— Пане Олеже, ви йшли на похорон людини, яку знали?
— Моя мама працювала в церкві і познайомила мене з Василем Романюком, ще коли він був архієпископом, саме повернувся з Америки і жив у готелі «Україна». Потім, коли відбулося об'єднання церков, його обрали патріархом. Ми з ним часто спілкувалися і тоді, коли він мешкав на Пушкінській, 36, у приміщенні патріархії.
— Про що полюбляв розповідати владика Володимир?
— Він часто розповідав про те, як сидів у тюрмі. Його арештували 19-річним, нібито за розповсюдження листівок ОУН. У бараці, де він жив, «блатняки» постійно знущалися над політичними. Якось туди прислали «поповнення» — чоловік тридцять повстанців. Зеки випустили наперед кремезного дядька. А повстанець, невисокий такий, розігнався, ударив його ногою в живіт і сказав: «Ми нащадки запорозьких козаків і нікому не дозволимо над нами знущатися». До них приєдналися й інші українці. Після цього зеки «підігнули хвоста». Пригадую, що він вживав дещо кумедну фразу, коли говорив з представниками Московського патріархату: «Ви за какую такую церковь, за пєтровско-єкатєрінінскую, за сталінско-брєжнєвскую?» І правда, Російська православна церква після революції була знищена, тоді навіть патріарха не обирали, був намісник. А 1943 року за вказівкою Сталіна створили Московський патріархат.
— Аби помолитися за упокій душі патріарха, у Володимирському соборі й довкола нього зібралося понад 2 тисячі людей. Тим часом політики по-своєму віддавали шану померлому...
— Я не знаю подробиць політичних ігор, які велися того ранку. Відомо, що у Верховній Раді і в Кабміні дуже багато депутатів від національно-демократичних партій вимагали дозволу на поховання саме на території Святої Софії. А уряд запропонував ховати на Байковому кладовищі. Це було неприйнятно, адже ховали патріарха. Кучми тоді не було в Україні, не було до кого апелювати. У Київраді група депутатів від блоку демократичних партій випрошувала такий дозвіл у мера, Леоніда Косаківського. Але він умив руки і теж сховався. Хоча було зрозуміло, що не він ці питання вирішує, адже Софійський заповідник перебуває у віданні Кабміну.
Патріарха дуже довго відспівували у Володимирському соборі, чекаючи на рішення. Врешті, постановили йти ходою по Володимирській вулиці в бік Софійського собору.
Хлопців від УНСО було дуже багато, з Києва бійців 100 і з областей ще понад 400. Унсовці в уніформі двічі дуже легко прорвали загородження «Беркута» і прийшли на Софійський майдан. Там я теж приєднався до хлопців.
— Яким вам запам'ятався похорон?
— Софійська брама була зачинена. Ніхто не знав, що робити. Прийшли з Верховної Ради багато депутатів, повідомили, що дозволу на поховання немає. Спонтанно було прийнято рішення ховати тут, під брамою. Ми знали, що за муром, на території Святої Софії, очікує спецназ, готовий у будь-який момент напасти. Спецназівців було видно крізь грати службового входу. Софійський майдан по всьому периметру був очеплений внутрішніми військами. За формою легко визначити, де простий патруль, де хлопці з райвідділу, а де внутрішні війська. Тоді їх нагнали з багатьох областей.
У нас не було ніяких інструментів. Пригадую, Павло Мовчан приніс звідкись лом. Першим вдарив асфальт депутат від УНА Олег Вітович. Домовилися, що копатимуть тільки депутати, бо вони мають недоторканність, отже, проти них не порушать «справи». Асфальт був дуже товстий, у декілька шарів. Далі я взяв лом, у 1995 році депутати місцевих рад теж мали недоторканність. Довбали Чорновіл, Мовчан, інші депутати. Мені й досі дивно, як нам дали вирити цю яму.
— А своє очеплення поставили?
— Так, 500 унсовців поставили очеплення. Але з боку брами ми не були захищені. Повісили на браму якийсь ланцюг, підперли її ломом, причепили замок. Але це не допомогло. Спецназівці вискочили звідти за кілька секунд...
