Антон Бутейко: Наша позиція щодо кордону в Азові солідна. А росіяни блефують

      Посол, котрий добровільно йде у відставку на знак незгоди з політикою державної влади, яка, на його переконання, суперечить національним інтересам, — випадок унікальний у 13-річній історії України. Та й не тільки України, додає сам Антон Бутейко, екс-амбасадор України в Румунiї, мовляв, кілька дипломатів із західноєвропейських держав iз 40-річним стажем не пригадують такого випадку, щоб посол відмовився від посади, хіба що це були керівники дипмісій режимних країн. Неординарний політичний жест Антона Бутейка за останні три тижні, відколи він повернувся з валізами із Бухареста до Києва, не те що потьмянів чи знецінився, а був затулений іншими небезпечно яскравими подіями, насамперед пов'язаними з Тузлою. Отож «УМ» звернулася наразі до Антона Денисовича у світлі саме цієї, тузлинської, кризи, позаяк він є визнаним фахівцем у царині морського права, а завтра починаються українсько-російські переговори про розмежування Азова та Керченської протоки.

      — Дамба в районі Тузли, які, на вашу думку, труднощі вона внесе в переговорний процес, що знов розпочнеться 30 жовтня? Які загалом небезпеки, які сценарії можуть очікувати Україну на цих переговорах з розмежування Азова і Керченської протоки?

      — Я не бачу якихось особливих небезпек, тому що — як казали колись — «наше дело правое, победа будет за нами». Українська позиція має дуже серйозне правове обгрунтування в цьому питанні. А росіяни — блефують. Наша позиція тут солідна. Чому? Тому що кордони України і Росії зафіксовані в договірній базі як двосторонній, так і багатосторонній.

      — Що мається на увазі під багатосторонньою договірною базою?

      — 12 вересня 1991 року Верховна Рада України прийняла Закон про правонаступництво СРСР, в якому чітко зафіксовано, що Україна є в межах кордонів Української РСР, і, відповідно, адміністративні кордони між нею та сусідніми республіками стають міждержавними кордонами. Ця норма національного законодавства відповідає міжнародним нормам, Віденським конвенціям про правонаступництво держав стосовно державної власності, державних боргів і активів. Що стосується міжнародного закріплення нинішнього кордону між Україною та Росією, то це було зроблено ще у договорі між УРСР і РРФСР від 19 листопада 1990 року, де чітко зафіксовано: сторони визнають одна одну в кордонах, існуючих у рамках Радянського Союзу. А потім це ж положення фактично повторено у «великому» Договорі 1997 року. Все це, окрім того, було також зафіксовано і в деяких документах, що укладалися з цього приводу в рамках СНД. Тому, повторюю, наша позиція є винятково солідною: кордон, зокрема і в Азовському морі та Керченській протоці, існує — це отой адміністративний кордон.

      Якщо деякі російські політики граються, як кажуть по-російськи «строят из себя дурачка», мовляв, у 73-му році косу Тузла було передано Краснодарському краю — то нехай вони про це забудуть: кордон встановлено на момент прийняття Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, оце є правова основа. Якщо в котрогось російського політика знайдеться бажання полізти в історію, то у нас є всі підстави теж дещо пригадати. Зокрема, те, що однозначно Краснодарський край, Кубань — українська територія, бо вона заселена етнічними українцями, нащадками запорозьких козаків. Ми можемо також пригадати, як одним лише рішенням Політбюро більшовицької партії цілі райони України відбирали до Курської та інших прикордонних областей Росії. Навіть не рішенням офіційних державних органів, а рішенням Політбюро!

      Тому, я вважаю, переговори, які продовжаться 30 жовтня, однозначно мають виходити з норм міжнародного права, про які я щойно говорив, із норм, які зафіксовані в Конвенції ООН з морського права від 1982 року. До речі, коли російські політики говорили про те, що дамба не є порушенням, бо вона, мовляв, будується у водах Росії, вони глибоко помилялися. Бо відповідно до норм міжнародного права, з приводу будівництва у водах між суміжними державами, якщо воно торкається інтересів іншої прибережної держави, обов'язково слід провести попередні консультації.

