«Я знала, що ніколи не буду ворогові помічницею»

      Волею випадку 3 листопада 1991 року в селі Підгороддя Рогатинського району Івано-Франківщини зустрілися два Михайли: Зеленчук, котрий на той час уже очолював Всеукраїнське братство вояків ОУН-УПА імені генерала Романа Шухевича, та Кіт — скромний учитель-пенсіонер із Ходорова сусідньої Львівської області. Востаннє вони бачилися холодної осені 1950-го посеред Карпат, біля гори Гропа, в екстремальній ситуації. Відтоді минув рівно 41 рік. По-різному складалися їхні долі, але обох радянський суд покарав чвертьстоліттям ув'язнення. І якщо Михайлові Зеленчуку цей безмірно тривалий строк хоч якось умотивований червоною Фемідою (був референтом Служби безпеки ОУН-УПА у Надвірнянському районі й помічником полковника Грома — командира СБ Карпатського краю), то Михайло Кіт з дружиною Ганною вчителювали у тамтешній місцевості й не брали до рук не те що зброю, а навіть військового ранця. Однак і подружжю Котів випало пройти всіма колами пекельних випробувань, витримати які, здавалося, не під силу людині з нормальною психікою.

Друкарська машинка з функцією пастки

      — Тоді у Підгородді, — розповідає Михайло Зеленчук, — ми відкривали пам'ятник полковнику Дмитру Вітовському. Людей зібралося сила-силенна. Я виступав з кузова вантажівки. Бачу з натовпу до мене пробирається якийсь чоловік. Коли підійшов, то запитав: «Ви Деркач?». Так, відповідаю. Він пожвавився: «Мене не впізнаєте?». Невже, кажу, Кіт?

      Ми обнялися, сіли в машину і поїхали в Ходорів, де Михайло мешкав після заслання з дружиною Ганною. Була дуже зворушлива зустріч: сиділи, згадували наше неспокійне минуле, співали, як під Гропою, ту незабутню пісню «Мені не жаль, що скрізь чарівна весна».

      Ганна виросла в патріотичній українській родині Гошків, яка зазнала страшних репресій ще за першого приходу «совітів». Після закінчення педінституту її разом з чоловіком Михайлом Котом, теж учителем, направили на роботу в гірську місцевість Надвірнянщини. Ми познайомилися, коли Ганну призначили директором 4-класної школи у присілку Білозорина, неподалік села Пнів. З товаришем Довбушем ми зайшли в їхнє помешкання при школі — треба було добути друкарську машинку. Справа не з простих, адже всі вони суворо обліковувалися владою. Господарі зустріли нас дуже щиро. Ганна сказала, що має у Львові знайомих, через яких можна без особливих проблем придбати машинку. Ми втішилися. Дали гроші. Однак, як з'ясувалося згодом, бажання цієї доброзичливої жінки допомогти нам виявилося більшим за її можливості.

      «Одного разу пізно ввечері хтось постукав легенько у вікно: прийшли до нас два партизани УПА, одягнені у військову форму, при зброї. Серце моє сильно забилося, я побачила бандерівців. Вони називалися Довбуш і Деркач. Прийшли, кажуть, познайомитися з учителями, які вчать наших українських дітей.

      Зайві слова були непотрібні, ми відчували між собою близькість душ. Розмова поплила щиро. Дивилася я на них і згадувала водночас своїх рідних, знищених більшовиками: батька, Миколу Гошка, в минулому сотника Української Галицької армії, коменданта міста Стрия, розстріляного 18 січня 1941 року; брата, Володимира Гошка, студента Львівської політехніки, члена ОУН, розстріляного без слідства і суду в 1940 році; маму, яка померла з голоду в Казахстані в 1944-му».

(Зі спогадів Ганни Гошко-Кіт).

      — Ганна поїхала до Львова, — продовжує Михайло Зеленчук, — і в одному з тамтешніх магазинів побачила друкарську машинку, яку вирішила купити нібито для шкільних потреб. Вона не знала, що продавець за допомогою сигнальної кнопки зобов'язана була повідомляти в органи про всіх покупців, які цікавляться друкарськими пристроями. Коли вона вийшла з машинкою і товарним чеком на покупку, її взяли під руки енкаведисти. Привезли у Станіславське (Івано-Франківське) обласне управління НКВС і змусили дати згоду на співпрацю, проінструктувавши, як треба діяти, коли ми, партизани, навідаємося по машинку. Вони передусім мали намір вийти на слід полковника Грома. Під прикриттям ночі на подвір'я школи в Білозорині приїхало з десяток енкаведистів. Вони засіли на горищі і взяли із собою навіть порожні бідони, аби не виходити в туалет і не демаскуватися.

      Ганна й Михайло, звісно, переживали, аби ми не прийшли і не потрапили в руки ворога. На щастя для нас і для них, ми в той час споруджували на зиму нову криївку і не мали нагальної потреби йти до вчителів по машинку.