— Коли ви рили яму, то думали про похорон чи були перейняті «екстрімом»?
— Звичайно, там було більше політики і, можливо, не все чинилося по-християнськи. Але патріарх був політичною фігурою. На жаль, церква у нас сьогодні не є поза політикою, ще з часів Феофана Прокоповича... Так-от, мені дивно, що нам дали вирити яму. Якби напали під час риття, то ми не змогли б поховати. Почався молебень за упокій душі, а в повітрі бриніло відчуття: щось буде. Поруч міліцейські чини час від часу нагадували, що ми, мовляв, робимо протиправні дії. Тільки-но стали опускати труну до ями — затряслася брама, упав лом, порвався ланцюг...
Неподалік стояв з рацією мій колега — депутат Київради, полковник Будніков, він тоді, здається, був начальником Управління охорони громадського порядку. Багато хто згодом переводив стрілки на нього, що це він, мовляв, дав команду ОМОНу бити людей. Але я готовий заприсягтися: на його обличчі в момент, коли розчахнулася брама, було здивування і розчарування. Мабуть, він у глибині душі вірив, що атаки не буде.
— І полилася кров?
— Те, що сталося далі, до цього часу згадую з жахом. Досі я брав участь у дев'яти масових бійках з міліцією. Різні бували ситуації, але такого побоїща я у своєму житті не бачив. Обличчя у беркутівців були дуже страшні, звірячі, з божевільними очима, не знаю — чим їх накачали? Дехто почав кидати в них шматками асфальту, але це їх ще більше розлютило. Могила в цей момент була розрита. Її тільки-но почали закопувати. Під шаленим тиском «Беркута» люди не витримали, кинулися тікати. Мене знесло і протягло в натовпі метрів 50, я вирвався і повернувся: десь там залишилися мої мама, тітка і сестра. Напередодні мамі приснився батько, який помер за кілька місяців перед тим, він ніби попереджав, що буде багато крові.
Я помітив цікаву деталь. Хто стояв ближче до брами — той менше постраждав. Наприклад, зовсім не зачепили В'ячеслава Чорновола, який продовжував закопувати могилу. Омонівці бігли за тими, хто тікав, і били їх (кажуть, навіть перепало двом полковникам у цивільному). Я рушив їм назустріч, і вони пробігали повз мене не зачіпаючи. Моя тітка була агресивно налаштована, кричала: «Що ви робите?», на неї накинулися, я підскочив, показав депутатський значок, омонівець заніс наді мною кийок, але тут звідкись з'явилася відеокамера, і рука його опустилася. Я відвів тітку і маму із сестрою вбік.
Довкола пам'ятника Богданові Хмельницькому лютувало побоїще. Я побачив, як «беркутівці» волочили по асфальту унсовця зі Львова — Мирослава Лева. Я його не відразу впізнав — голова була в крові. Я підбіг, кажу: «Куди ви його тягнете?» (мені потім Мирослав казав, що це врятувало його від смерті, бо вони говорили, що закопають його живцем). Підійшов якийсь капітан. Глянувши на нього, я відзначив, що в нього обличчя нормальне, — представився і сказав, що дає чесне офіцерське слово: хлопця повезуть у лікарню. Свого слова він дотримав.
— Це правда, що кілька людей тоді загинули?
— Таких відомостей я не маю. Були такі чутки. У перший же вечір ми з Мельником і Корчинським взялися підраховувати своїх. Гадали, що двоє, як мінімум, загинуло, бо нам розповідали, що бачили заюшених кров'ю людей, які лежали на асфальті бездиханні, а потім їх кудись тягнули. Ми впродовж місяця з'ясовували, чи всі наші живі. Слава Богу, всі, хоча дехто надовго «заліг на дно». Потім ця тема з можливими жертвами не набула розголосу. Доказів того, що хтось справді загинув, не було.
