Наші... і ще раз наші у Венеції

      Днями у Венеції, в палаці Попадополі, що на Гранд каналі, завершить свою роботу виставка «Перші придбання» Фонду сучасного мистецтва українського бізнесмена Віктора Пінчука, а національний павільйон України, де представлений проект черкаського художника Миколи Бабака «Діти твої, Україно», працюватиме до 6 листопада — закриття 51-ї Венеціанської бієнале сучасного мистецтва. Пінчук і держава ставили перед собою різні завдання, тому й час представлення вибирали відповідно до мети.

      Як сказала в розмові з українськими журналістами на алеях Садів Бієнале міністр культури України Оксана Білозір, ми не приїхали сюди отримувати «Золотих Левів», для нас важливо, що Україна просто представлена у Венеції. «Ви ж бачите, що тут відбувається: кожний день усі засоби масової інформації називають ті країни, які не беруть участі в бієнале, і це є свідченням їхньої нецивілізованості. Я говорила міністру культури Італії пану Бутільйоне, що нам було надзвичайно важко підготуватися, коли вже всі терміни закінчилися, за рахунок того, що Україна не встигла вчасно подати інформацію, бо в нас скандально відбувався відбір, італійці тиждень не випускали свою поліграфію, поки ми готували свої інформаційні матеріали. Якби ми не брали участі в цій виставці, в очах європейців, які вважають Україну частиною своєї цивілізації, ментально відчувають Україну близькою, ми б виглядали незрозуміло. Ті стереотипи, які в них були, могли би перейти в новий час, а ми максимально зацікавлені сьогодні сказати, що ми є, що ми працюємо».

      У результаті довгих суперечок на батьківщині експерти відібрали із 14 представлених проектів сільські фотографії черкаського художника, фотографа, колекціонера ікон і наївного живопису, письменника Миколи Бабака, а куратори дали оригінальну назву — «Діти твої, Україно». Фотографії мені сподобались — на них наше минуле, рідне, тепле, українське, а може, й наше сучасне — в дитинстві. На цих автентичних фотографіях першої половини ХХ століття, які колись у сільській хаті виконували роль і прикраси, і предметів розкошу, — сільські діти, у віночках, картузиках, тюбетейках, на босу ногу, на конику, з квітами, у білих фартушках, тримаються за руки чи туляться до мами. З напруженими очима — «вилетить пташка», урочисті — тоді не було «рядових» фотографій, не відглянцьовані — фотографи тих часів ще не вміли маніпулювати зображенням, не підправляли дійсність у фотошопі, хіба домальовували селянам у простих сорочках піджаки і краватки. До старих фотографій художник додав традиційні українські іграшки(об'єкти) — ляльки-мотанки, без облич, але прикрашені коралями, вишивками, косами, стрічками і кольорові фотографії цих ляльок великого формату в національних ландшафтах. Третім компонентом, який би підтверджував сучасність проекту і тяглість «дітей» у часі — відео з Майдану. Журналістська репортажність цього відеоряду, відсутність чіткої художньої концепції — такого «саморобного» відео у кожній українській хаті, як колись фотографій на стінах, порожня непродуманість голих кутів кімнати мимоволі наштовхували на думку про первинність кон'юнктурних міркувань над мистецькими. Словом, я хочу сказати, що цей проект був глибоко внутрішнім, нашим, місцевим, до того ж дуже по-нашому, без ефектів поданий. У контексті бієнале, де головне завдання — вразити, шокувати, завдати емоційного удару, примусити захоплюватись або обурюватись, українські «діти» поводили себе по-хуторянськи тихо. І те, що на відкриття виставки прийшло багато українців, які працюють в Італії, не дiаспора — остарбайтери, і що біля нашого павільйону знайшли маленьку дівчинку в білій із червоним вишиванці, яка дуже красиво контрастувала з червоним шиттям по чорному пані міністра, теж додавало місцевих алюзій цьому дійству. Потім були слова, фотографії на згадку, вино, яке швидко закінчилося, фабричні ляльки-україночки в одязі з різних регіонів України (очевидно, на замовлення), яких тут же прозвали «білозірочками» за зовнішню подібність до Оксани Білозір, ручки, значки, але наймодерновішими нам видалися запальнички з написом «Діти твої, Україно». І навіть присутність на виставці російського співкуратора виставки Михайла Сідліна у вишиванці з Сінного ринку чомусь навіювала думки про незграбний реванш нашої меншовартості.

