День пікетника

      Помаранчевий Майдан навчив українців колективній творчості протестів: поганий закон, начальник чи оцінка — гуртом можна поправити. Пікети як найтелевізійніший спосіб дістати владу взяли на озброєння усі верстви населення, всі політики — справа наліво, територіальні громади і окремі борці за справедливість. На вівторок у Києві припав пік пікетування — Міністерство освіти і науки пікетували тернополяни (якi хочуть призначення ректора), Київську облдержадмiнiстрацiю — жителі сіл Троєщина, Чапаєвка та інших (яким не подобається перерозподіл землі), Верховну Раду — противники будівництва мосту через Хортицю, цукровиробники, матері загиблих солдат і постраждалі від української мови.

      Серед учорашньої серії пікетів мітинг «рускоговорящіх» під стінами Верховної Ради претендує на роль справжнього «шоу». Так, партія «Союз» підігнала під парламент кілька десятків студентів і урочисто, з фанфарами, передала депутатам 500 тисяч підписів громадян України, що вимагають надати російській мові статусу державної. Учасники акції збирали підписи прихильників «великого й могутнього» 20 днів і, мовляв, моли б назбирати стільки, скільки потрібно було б, але зупинилися на оптимальній цифрі. «Ми вимагаємо статусу державної для російської мови на рівні з українською, — сказав журналістам лідер партії Олексій Костусєв, — адже переважна більшість громадян України вважає її рідною». Далі пан Костусєв довго розповідав про те, як принижують російську мову в Україні (серед аргументів прозвучав навіть такий: на телеканалах не можна почути російськомовну рекламу). Сказав лідер «Союзу» кореспонденту «УМ», що навіть його російськомовні діти зазнають принижень у нашій державі, бо, мовляв, хочуть розмовляти рідною мовою і нормально не можуть, бідненькі. Навів колишній народний депутат і «вражаючу» статистику: щодня в Україні закривається одна російськомовна школа. (Цікаво от тільки, чи відомо поборнику російської мови, що в Україні, за статистикою, на трьох дітей видається щороку одна україномовна книжка?)

      Партія «Союз» таки сподівається на те, що Верховна Рада прийме закон «Про розвиток і використання мов в Україні» (себто російської). «Шанси прийняття розробленого нами закону великі, — запевняє Костусєв, — адже в парламенті вже перебуває 11 законопроектів з цього питання».

      Тим часом у лавах пікетників відбувалися цікаві події. Дідусі у вишиванках зірваним голосом кричали до студентів під прапорами «Союзу» щось на кшталт: «Побійтесь Бога, діти!», а деякі журналісти одне з одним віталися не інакше, як «Слава Україні!». «Я тут випадково йшов повз натовп, — каже Андрій Клос, мешканець Дніпропетровщини, — і побачив справжнє «шоу». Це проблема «голодного студентства», що стоїть під цими знаменами, та шовінізму, який пропагує «Союз». Це звичайний передвиборчий фарс і ні що інше. Тут і так зрозуміло, яку мову від якої потрібно захищати».

      «Вас чекає наша доля, якщо російську визнають державною мовою, — ділиться думками з приводу кореспондент загальнонаціонального каналу «Білорусь» Наталя Сидоренко. — У нашій країні білоруська мова існує лише номінально. Те ж може бути і у вас».

* * *

      Під стінами парламенту мирно уживається кілька таборів пікетників. Серед них і невеличка зграйка вже переважно літніх жінок — це матері солдатiв, які загинули у мирний час. Їх привело під стіни Верховної Ради злиденне життя, і вимагають ці жінки пенсію за загиблих синів. «Багато з нас втратили своїх єдиних дітей, годувальників, на яких сподівалися, — каже Ганна Воробйова, голова Фонду соціально-правового захисту сімей військовослужбовців, загиблих у мирний час, — а замість того лише маємо знущання від держави — виплати від 9 до 29 гривень. У США у разі загибелі солдата родині виплачують 350 тисяч доларів, у Росії наші сестри по нещастю мають додаткові пенсії за своїх втрачених дітей, а у нас цього немає».

      Від імені 11 тисяч українських матерів, що втратили своїх синів-солдатів, пікетники звертаються до Президента України, Верховної Ради та Кабміну з проханням видати посвідчення встановленого зразка для батьків загиблих військовослужбовців, прийняти закон про щомісячну допомогу та поновити відмінені пільги.

* * *

      Найдовше під Верховною Радою стояли люди, які протестували проти прийняття парламентом Закону «Про ввезення в Україну цукру-сирцю тростинного у 2005 році». Цей документ, зокрема, встановлює обсяг імпортованого до нас цукру-сирцю на рівні трьохсот тисяч тонн (це на цей рік). Ціна — 20 євро за тонну. Певна річ, проти цієї інiціативи протестує український цукровий виробник: навіщо йому зайві конкуренти?

      Люди, які зібралися під Верховною Радою, оточили себе плакатами на кшталт «Юлія Володимирівна! Просимо Вас не допустити розвалу цукрової галузі!» або «Депутати, побійтеся Бога! Сирець — цукру України кінець...», і навіть виставили перед собою мішок із «білою смертю». «Це ви депутатам продаєте?» — питаю. «А нехай попробують, щоб не везли сюди сирець iз Куби», — миттєво віджартовується засмаглий пан, зі всього видно — сільський роботяга. Сам він із Браїлівського цукрозаводу, що на Вінниччині. Його колега нарікає, що нова влада, усупереч деклараціям, зовсім не дбає про національного виробника. «Пустять до нас сирець, а що нам робити, — риторично запитує він. — Наші сім'ї залишаться без хліба, і ми будемо змушені їхати у Київ будувати, даруйте, туалети».

      Пікетувальники кажуть, що основна причина того, чому влада лобіює цей документ, — бажання вступити до Світової організації торгівлі. А СОТ вимагає від нас відкрити такий «шлюз», який би дозволив завезти до України 260 тонн цукру-сирцю. До слова, у пояснювальній записці до згаданого проекту чомусь і слова нема про Світову організацію торгівлі. Там основним рушієм, який визначає актуальність документа, значиться потреба уникнути цукрової кризи і забезпечити Україну «солоденьким порошком». Однак пікетувальники кажуть, що цукор є. Дехто навіть твердить, що держава скупила цукор, а тепер буцімто притримує, щоб депутати відчули високу потребу схвалення законопроекту.