Концтабір за символ

      15 років тому, 16 липня 1990 року, Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Здавалося б, усе відбувається саме собою: розвалюється «саркофаг» Союзу, народ звільняється. Однак за цією подією стоять десятиліття копіткої праці тих, хто плекав древо свободи. Воно, вирісши, таки проломило стелю ненависного «покриття». Серед таких садівників — Володимир Мармус, ініціатор і керівник підпільної молодіжної організації iз села Росохач на Тернопіллі, члени якої у час «оживлення» радянських концтаборів і психушок, до 55-річчя Української народної республіки і Дня соборності, у ніч на 22 січня 1973 року, вивісили у центрі Чорткова українські національні прапори.

Докази державності з горища

      «Нас дуже вразила розправа над дисидентами 1972 року, як казали, «покіс», — розповідає Володимир Мармус, сьогодні працівник районної держадміністрації міста Чорткiв, що на Тернопільщині. — Ми вирішили, що треба і нам щось робити, протистояти». До такого рішення, втім, підводило й усе попереднє життя 23-річного Володимира та його друзів. Про те, що діється в Україні й світі, вони дізнавалися з ефіру. Слухали «Радіо Ватикан», «Голос Америки», «Визволення» (згодом — «Свобода»). «У 1959 році, коли агент КДБ убив Степана Бандеру, в нас газети надрукували памфлет, що, мовляв, це «німці замітають сліди», — згадує Володимир Мармус, якому на той час було 9 років.

      Для Володимира джерелом інформації були також старі гроші. У 60-ті роки, коли селяни почали перебудовувати свої хати, то на горищах знаходили цілі поклади різних купюр — польських, австрійських, українських. По тих грошах можна було всю історію ХХ століття прочитати. А ще — впевнитися, що Українська держава насправді була. На горищах припадали пилом і різні українські журнали, що їх колись видавали українські товариства. Наприклад, «Дзвіночок», де на картинках можна було побачити літаки з тризубами на крилах. Володимир потім малював такі ж у школі на дошці. А якось намалював тризуб на полях підручника. Вчитель побіг із тим підручником до директора. Іншим разом старший брат Микола приніс до школи книжку «Золотий колос» із роз'ясненнями державної символіки України і показував її дітям. Учитель забрав книжку та й побіг до директора. Раз за разом до школи викликали батька, колишнього учасника «Січі», якого така поведінка синів не засмучувала.

      У 60-ті роки за дорученням партії за одну ніч у Росохачі поруйнували хрести над дорогою. Розкидали могилу Січових стрільців, «мобілізуючи» для цього вчителів. У квітні 1966 року пленум Чортківського райкому КПУ прийняв постанову «Про увічнення патріотів, які віддали життя за радянську владу», після цього по селах району почали, як гриби, з'являтися пам'ятники «жертвам українських буржуазних націоналістів». Лектори від товариства «Знання» невтомно розповідали про шкоду націоналізму і велич безбожництва. «Ми цікавилися тим, що відбувалося до нас, — згадує Володимир Мармус. — Партизанський рух на Тернопіллі не закінчився на початку 50-х років. У сусідньому селі вже в 1966 році енкаведисти оточили хату, в якій був повстанець Петро Басюк, вимагаючи, щоб він здався. А він підпалив стріху і згорів». Повстанців із Росохача загинуло 32, а засуджених і депортованих налічували понад 50. Усе це описує Володимир Мармус у своїй книзі «Доля обрала нас».

Прапори над Чортковом

      У 1964 році Володимир завів зошит, у якому записував патріотичні пісні, вірші та різну інформацію про національно-визвольну боротьбу. На обкладинці намалював Богдана Хмельницького з булавою і написав Шевченкові слова: «От де, люди, наша слава, слава України!». Серед іншого занотував про велике віче в американському місті Олбані, де на підтримку українців виступив губернатор штату Нью-Йорк Нельсон Рокфеллер. Із часом довкола Володимира об'єдналося близько 20 хлопців. Роздобували й читали книжки, які на той час вилучали з бібліотек і книгарень: «Мальви» Романа Іваничука, «Собор» Олеся Гончара, «Меч Арея» Івана Білика. Переписували і розповсюджували заяви-протести, вірші Стуса, Симоненка, Ліни Костенко. На шматку гуми вирізьбили печатку, взявши за зразок українську купюру на 1000 гривень, — козак з рушницею, вгорі тризуб, довкола напис: «Українська держава». Печатку ставили в людних місцях, скажімо, у клубі на грамотах за художню самодіяльність. А раз «прибили» на проектній документації для будівництва, біля підпису прораба. Потім переляканий прораб довго вишкрібав тризуба лезом, нецензурно лаючись.