      — Як ви оцінюєте цей проект у контексті бієнале? — поцікавилися журналісти в пана Михайла.

      — Він звертається до вічних тем — пам'яті, ідентичності і так далі.

      — Як ви співвідносите його з кон'юнктурою бієнале?

      — Він поза нею.

      — Але в даному випадку це, швидше, погано, ніж добре.

      — Чому? Це не так погано, справа в тому, що він некон'юнктурний.

      Художники з української делегації скрушно хитали головою, хоча й «кріпили» патріотизм. Дехто казав, що в Києві «режисура» цього ж проекту Бабака була представлена набагато цікавіше й креативніше, а сам Бабак заявив, що після Венеції візьме публічний тайм-аут, організує тишу і самотність і працюватиме над новими роботами.

      «Я обійшла багато виставок, не тому що це наша виставка, а тому що вона дійсно найкраща, — сказала в інтерв'ю «УМ» Оксана Білозір. — Чим вона найкраща? Отак, як Майдан здивував увесь світ — добротою, людяністю, цінностями моральними, базовими для кожної людини — сім'я, любов, любити себе у своїй державі й жити і працювати для своєї держави, яку будуть потім за це поважати у світі, — саме таким духом і пройнята наша виставка. Як заходите, ви бачите елементи різної України, яка має багато регіонів, і ці регіони дуже колоритні самі по собі, і одне із завдань зараз Міністерства культури — цей колорит національний зберегти. Ви подивіться, про що зараз дискутують європейці у сфері культурної політики? Одне сьогодні завдання: захистити те, що вже втрачається, — приналежність до своєї нації, до своїх традицій, до своїх звичаїв. Хто сьогодні показує свою традицію, той дуже шанований у світі. І наше завдання — ту традицію, яка в нас є, а вона збереглася більше ніж будь-де, максимально зберегти, захистити і показати».

      Багатії корисні не тільки для піарників, а й для прогресу. Вони першими оплачують дорогі новостворені механізми, коштовні експерименти митців, ювелірів, дизайнерів, кредитують науку. І якщо вже олігарх Віктор Пінчук вирішив з'явитися на найпрестижнішій виставці сучасного мистецтва як нова впливова фігура, перед ним стояло завдання — засвітитися круто. На виконання цього завдання було кинуто найкращі сили — по-перше, авторитетний український критик і куратор Олександр Соловйов, по-друге, провідний французький критик і куратор Ніколя Бурріо, директор Палацу Токіо в Парижі й куратор минулої, 50-ї, Венеціанської бієнале. Як відомо, Бурріо обстоює тезу, що художній проект має обов'язково породжувати дискусію, будити уяву (здається, це найбільший плюс сучасного мистецтва, який я для себе відшукала), осмислювати зв'язки — інтелектуальні, соціальні, художні, історичні, естетичні, провокативні між окремими частинами виставки. Для участі в збірному проекті, який обережно назвали «Перші придбання», напевне, щоб виправдати певну еклектичність і презентативність різних інструментів сучасного мистецтва — фотографії, живопис, інсталяції, відео, арт-об'єкт, — запросили зірок: актуального француза Філіпа Парено, японсько-в'єтнамського митця Джун Нгуена-Хацушиби, а також Карстен Хеллера, Олафура Еліассона, Навина Раваншайкула, а також трьох українських — Арсена Завадова, фотографа Бориса Михайлова і Василя Цаголова. В інтер'єрах палацо  -нацятого століття, в кімнатах по колу — і кримінальний фонтан Цаголова, й інсталяція зі світловими ромбами, і відео, яке проявляється при виключеному світлі, і «життєві» фотографії Михайлова виглядають загадково і парадоксально. Модною інтерактивністю Ніколя Бурріо не захоплювався, проект був у міру демократичним, в міру шокуючим, в міру дивовижним, але подивитися на кураторський погляд Бурріо прийшли всі потрібні арт-дилери, критики і куратори. Благо, і тусовку для них було за що влаштувати включно з дискотекою, директор Московської фотобієнале Ольга Свіблова дуже вигідно вирізнялася в танцях від свого партнера Марата Гельмана.

      «УМ» поцікавилася у Віктора Пінчука його надіями на дебют на бієнале:

      — Пане Вікторе, крім того, що ви хотіли показати своїх художників, які у вас ще плани на бієнале?