      Договір про державний кордон ще не ратифіковано парламентами ні України, ні Росії. Відповідно до Віденської конвенції про права міжнародних договорів, сторони зобов'язані навіть до того, як цей документ набере чинності, утримуватися від дій, які суперечитимуть цілям договору. Отож росіяни чинять, як дикуни, як нецивілізовані люди, для яких міжнародне право — ніщо. Це немов повернення в епоху феодалізму, коли московські царі збирали землі. Але ж сьогодні зовсім інші часи!

      — Наполягання Росії на статусі Азова як спільних внутрішніх вод, що за ним стоїть, який інтерес?

      — «Біблія» у цій царині — конвенція ООН з морського права — передбачає засади, за якими ми з Росією маємо розмежувати Азовське море і Керченську протоку. Що я маю на увазі? Конвенція передбачає існування внутрішніх вод, територіального моря, виключної економічної зони (континентального шельфу) — і все це має бути розмежованим, кожна ділянка моря має отримати чітку юрисдикцію. На мою думку, помилився Президент Кучма, коли сказав, що ми маємо розмежувати не по дну, а по поверхні (йдеться про сказане Леонідом Кучмою на прес-конференції 23 жовтня після відвідин Тузли. — Авт.). Розділяти слід і по дну, і по поверхні вод — так вимагає міжнародне морське право. Російська ідея вам відома — Азовське море повнино мати статус спільних внутрішніх вод. Це є спроба росіян винайти юридичну абракадабру, бо не існує в міжнародному праві поняття внутрішнього моря, як це нам пропонує Росія. Міжнародне правове поняття «внутрішні води» — це та поверхня, яка відміряється в напрямку до території від лінії, яка з'єднує частини суші, що найбільше видаються в море. Далі за внутрішніми водами йде територіальне море — 12 миль, наступні 12 миль — це прилегла зона, а вже потім — до 200 миль — може бути виключна економічна зона. В міжнародній практиці передбачено, що кожна держава має межі своєї юрисдикції, себто відповідальності. Ну от, наприклад, відбувається зіткнення танкерів. За якими законами несе відповідальність винний, якщо море «в спільному користуванні», — за російськими чи за українськими, які суди мають вирішувати подібний спір? Це юридичний нонсенс.

      — У запиті, який МЗС Росії надіслав 17 жовтня до нашого МЗС і який широко коментували, користувалися терміном «коса Тузла», а не «острів Тузла». Отаке, так би мовити, зниження статусу Тузли є ординарною словесною зневагою чи, можливо, воно несе певні поправки в саму суть зініційованої Росією суперечки? Як, пам'ятаєте, Румунія прагнула виграти кращі позиції в Чорному морі, добиваючись, аби український острів Зміїний був задокументований як скеля? Може бути в цих двох випадках «гри слів» щось спільне?

      — Ні, нічого спільного немає. Тому що, бачте, це різна специфіка: коли острів знаходиться в морі (як Зміїний), і коли — у вузькій протоці (як Тузла). Юридичне «ім'я» Тузли — острів Коса Тузла. А щодо самої вимоги росіян надати ці документи — це знову-таки «гра в дурака» на необізнану публіку. В Москві є всі ці архіви стосовно адміністративного розподілу між УРСР та РРФСР.

      — З огляду на тузлинську кризу нашим депутатам уже якось неетично голосувати за Угоду про ЄЕП, яку обіцяно було поставити на ратифікацію до грудня. А ви як прогнозуєте, Антоне Денисовичу, знімуть це питання з голосування чи ні?

      — А для України взагалі не існує Угоди про ЄЕП.

      — Отакої! Ви ж «завдячуєте» саме цій угоді такою різкою зміною у своєму житті, ви ж через цю угоду відмовилися від посади посла.