З милим рай і в колибі, якби не облави червонопогонників

      «Минув тиждень. То був страшний тиждень, повний душевних мук і очікування. Ми не боялися за себе, що заарештують нас чи постріляють у цій акції, та душею і серцем боліли за тих, хто піднявся на захист українського народу. Знала, що ніколи не буду ворогові помічницею...

      Прийшла свята неділенька, стояв жовтень 1950 року. День був теплий сонячний, ми вдяглися легко і перед тим, як вийти з дому, замкнули горище з енкаведистами, зачинили на ключ кухню та вхідні двері.

      Пройшовши 40 кілометрів, опинилися в селі Клемпуші. Вже зовсім увечері зустрів нас 15-річний хлопець, мій колишній учень Степан Хобта, якому доручили провести нас далі в Карпати. Довго йшли до гори Гропа, потім на Вовкан, де в щілині між горами стояла мала колиба. «Тут для вас приготовлене борошно кукурудзяне, ріпа (бульба), горнець і сірники, будете в колибі до подальшого рішення. Вогонь можна палити тільки вночі, бо вдень видно дим», — сказав Степан, допоміг розпалити ватру і пішов.

      Уранці ми вийшли з колиби роздивитися, де перебуваємо. Однак нічого не було видно: навколо — скелі, й лише високо-високо стрічка неба ясніє, напевне, світить сонце...

      Приходили Деркач і Довбуш, інколи Іван Хобта приносив їсти і все гірші вісті. Розповідав, що енкаведисти роблять у горах великі облави. З кожним днем ставало все холодніше, падали дощі».

(Зі спогадів Ганни Гошко-Кіт).

      — Був у нас у тому селі, — веде далі Михайло Зеленчук, — надійний чоловік — Іван Хобта, мав дев'ятеро дітей. Діти малі, але вже все розуміли і добровільно нам допомагали. Прийшов я до Івана змучений, бо ночами з великою конспірацією робили криївку. Господар каже, що знайомі вчителі з Білозорина втекли, зачинивши на горищі чекістів. Його хлопець повів мене до них. А вони — високо в горах, під самими полонинами. Розповіли, як лячно було спати в першу ніч — довкола щось кричало, метушилося. То, здогадуюся, сови горланили біля колиби, і рись занюхала та крутилася десь поруч. Учителі навіть боялися дров у вогонь підкинути. Дивлюся на Ганну — і серце від болю стискається: у них у Білозороні було чистеньке, гарненьке помешкання, а тут — учителька вся в сажі, спідниця обсмалена.

      Ми посиділи, трохи поспівали: Ганна мала гарний голос і слух, мені також ніби ведмідь на вухо не наступив. Вона навчила співати пісню «Мені не жаль, що скрізь чарівна весна, коли в мене осінь на серці».

      Наближалася зима. Їм обом треба було кудись рушати. Взяти їх до себе в криївку не могли, бо це означало б вірну погибель. Ми розуміли свою приреченість, проте мусили боротися до кінця і раділи кожному прожитому дню, який ще на одну добу продовжував боротьбу за Україну. Ризикувати життям учителів, тим паче що Ганна була вагітна, ми не мали права. Я порадив їм пробратися до залізничної колії і поїхати кудись углиб країни. Судити їх радянській владі фактично не було за що.

Їхня адреса — не будинок і вулиця, їхня адреса — страшна чужина

      «Довго тягнулися осінні дні. Якось вранці ми вийшли з колиби і віддаля почули крики москалів: «Левей, правей...» Це було 22 листопада. Від них нас вiдділяли скелі, струмочки, зрештою, рятував дощ. Ми втікаємо, піднімаємося вгору, доходимо до місця, де вирубаний ліс. Ховаємося в яму, натягуємо на себе зрубані гілки. Довкола — рух, шум, крики, гавкають пси і падає дощ зі снігом. Ми сидимо в ямі, а мій чоловік усе до мене: «Не рухайся, не кашляй, затули рота рукою». Я задихаюся, одяг промок, ноги понапухали.

      На третій день чуємо, хтось грає на сопілці й співає. Яка радість: прийшов зв'язковий, хлопець Степан, приніс паляницю і теплого молока! Він мовив: «Переказали наші, що кордон перейти неможливо — кругом багато енкаведистів, треба рятуватися самим».

      Ми підповзли до стіжка, зарилися в сіно. Там наш мокрий одяг трохи зігрівся. Порадилися з чоловіком: маємо гроші, поїдемо в Росію, там станемо до праці й переживемо хоч цю зиму.