      — Просто треба, я вважаю, просувати Україну в Європу, в сучасну цивілізацію, в сучасну культуру, показувати, що у нас є. Мені це цікаво, це задоволення — спілкуватися з цікавими людьми. От і все.

      — Ви всерйоз збираєтеся займатися арт-бізнесом?

      — Ні, це не арт-бізнес, я ж не купую і не продаю. Я навіть не впевнений, що це хобі.

      — А що це тоді?

      — Це така цікава і приємна громадська діяльність. Я особисто збираю інше мистецтво, не сучасне, а це, швидше, спосіб просувати Україну в цивілізацію, в Європу. В цьому сенсі, вважаю, я можу щось зробить. Для мене це така громадська роль, діяльність. А колекція у мене особисто моя, інша.

      — Яка?

      — Я збираю імпресіоністів — російських, українських, кінець XIX— початок XX століття. А це приватна колекція, яка все-таки представляє українське і не тільки сучасне мистецтво. У мене є дуже хороші західні консультанти, головний консультант — це Ніколя Бурріо, минулого року він був куратором усієї венеціанської бієнале, зараз мій консультант і куратор нашої експозиції у Венеції. Спочатку я думав, що тут треба представити кращих українських художників, але мені пояснили: якщо ти хочеш вводити щось нове, наприклад, українських художників, ти повинен їх помістити у світовий глобальний контекст, і тому в нас тут представлені 8 художників, із них тільки троє українських, решта — зірки тієї чи іншої величини, дуже відомі, всі вони так чи інакше представлені в інших колекціях, у тому числі й у національних павільйонах, це художники із Франції, Німеччини, Данії, в'єтнамсько-японський художник і з Таїланду. Тому всі ідуть і дивляться: Боже, як несподівано, це нібито класна колекція, це імена, які ми знаємо, і тут вони потрапляють на імена українських художників, і теж їм цікаво дивитися — о, так, це людина сучасної європейської культури.

      — Це копродукція?

      — Я не впевнений, що це копродукція, але о'кей, о'кей. Я не користуюсь цим терміном, можливо, його можна застосувати до нашої колекції.

      — У вашій колекції сучасного мистецтва багато речей, які ви купували, покладаючись на власний смак, чи це тільки смаки ваших консультантів?

      — Мій смак тут не представлений.

      — Що вам особисто подобається у сучасному мистецтві?

      — Тут є художники, які мені дуже подобаються, а є роботи, які я не розумію, але мені кажуть, що це дуже важливо. О'кей, важливо — так важливо, це ж колекція не до мене додому. Багатьох художників, наприклад, французів, німців мені радили вибрати. Була ситуація, коли на нашій венеціанській експозиції Ніколя Бурріо запропонував кілька відеопроектів, а я сказав: навіщо, можливо, зробимо один відеопроект і одну інсталяцію? Він сказав: це моя мрія, але вона дорога. Я відповів: давай все одно краще її візьмемо, навіщо нам кілька відео, ми покажемо інсталяцію, відео, там є картина одна цікава, шикарно, а-ля Веронезе, тайванець, він зараз дуже модний, мені важко вимовити його ім'я, воно дуже довге, але ви побачите.

      — Як вибирали місце для своєї експозиції?

      — Ну просто я сказав, що це має бути хороше місце, щоб український прапор, який ми там вивісили, майорiв гордо. Був вибір між п'яцца Сан Марко і Гранд каналом, на Гранд каналі знайшли палац Поподопулі поруч із мостом Ріальто, нам його в оренду здала принцеса Б'Янка.

      — Було щось, що вам категорично не подобалось?

      — Категорично — ні. Є речі, які я не дуже розумію, ну, нормально. В принципі, сучасне мистецтво діє через підсвідомість, ти йдеш із виставки, і потім виникають якісь думки.

      На жаль, ідеальної картинки мирного представлення українського сучасного мистецтва на престижних майданчиках, судячи із настроїв, очікувати не доводиться. Втім у мистецтві чим агресивніше, тим краще — залізне правило, а фахівці на те й «закінчували університети», щоб вміти скласти зi шматочків скла мозаїку чи вітраж. Просто на 52-му бієнале слід готувати сани влітку, тобто просто зараз.

