво людство завжди сприймало за принципом діаметральної протилежності. Творчість Сальвадора Далі, наприклад, одних примушує захоплено вигукнути «Вау!» тодi як інші з цього приводу промовисто крутять пальцем біля скроні. «Чорний квадрат» Малевича для когось — глибинна філософія життя, магнетизм і естетика, а є люди, для яких це полотно асоціюється з негром у кватирці. «Сергій Поярков — геніальний художник сучасності», — вважають одні. «Кон'юнктурник чистої води», — і така думка щодо Пояркова існує також. Якщо істина єдина, то чому тут спостерігаємо такий різнобій думок і вражень? Про це — наша розмова з відомим психологом Діаною Щербанською.

Квінтесенція енергії «ци»

      — Діано, пропоную почати здалеку. Художником може стати кожна людина чи для цього потрібно мати певні психологічні характеристики?

      — Якщо людина талановита — вона може стати художником. Головне, щоб творчість цієї людини віддзеркалювала не лише її думки. Завжди будуть люди, які говоритимуть, що ось ця картина, книга, фільм, пісня — це класно, а на інших це не справлятиме ніякого позитивного враження. Будь-яка картина, книга, фільм, пісня приваблюють людей, які мають схожий з авторами цих творів тип мислення. Це відомий факт. Якщо ми говоримо про літературу, то прихильники Хемінгуея — це сенсорики. Вони і в житті люблять брутальність, мають відчуття смаку, справи, комфорту. «Майстра і Маргариту» перечитують люди, котрі мають інтуїтивний тип мислення. Всі шістнадцять психотипів, які виокремив Юнг, можна проілюструвати у такий спосіб.

      — Тобто картини, книги люди для себе обирають за принципом «Це — моє»?

      — Так, це — моє, тут мої думки... Картину обирають ту, яка близька за настроєм. Навряд чи хтось обиратиме за технікою чи ще чимось. Художні симпатії формуються також за принципом недосяжного ідеалу: це те, куди я прагну, чого хочу. Ще один варіант — мотивація. Ти побачив картину і прагнеш побачити її ще і ще. Вона стимулює тебе до руху, до розвитку, до дії. Варіантів того, як формуються художні симпатії та антипатії, існує кілька.

      — Але ж є картини, де присутні очевидні емоції...

      — Так, але, знову ж таки, кожен сприйматиме їх по-своєму. Безумовно, є картини, де домінує одна потужна емоція. Кустодієв, «Купчиха». Або ж «Загибель Помпеї» Брюллова. Одна емоція — безвихідь. Вона чітко, однозначно прописана, вона не розпорошена на підемоції. Кожен, хто дивиться на цю картину, відчуває цю безвихідь. І в цьому — сила такого стилю викладення. Коли представники найрізноманітніших психотипів відчувають саме таку емоцію. А людина, для якої ця емоція максимально адекватна, стоятиме перед цією картиною роками або ж повісить її репродукцію перед собою.

      Існують зовсім інші полотна. У китайців, як ви знаєте, є енергія «інь» та енергія «янь». Об'єднує їх енергія «ци». І є картини, які продукують цю енергію «ци», де зібрані всі емоції, всі енергії, всі кольори. І кожна людина, в якому б емоційному стані вона не перебувала, знаходить у ній відгук. І чим більше людей у цій картині можуть знайти відгук своїм думкам — тим вона геніальніша. «Сикстинська мадонна» Мікеланджело — це така енергія «ци». І якщо Кустодієв та Брюллов — гарні художники, то Мікеланджело — художник видатний. Усі, хто бачить цю картину, відчувають зовсім різні емоції. Я сама кілька разів була у Римі, неодноразово бачила картину і завжди знаходила співзвучність своєму станові. Коли народила дитину — Мадонна була жінкою. До цього я помічала в її очах смуток. Іноді — спокій. Тобто хороші картини відтворюють якусь емоцію, а генiальнi полотна є квінтесенцією енергії «ци».

Картини-чистилища

      — Але ж є художники оригінальні, великі, цікаві, які стоять ніби осторонь цих класифікацій...

      — Малевич, Далі, Яблонська... У їхніх роботах немає квінтесенції усіх думок, немає однієї емоції, немає чітко прописаного психотипу людей, яким вона адресується. У цих полотнах є те, що називається фракталом, коли в маленькій детальці відображається щось велике. Це не напрям у живописі, й у цих творах є, на жаль, негативний зміст. І Малевич, і Далі поділяють людей на ангелів та демонів. Той, у кого в душі більше Бога, у цих полотнах знаходить щось світле, добре. Той, у кого переважають темні сили, виправдовує себе, своє життя. Ці картини — своєрідне чистилище. Не секрет, що багато хто у полотнах Далі простежує шизофренію. От у кого у голові шизофренія — вони її і бачать. А ті, у кого світлі небеса — бачать у Далі шлях до цих небес.