       На верхівці гори Лаканець у Росохачі колись відбувалися зібрання повстанців. «І тут одного разу ми, наслідуючи ті традиції, перед образом Пресвятої Богородиці прийняли присягу на вірність Україні», — розповідає Володимир Мармус, який також склав статут організації. На тій галявині нічого не хотіло рости, тільки квітка сон цвіла навесні й височіла старезна сосна (згодом, аби убити пам'ять, вершок гори поорали, він заріс бур'яном). Присягу склали дев'ятеро, що стали членами таємної організації: Володимир та Микола Мармуси, Петро Вітів, Володимир Сеньків, Микола Слободян, Микола Лисий, Василь Лотоцький, Петро Винничук, Степан Сапеляк. Плани були великими. Найперше вирішили відзначити 55-річчя проголошення Української держави і День соборності. Готувалися майже рік: потай писали гасла і листівки, виготовляли древка, шили прапори. Тканину купували в декількох місцях: жовту в Тернополі, а блакитну аж у Львові. Надвечір 21 січня вирушили пішки до Чорткова. Прапори вивісили в чотирьох місцях: над кінотеатром «Мир», над педучилищем, критим ринком та будівлею лісгоспу.

Звітує Щербицький

      Кримінальну справу за фактом «розповсюдження антирадянських листівок і вивішення націоналістичних прапорів» порушили вже 22 січня. Справа потрапила до рук столичного КГБ. У Чорткові не полінувалися обійти всі домівки. У Росохачі винайняли хату під «штаб», де розклали апаратуру. Частина кадебістів засіла у лісі, ще дванадцятеро жили у двох хатах кілька місяців. В оселі Мармусів обшук тривав упродовж трьох тижнів.

      У тюрмі хлопців допитували ночами, тримаючи на прикутому до підлоги стільці. Їм погрожували і водночас забалакували, «жаліючи» батьків. Мовляв, покайтеся, скажіть, що по молодості, по п'яні отаке зробили. Впливали не тільки словом, а й порошками. За словами брата Володимира, Миколи Мармуса, він ще в підвалах тернопільського КГБ відчував, що перед допитом чомусь ставав дуже говірким. На допит викликали, як правило, після вечері. Пан Володимир у тюрмі постійно відчував гострі болі в шлунку — щоб їх вгамувати, йому приносили пігулки, від яких додалося ще й запаморочення. «У таборах бувалі в'язні пояснювали, що це «штуки КГБ», який намагався таким чином впливати на поведінку в'язнів», — згадує Володимир Мармус.

      На суд нікого з родини не допустили. Останнього дня батьки домоглися присутності в залі суду. Однак чомусь погасло світло, і вирок зачитували при свічках. 27 вересня 1973 року перший секретар КПУ Володимир Щербицький під грифом «совершенно секретно» звітував московському начальству, що арештовано і притягнено до відповідальності керівника і 6 учасників «группы националистически настроенной молодежи», що «ставили своей конечной целью отторжение Украины от СССР». Щербицький хвалився, що Володимировi Мармусу присудили 6 років концтабору і 5 років заслання, Миколі Мармусу і Степанові Сапеляку — по 5 років табору і 3 заслання, Петровi Винничуку й Володимирові Сеньківу — по 4 роки таборів і 3 заслання. Ще 3 роками таборів і 2 роками заслання «нагородили» Миколу Слободяна і Андрія Кравця. Миколі Лисому сфабрикували «хуліганство». «Приняты меры к недопущению передачи за границу информации о закрытых судебных процессах, — звітував далі Щербицький. — ЦК Компартии Украины еще раз обратило внимание Ивано-Франковского, Тернопольского и Львовского обкомов партии на наличие серьезных недостатков в воспитательной работе среди студентов и рабочей молодежи некоторых вузов и предприятий».