З розповідей Руслана Зайченка (який брав участь у подіях 9 березня і був засуджений), коли він підбіг до очеплення, а ззаду тупотіли «беркутівці», він подумав, що йому вже прийшов кінець. І тут оті прості міліціонери розступилися, запустили його і знову зімкнулися. Декілька унсовців добігли аж до Британського посольства, «Беркут» їх там наздогнав, але їх запустили в приміщення посольства, і вони там пересиділи.
— Ще ходили чутки, що те побоїще спровокувала УНСО.
— Ми не могли цього спровокувати. По-перше, не ми приймали рішення ховати патріарха у Святій Софії, хоча активну участь у переговорах брали і Дмитро Корчинський, і Юрій Шухевич, на той час керівник УНА. Тоді майже всі депутати з демократичного табору брали участь у подіях.
— А що говорили тоді про смерть патріарха?
— У нього був серцевий напад. Він гуляв у Ботанічному саду, і йому стало погано. Ходили чутки, що його отруїли, але я цьому не вірю. Я відчував, що йому було незатишно на Пушкінській, 36. Біля нього терлися різні люди, не всі з них мені подобалися. Але я не думаю, що йому «допомогли». Його син, отець Тарас, свого часу ставив питання про ексгумацію. Але на той момент це означало, що знову на тому ж місці поховати патріарха буде неможливо.
Я людина не злопам'ятна і всім прощаю. Але досі не можу вибачити те, що вони зробили з людьми, як вони били священиків, жінок. Там переважно були набожні літні люди, мирно налаштовані. Я хочу знати, хто дав команду бити людей. Я хочу, щоб принаймні в десяту річницю тієї події злочинці були названі й покарані.
Олег Кубах народився 1965 р. у Києві. У 1989 р. закінчив філологічний факультет Київського університету ім. Т. Шевченка; у 2001 р. — Українську академію державного управління при Президентові України. У 1991—1999 рр. — керівник прес-служби УНА, редактор газети «Українські обрії». У 1994—2002 рр. — депутат Київської міськради. Володіє сербською та хорватською мовами.
18 липня 1995 року: Президент України — Леонід Кучма; міністр внутрішніх справ — Юрій Кравченко; голова СБУ — Володимир Радченко (свого часу начальник відділу КДБ УРСР в Києві); Прем'єр-міністр — Євген Марчук (свого часу 1-й заступник голови КДБ УРСР); Голова Верховної Ради — Олександр Мороз.
ДОВIДКА «УМ»
Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир (у миру — Василь Романюк) народився 1925 р. у селі Хомчин Косівського повіту (тепер Івано-Франківська обл.). 1944 р. засуджений на 10 років ув'язнення за участь у національно-визвольній боротьбі. 1959 р. закінчив Вищі богословські курси в Івано-Франківську, згодом — Московську духовну семінарію. У 1964—1972 рр. служив на Івано-Франківщині, де створив у своїй хаті Музей гуцульської старовини.
20 січня 1972 р. засуджений на 7 років позбавлення волі та 3 роки заслання за активну правозахисну діяльність та відстоювання прав українських православних віруючих; 1976 р. проголошує свій перехід до Української автокефальної церкви. 1979 р. увійшов до Української Гельсінської Групи.
Після заслання емігрує до США, де служить у парафіях УАПЦ і пише книгу «Голос у пустелі». У 1990 р. повернувся в Україну, прийняв чернечий постриг і возведений у сан архимандрита з чернечим ім'ям Володимир. 25—26 червня 1992 року в Києві відбувся Всеукраїнський православний собор, що об'єднав Українську православну автокефальну церкву та частину Української православної церкви Московського патріархату в єдину Помісну православну церкву — УПЦ КП. По смерті Патріарха Мстислава місцеблюстителем патріаршого престолу став владика Володимир. Всеукраїнський православний собор УПЦ КП 1993 року обрав його Предстоятелем УПЦ КП із титулом Патріарха Київського та всієї Руси-України; інтронізація відбулася 24 жовтня у Софійському соборі Києва. Знайдений мертвим 14 липня 1995 р.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