      — Діано, чи є картини, які людям певного психологічного типу дивитися не можна категорично. Ну, наприклад, ситуація: абсолютному романтику раптом потрапляють на очі полотна Арсена Савадова у всій своїй анатомічній красі...

      — У всіх видах мистецтва є те, до чого треба дорости. В Парижі у музеї Родена є скульптури, які можна назвати порнографічними. Один рівень — це порнографія, інший рівень, рівень мистецтва — це шедевр. Коли в мармурі через тіло, через анатомію висловлені якісь почуття, переживання... Згадай рубенсівських оголених жінок, репродукції яких були у підручниках. «Данаю», що підставила руку золотому дощу, який її запліднить, і вона народить героя Давньої Греції, підлітки сприймають через хіхікання-хахакання. Особливо хлопчаки, яких не цікавить художній твір, а цікавить анатомія.

Діти, підлітки, юнаки, дорослі...

      — Очевидно, тут є сенс поговорити про рівні зрілості.

      — Безумовно, а з точки зору менеджменту, є навіть така відома типологія. Перший рівень — «дитина», тут естетичні смаки вичерпуються, умовно кажучи, коміксами, казками з обов'язковим хепі-ендом, реалізмом. Їхня оцінка — подобається чи не подобається, ні про який другий план чи те, що написане між рядками, не йдеться. «Грачи прилетели» Саврасова — оце їхня картина, а на Андріївському узвозі вони купують те, що можна помацати. Другий рівень — «підліток». До речі, вісімдесят відсотків людей належать саме до цих двох типів сприйняття. «Підліткам» уже потрібна емоційна насиченість, їм властиві хитрощі, вони вже щось знають, їм важливий престиж. До речі, у мене син підліток, і я іноді думаю: це ж вісімдесят відсотків людей на планеті не виходять із цього стану.

      — Якщо більшість творів спроектовані на розуміння цих двох категорій людей, то чи можна говорити про те, що і вісімдесят відсотків митців — це «дитина» і «підліток»?

      — Не обов'язково. Я вважаю, що, наприклад, людина, картини якої висять у Луврі, значно просунутіша. Але й не виключаю, що це може бути моєю ілюзією. Хоча талант у мистецтві й «децл» у житті — таке теж може бути. Той же Моцарт у житті був «дитиною», рівень його інтересів не наблизився навіть до «підлітка», але у музиці він, безумовно, був генієм. Тут є ще один важливий момент. Усі великі художники писали, як правило, на замовлення. Картину «Нічна варта» Рембранту замовили мешканці міста, які виходили на варту і стерегли своє поселення. Причому потім ці люди висловили своє незадоволення цією роботою, і художник мусив її переробляти. З нашої сучасності таких прикладів можна навести дуже багато. Отож творчість на потребу публіки — явище досить поширене. І завжди видно, коли митець пише так, як він хоче, а коли — як хоче його клієнт.

      — Напевне, тут варто, швидше, погодитися, аніж посперечатися. Але ми не закінчили з рівнями зрілості...

      — Так, наступна категорія — «юнак», їх 15 відсотків. Спроби зрозуміти світ, знайти відповідь на питання, вони сприймають і абстрактний живопис, і не завжди щасливий кінець, вони «приемлят грусть», вони читають Франсуазу Саган. Для них писав Акунін, для тих, хто може насолодитися грою слів, алітерацією. Їм буде цікаво зрозуміти Далі. Ці люди розуміють, що текст — багатослівний. До речі, престижні картини колекціонують «підлітки», аукціон Сотбі — це для них. Художньої цінності там, як правило, небагато, але престижність присутня однозначно. А «юнаки» будуть колекціонувати картини, близькi їм по духу. Один мій приятель колекціонував Київ, він мав багато картин — великих, маленьких, художників відомих і невідомих, сучасників і тих, які працювали в минулих століттях... Розвішував картини вулицями, і коли ми дивилися на його експозицію, то розуміли, що підсвідомо він створив своє місто. Ця людина колекціонувала картини не тому, що це престижно, а тому, що цього просила душа. «Юнаки» ходять у музей і беруть екскурсовода.