      Після цього справді, виховання стало активнішим. У Росохачі влаштували «вечір політичної інформації» «В єдиній сім'ї народів», де розповіли про «злодіяння українських буржуазних націоналістів на Тернопільщині». «Профілактичні заходи» організовували у школах і сільських клубах. Про це писали замітки до місцевих газет. Як причину засудження хлопців там вказували не українські прапори, а «зв'язок з американською розвідкою». Після суду намагалися налаштувати односельців проти «ворогів». Раптом стали цікавитися тими, хто гнав самогон або нещодавно побудував хату (тоді люди «діставали» матеріали часто незаконним шляхом), і казали: «Подякуйте своїм хлопцям, бо якби не вони, то ніхто б вас не турбував». У цей же період у Чорткові по вокзалу стала ходити дивна жінка, яка голосно жалілася, що їй «бандерівці повідрізали груди». Упродовж року працювали й зі своїми кадрами: змінили майже всіх працівників Чортківського райкому КПУ.

Правота, що залишилась

      «Наш арешт і перебування в ув'язненні марно не пропали, — переконаний Володимир Мармус. — Сам цей факт свідчив, що Україна продовжує боротися». У концтаборі хлопці нарешті познайомилися з повстанцями, що відбували термін у 25—29 років. А також із дисидентами Ігорем Калинцем, Іваном Світличним, Валерієм Марченком, Семеном Глузманом, Володимиром Буковським, із прибалтами. «Уся система там була спрямована на те, що людина має «покаятися» і більше тим не цікавитися», — згадує Володимир Мармус. Приїжджали агітатори з Києва, Москви, Тернополя, розповідали про соціалізм. За національностями в зонах були закріплені кагебісти, кожен з яких працював зі «своїм контингентом». Українці мали їх найбільше. Такий працівник із Тернополя у концтабір приїхав старшим лейтенантом, а звідти відбув уже майором». У пана Володимира в концтаборі постійно болів шлунок. Лікар Верхоляк засушував усілякі трави і давав йому пити з них чай. А Семен Глузман радив мокрий хліб, який видавали в таборі, не їсти відразу, а робити з нього сухарики.

      Брат Микола звільнився iз заслання раніше, а Володимиру в 1981 році табірне начальство дало коротеньку відпустку і «маршрутний листок», що дозволяв проїздити через Київ. У столиці брати завітали до Василя й Віри Лісових. «Там нікого не було вдома, але до будинку під'їхала міліцейська машина, — згадує пан Володимир. — Коли вони стали вимагати в нас документи і я почав шукати в кишенях, міліціонер спинив: «Не треба, у тебе нічого немає». Володимира «забрали», однак невдовзі випустили. Наступного дня брати пішли до Василя Стуса. Поет подарував їм книгу і фото. Хотіли ще й до Оксани Мешко потрапити, але вона на той час уже була у Магадані.

      Уже після заслання Володимир Мармус заочно закінчив історичний факультет Тернопільського педагогічного університету. Співпрацює з Братством вояків УПА, Товариством репресованих. У Росохачі у 1989 році разом з однодумцями створював організацію Народного руху, першими в районі організували осередок товариства «Меморіал». У 1991 році у Росохачі громадським коштом поновлено придорожні хрести. Водночас у Чорткові поновили розкидану могилу, де покоїться прах понад 800 жертв, страчених у Чортківській тюрмі перед відступом радянської влади. Неподалік на кладовищі стоїть і пам'ятник загиблим у лавах УПА у Чортківському районі з тисячами прізвищ повстанців. Брати Мармуси часто виступали перед військовиками, особливо в перші роки по здобуттю незалежності, переконували їх присягати на вірність Україні. «Частина присягнула Україні, а решта залишила цю військову частину і поїхала в Росію, — розповідає Володимир Мармус. — Тут навіть були випадки, за міністра оборони Морозова, що захопили літаки і вилетіли на Росію. Ніхто не розслідував того злочину».

      Володимира Мармуса так і не змогли «перевиховати». Він каже, що й жоден із хлопців, які відсиділи, не жалкує, що в ту ніч перед Святом соборності вони гуртом вивісили над райцентром українські прапори. Кажуть, що втриматися на допитах, у концтаборі, згодом по поверненні їм допомагало відчуття правоти. «Ми не прагли кидатися на амбразури чи когось обманювати, — розповідає пан Володимир. — Але й на краплю не розкаювалися у своїх позиціях. Ми всі були переконані, що робимо правильно».