До посуду всі ми ставимося приблизно однаково і використовуємо, як правило, за призначенням: перефразовуючи відомий анекдот про боксера, ми з нього їмо. А тим часом саме посуд може стати тим цінним спадком, який передаватиметься у родині з покоління в покоління. Справді, ну кого сьогодні здивуєш картинами чи коштовностями? А от поставити на стіл чайний сервіз, вироблений у позаминулому столітті, та налити запашного чаю в нереально красиву чашку — ось він, фунт родзинок, що з часом лише додає у вартості.
Виставка чайного посуду, що відкрилася у Музеї українського декоративного мистецтва, переконливо довела правильність цих припущень. Експозиція складається з-понад 300 предметів: чашки з блюдцями, склянки, чайники і заварники, молочники... До того ж це різноманіття має ще й хронологічну концепцію, оскільки автори експозиції презентували не лише надбання українського фарфору та фаянсу, а й показали його історію, розвиток. Так, риси класицизму та ампіру «прочитуються» у виробах Корецього, Городницького, Баранівського фарфорових заводів. Благородна простота, гармонія в пропорціях, чіткий силует і стриманий декор — саме такими бачили свої роботи майстри цих робітень. Творчим взірцем для працівників Києво-Межигірської фаянсової фабрики слугувало мистецтво класичної Греції та імператорського Риму: античні форми, друковані малюнки, парадність та репрезентативність декору робили цей посуд святковим, небуденним, особливим. «Фішками» Волокитинського фарфорового заводу були поліхромний розпис, позолота, біле тло. Чайні сервізи цього заводу навіть виборювали нагороди промислових виставок Російської імперії: у 1839 році отримали срібну медаль, а за десять років — золоту.
ХХ століття привнесло в мистецтво чайного посуду елементи модерну, а соцреалізм дістався і чашок з блюдцями також. Iз чайників на відвідувачів виставки своїм турботливим поглядом дивляться товариш Сталін та члени Політбюро, а невеликі площі — ну скільки там того блюдця? — не стали на заваді для художників, які примудрялися зображати на сервізах сюжети з життя робітників та колгоспників.
Столиця на виставці презентована виробами Київського експериментального кераміко-художнього заводу (засн. у 1924 році), де працювали і майстри декоративного розпису села Петриківка, що на Дніпропетровщині. Разом iз чайним посудом сусідять самовари з приватної колекції родини Бабенків.
До слова, цю виставку зовсім не зайве відвідати професіоналам, які сьогодні постачають чайний посуд у магазини та супермаркети і поняттю «вал» симпатизують набагато більше, ніж поняттю «творчість». Аби пересвідчитися в тому, що навіть кілька сантиметрів фарфору — це насправді величезний простір для справжніх шедеврів.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