      Наступна категорія — «дорослий», їх усього п'ять відсотків. Філософія, максимальна абстракція, зміст, пошук себе, визнання того, що все має право на життя, — це їхнє. Я знала одну дівчинку, яка народилася «дорослою», вона говорила приблизно так: «Я не люблю книжки з малюнками, у мене є своя уява».

      — Діано, чи є митці, здатні звертатися, нехай не одночасно, але до людей різних рівнів зрілості?

      — У Фегейросі є музей Сальвадора Далі, там він народився і помер, а сьогодні туди з усіх усюд їдуть туристи. І там є експонати для всіх. Для «дітей» — прості, впізнавані речі. Наприклад, картина, де зображена Венера Мілоська з висувними шухлядками. І поряд стоїть скульптура Венери Мілоської з такими ж шухлядками, і з однієї шухлядки звисає намисто. Для «підлітків» там є безліч перформенсів. Наприклад, заходиш у велику кімнату, де стоїть червоний диван і висять дві графічні картини. Також там є плаский верблюд, точніше, його контур, і всі по драбині на цього верблюда підіймаються. А потім дивишся в бікуляри і бачиш, що цей червоний диван, картини та штори з'їжджаються разом, і розумієш, що це портрет жінки. І про всяк випадок тут же намальовано, як відвідувач повинен це побачити. Для «юнаків» є речі, що вимагають відповідей. Стоїть у центрі музею «Ролс-ройс», у ньому сидить лялька у вигляді жінки, висять шини і йде дощ. І у цій композиції закладено певний зміст, який і потрібно відшукати. Або кімната, де зліва й справа намальовані однакові малюнки. Ніяких пояснень немає, а в центрі стоїть натовп людей і махає головами з боку в бік. «Підлітки» звідти йдуть, нічого не зрозумівши. «Юнаки» розуміють, що дивитися потрібно не на картини, а перед собою, на вікно, яке виходить у садок. І коли швидко крутити головою, то птахи, зображені на цих полотнах, починають летіти. А потім ці ж птахи летітимуть уже як фрески на білій стіні. Ну а для «дорослих» там, власне, самі роботи Далі. От і думай, хто він після цього: геній чи не сповна розуму...

      — ...чи людина, яка епатаж уміло видавала за талант?

      — Розумієш, час усе розставляє на свої місця. Давай пригадаємо Пушкіна. Він писав іменниками. Але виходив багатошаровий текст, який для мене буде завжди виражати різні контексти, що відповідатимуть тому чи іншому стану. Про те, що Пушкін був людиною епатажною, знали лише в ті часи. Скандально відома, самозакохана персона, яка намагалася пролізти до імператора. А був Фадєй Булгарін, якого всі любили і який видавав журнал «Сєвєрная пчела», а хто тепер його знає? Епатажі забуваються, а справжнє мистецтво залишається.

Бажання. «Дрібничка», без якої — ніяк

      — Поняття «той, хто веде», і «той, хто іде за кимось» у мистецьких колах існують? З одного боку, всі у когось навчалися, а з іншого — самореалізація, творчий індивідуалізм є головним рушієм мистецького процесу...

      — Якщо це ремісник — то він іде за кимось. Він у когось навчився, хоча люди взагалі не народжуються з досвідом, з умінням, ми у будь-якому разі вчимося. Але якщо це художник — він буде ведучим. Тобто у кого б він чого не навчися, його особисте проявиться обов'язково.

      — А що для художника мусить виконувати функцію батога, що підганяє  до нових вершин? Амбітність, заздрість?

      — Хотілося б сказати: щось нове, але повторю вже відоме: талант і наполегливість. А є ще одна дуже важлива «дрібничка», яка потрібна всім — і митцям, і не лише. Я нещодавно зіткнулася з тим, що відсутність цієї «дрібнички» примушує людину опускатися на дно. Це — бажання. Якщо людина вже нічого не бажає — вона припиняє рухатися вперед. Коли людина не знає, чого вона хоче, то це вже початок кінця. Причому роки тут ніякої ролі не відіграють, таке може трапитися у будь-якому віці.

ДОСЬЄ «УМ»

      Щербанська Діана Олександрівна. Психолог. Бізнес-тренер, яка має значний досвід тренерської роботи з 1996 року, є автором багатьох публікацій із питань активного продажу, маркетингу й ПР, експертом з питань розробки і проведення креативних рекламних кампаній і оцінки їх ефективності, формування іміджу компаній. Читає лекції у провідних українських бізнес-школах. Семінари Діани Щербанської відвідали понад 5 тисяч осіб.