      — Я кажу в юридичному сенсі. Відповідно до Конституції, міжнародні договори, згоду на які дала Верховна Рада України, є частиною національного законодавства. Існує Віденська конвенція про міжнародні договори від 1969 року, яка була ратифікована парламентом України. Так от, згідно з цим, якщо існує текст міжнародного договору, укладення якого відбувалося з порушенням національних норм або з задіянням обману, то такий міжнародний договір не є дійсним. У випадку з документами по ЄЕП підготовка та їх підписання відбувалися з порушенням суттєвих законодавчих норм, а саме Закону України про міжнародні договори України. Зауважу, що підготовка до підписання відбувалася на основі обману, бо, коли цей документ представляв перший віце-прем'єр уряду Азаров у Верховній Раді, він на запитання одного депутата сказав, що для України, згідно з цим документом, будуть ціни на енергоносії однакові — як і для російських підприємств. Про це, сказав він, домовлено з президентом Росії Путіним. Пізніше на прес-конференції в Ялті, після підписання документа, Путін сказав абсолютно інше. Ще пізніше посол Російської Федерації Черномирдін заявив, що Росія запровадить однакові ціни на енергоносії для всіх зовнішніх споживачів, у тому числі й Білорусі. Таким чином, як бачимо, перший віце-прем'єр Азаров представив Верховній Раді обман. Чи його обманули, чи він, але обман був. Отже, на підставі двох згаданих позицій — що угоди про ЄЕП укладалися з порушенням законодавчих норм і із застосуванням обману — угода ця не є дійсною для України. Ось так, на основі права, і має ставитись парламент України до розгляду угод про ЄЕП. Я не бачу юридичної можливості навіть для подання цього документа на ратифікацію.

      — Антоне Денисовичу, давайте повернемося до вашої персональної історії. Це унікально і вкрай вражаюче, коли посол просто відмовляється від своєї посади на знак незгоди з підписанням документа, з зовнішньополітичними діями державної влади. Ви тоді, ще в Бухаресті, уявляли свій «запасний аеродром»?

      — По-перше, це рішення не було простим. Йшлося, зауважу, не про один документ, а про суттєві національні інтереси України. Коли спостерігати абсурд, який чиниться, — підписуються документи всупереч законодавству України, всупереч національним інтересам, — не можна вчинити інакше. Мені, чесно кажучи, вже набридло говорити на цю тему. А щодо «запасного аеродрому», він у мене завжди є — це моя сім'я.

      — Це добре, що є такий «аеродром». Але все-таки... Ось підете з дипломатії...

      — Я вже пішов. 30 жовтня закінчується мій строк перебування на дипломатичній службі. У своїй заяві я написав, що змушений йти у відставку до того часу, поки в Україні не зміняться обставини, які дозволять мені повернутися в дипломатію. А я сподіваюся, що ситуація зміниться, я доживу до цього і матиму можливість повернутися до тієї справи, якій я віддав усю свідому професійну частину життя.

      — А що ви робитимете, Антоне Денисовичу, допоки ситуація зміниться? Почнете політичну діяльність?

      — Я її не почну, я її продовжуватиму. Свого часу я був керівником депутатської групи «Центр» у Верховній Раді, і це була досить активна політична діяльність.

      — Ви вже визначилися, з якою партією будете співпрацювати?

      — Буду однозначно співпрацювати, і можливо, не з однією партією, а з комплексом політичних сил, які спрямовані на те, щоб зробити нашу державу дійсно демократичною державою, яка забезпечуватиме реальні інтереси громадян, яку поважатимуть у світі.

      — Словом, питання про дачу під Києвом, де ви, як казали у своїх перших інтерв'ю після відставки, збираєтеся проводити час, уже недоречне. Всі думали, що ви, як Овідій у вигнанні, будете городину вирощувати... Втім, яка дача в таку осінь...

      — Треба готуватися до весни. І дачної (сміється. — Авт.), і політичної.

ДОСЬЄ «УМ»

      Антон Бутейко народився 6 квітня 1947 року в селі Старий Чарторийськ на Волині. Студіював міжнародне право у Київському університеті ім. Шевченка. З 1974 р. — на дипломатичній службі: працював у МЗС УРСР, у 1980—1986 — у секретаріаті ООН з морського права, зокрема, Бутейко був єдиним представником країн соцтабору в цій інституції. Потому обирався головою спеціальної комісії Міжнародного трибуналу з морського права. Три роки, починаючи з грудня 1991-го, був радником Президента Кравчука з міжнародних питань. Народний депутат другого скликання (1994—1998). 1995— 1998 — перший заступник міністра закордонних справ. 1998—1999 — Надзвичайний і Повноважний Посол України у США, з 2000 року — посол у Румунії. 17 вересня 2003 року надіслав електронною поштою Президентові України заяву про звільнення, мотивуючи її незгодою із зовнішньою політикою держави, зокрема щодо формування Єдиного економічного простору з Росією.