Віктор Хаматов, комісар від України

      — Ті тенденції, які сьогодні є в Україні, можна розділити на дві частини. Перший напрям — це художники, які намагаються реалізувати весь інструментарій сучасного мистецтва, який сьогодні використовують на Заході. У когось це виходить гірше, краще, але в будь-якому випадку це є вторинним, тому що це в багатьох випадках реалізовано і 20 років тому, і 30. Я пішов тут, у Венеції, в Музей Пеггі Гугенхайм і все це побачив, усе, що у нас сьогодні робиться а ля Захід, то це було і в 20-х, і в 30-х, і в 50-х реалізовано, і це зразки всі зафіксовані, інша справа, що мистецтво теж весь час крутиться, кругообіг такий. І в цьому напрямі теж необхідно працювати, тому що чим більше ми будемо відкриті, тим більша вірогідність, що і в Україні з'явиться художник, який у цьому контексті, сучасному, універсальному, глобальному арт-просторі може бути першим, досвід є — український, російський авангард 20-х років, коли це було найкраще у світі, найсучасніше і так далі. Це підтверджує і фонд Пінчука, який рухається саме в цьому напрямі.

      Ми проектом Миколи Бабака «Діти твої, Україно» спробували продемонструвати, що в Україні є й інший напрям, який шукає певні автентичні форми, коли йде спроба з'єднати українські художні, народні традиції, такі кореневі, базисні речі в житті народу, території, традицій із сучасним контекстом та інструментарієм сучасного мистецтва — це фото, відео, перформенс, об'єкти, інсталяція, хепенінги тощо. Проект Миколи Бабака представлений у цьому контексті.

Ольга Петрова, куратор, критик, мистецтвознавець

      — Ну от минулого року проект був все-таки більш солідний. Я сама підтримувала проект Бабака, я писала про це і не зрікаюся, але у нього не було простору, у нього не було об'ємів, його затиснули в хату, і це стала така хатня сільська виставка. Ви розумієте, що всяке дійство потребує масштабу, і поставити три великих екрани в маленьке приміщення і показувати революцію — воно якесь таке домашнє стало. І тому ідея була на 50, а то і на 60 відсотків загублена, я не знаю чи це свідомо так було, може, хтось так до нас поставився, як до провінції. Бо поруч була Туреччина, блискучий проект турецький. Взагалі, мені здається, для фестивалю треба проект, де є таємниця, тому що сама Венеція з блиском її води, з люстрами, з віддзеркаленнями, з якоюсь непевністю, що хтось приходить, іде, десь зникає, що всі до цього ставляться якось нормально, от сама таємниця повинна бути. А позитивом є те, що було два альтернативних проекти, і тут ми повинні подякувати Пінчуку, безумовно, що Україну розвивали і так, і так, і критики досвідчені італійські, які з'їли не одного персонажа на цьому фестивалі, я думаю, будуть розгублені, хоча не було нових ідей в колекції Пінчука, і вона була інтернаціональною. І це добре, що представлена Україна така патріархальна, чиста, моральна, і Україна така глузлива, з тим кримінальним фонтаном Васі Цаголова, коли братки «по понятіям» обпісюють свого товариша, який у обстановці рококо виглядав такою забавкою.

Олег Сидор-Гібелінда

      — Чи треба прагнути привезти з бієнале нагороди?

      — Намагатися завжди потрібно, якщо говорити банальщину, то поганий той солдат, який не мріє стати генералом. Але я згоден з цими словами з іншого боку, з точки зору релятивізму будь-яких нагород. Оскільки дуже часто трапляється, що в Каннах чи на Венеціанському кінофестивалі, інших святах мистецтв, де існує церемонія нагородження, завжди палають вогнища амбіцій, завжди бушують пристрасті і дуже часто призи дістаються не тим, хто на них дійсно заслуговує. Тому і до їх отримання, і до їх відсутності треба ставитися по-філософськи. По попередніх бієнале я знаю, що Таїланд, Австралія, які справили на мене дуже сильне враження, не отримали нічого, а отримали ті, які особисто на мене не справили ніякого враження, навіть не залишилися в пам'яті. Але так відбулося, можливо, це ілюструє якісь тенденції, а може, стан шлунків у панів членів журі, може й так, iз цим також треба миритися і спокійно до цього ставитися, але намагатися завжди потрібно. Те саме було і з нобелівськими лауреатами. Далеко не список нобелівських лауреатів є списком класики ХХ століття. Але зовсім без них також неможливо. Я вважаю, що потрібна просто моральна впевненість у своїй правоті, у нас вона, здається, є, в тому числі й на цій бієнале.