      Увечері злізли з оборогу і пішли до вузькоколійки. Стояла місячна морозна ніч. Я йти не могла, здавалося, що тут, на дорозі, народжу недоношену дитину. Усе ж якась нелюдська сила піднімала, чоловік тримав, тягнув за собою. Треба було йти 10 кілометрів, а може, й більше. Йшли ми до Рафаїлова на станцію, де стояли вагони, навантажені карпатським лісом. Ми обоє, як стовпи льоду, підійшли до колії. Провідник зняв із себе куфайку, накинув на мене і посадив на платформу з деревиною, чоловіка взяли до себе інші провідники...

      За три години такої їзди доїхали до Надвірної. На станції купила я квитки. Їдемо в поїзді окремо, бо як когось із нас упізнають і заарештують, то, може, другий залишиться на волі. Перед нами простелилася дорога в страшну, голодну, холодну чужину — в Куйбишев, Кокчетав, Іркутськ. Всюди затримуємося, читаємо оголошення, де потрібні робітники, проте скрізь вимагають паспорти, а ми їх не мали. Проїздили грудень, січень, лютий. У поїзді, в туалеті, прала сорочку, на трубах у вагоні сушила. Жили на хлібі й воді.

      Я дуже журилася: що зі мною буде, де народиться дитина, де подінуся з нею, у що загорну маленьке дитя? У вагоні я лізла на найвищу полицю, стрибала з неї, щоб дитина народилася неживою».

(Зі спогадів Ганни Гошко-Кіт).

«Мені вже все було байдуже — хоч під поїзд кидатися»

      «Пологи захопили мене 5 березня 1951 року в місті Радовилові Рівненської області. Мені вже все було байдуже — хоч під поїзд кидатися, майже в стані безпам'ятства добралася до лікарні... Вийшла з неї, вже нас троє — чоловік, я і маленький Богданчик. Грошей залишилося, щоб тільки доїхати до Бродів — міста мого дитинства.

      Бредемо знайомими вулицями... Моя дитина голодна, плаче, потім немічно квилить і стихає. Я розумію, що в тому промоклому коцику синочок синіє. Йдемо до священика, щоб охрестив дитину, бо як хлопчик мій помре, то покладу на порозі церкви. У нас ні грошей, ні документів немає. Та священик пізнає, чия то дитина, і поховає.

      Знайшлися знайомі, які прийняли нас у хату, щоб потім видати ворогові. У Бродах нас заарештовують. Це сталося на початку квітня 1951 року. Під конвоєм відправляють в івано-франківську тюрму. Нас засуджують на 25 років позбавлення волі і ще 5 років позбавлення громадянських прав. Перед чоловіком — табори в Алтайському краї, Омську, Воркуті, а мене з дитиною везуть у Мордовію.

      Тут відмучила я найгірший час свого життя. Дитина вільна — я «заключенная». Нас розлучають надовго. Я маю право тільки на підневільну безоплатну роботу, а після праці — дозвіл пройти через вахту «на кормежку»...

      Аби вберегти Богданчика від дитбудинку, написала листа родичам чоловіка, щоб забрали сина до себе, хоча в них уже виховувалася наша старша донька Софія. Зрештою по нього приїхав сусід. Мені дозволили принести хлопчика до вахти, але хто його забрав — не бачила. Після цього від родичів два місяці не було ніякої звістки, що наводило на жахливі думки. Прошу медсестру передати на волю мого листа. На горе, він потрапив до оперуповноваженого, і мені за порушення режиму дали 10 діб карцеру.

      Після нього я стала повним інвалідом. Незважаючи на 25 років ув'язнення, мене «вибракували» і перевели в інвалідський табір 385/10. Та мені все уже було байдуже. Туга мучила за донькою Софією та сином Богданом, проте знала, що чоловікова мати — чесна селянка, навчить дітей молитви і любові до своєї землі...

      Настав травень 1956 року — загальна амністія для політичних в'язнів. Ми дочекалися волі. Повернулися в Україну, до дітей, родичів чоловіка. Почалася тяжка боротьба за життя на рідній землі, за існування вкупі з важкими хворобами. Обличчя передчасно пооране зморшками, страх сковує вуста, а на серці — тягар розуміння того, що ми — раби. Тільки молитві довіряли свої думки та благання. І настав час, коли народ наш піднявся з колін...».

(Зі спогадів Ганни Гошко-Кіт).

      — Драматична історія життя цього вчительського подружжя, мабуть, найпереконливіше ілюструє справжню суть радянської влади, котра декларувала, а насправді практикувала людиноненависництво, — підсумовує Михайло Зеленчук. — Михайло та Ганна і так зазнали неймовірних страждань, поневіряючись по тисячокілометрових просторах сталінської імперії, а до всього цього їх ще засудили на 25 років, роз'єднали сім'ю, відібрали дітей. І таке страшне покарання впало на їхні голови лише тому, що не стали зрадниками, не видали ворогові мене і Довбуша.

      Михайла вже, на жаль, немає, а з Ганною ми листуємося дотепер.