Італієць у степах України

      «Медом і кров'ю — так пахла війна в Україні, Бессарабії й Молдавії». Перш ніж написати ці вражаючі слова, італійському письменнику і журналісту Курціо Малапарте довелось подолати не одну тисячу кілометрів фронтових шляхів, і то не тільки теренами колишнього Радянського Союзу і не тільки в сорокові роки. Ще шістнадцятилітнім юнаком Курціо втік iз дому, щоб узяти участь у Першій світовій в чині простого солдата — з неї повернувся з медалями на грудях і з отруєними після газової атаки легенями. В 1920 році дороги війни перший раз приводять його в Україну: як аташе італійського посольства у Польщі він супроводжував війська Пілсудського в поході на Київ, пізніше був свідком розгрому частин Тухачевського під Варшавою.

      Два наступні десятиріччя у долі Малапарте позначені різкими, часто суперечливими поворотами. Він вступає у фашистську партію, обирає фахом журналістику, зустрічається з вищими фашистськими ієрархами, до 1930 року редагує відому газету «Стампа». Затим від'їжджає до Парижа, там пише і видає бестселер «Техніка державного перевороту», який приносить йому міжнародне визнання. Це була перша книга, яка різко засудила Гітлера, і Малапарте відразу поплатився: його кидають до в'язниці, потім висилають на пустельний острів Ліпарі. Проте після заступництва впливових діячів письменника достроково звільняють, і наприкінці тридцятих він влаштовується працювати в міланську газету «Корр'єре делла сера». Саме в ролі її військового кореспондента Малапарте отримує дозвіл разом з передовими підрозділами вермахту 22 червня перейти радянський кордон.

Перші дні після чорного світанку

      «Сьогодні на світанку почалася війна з Радянським Союзом», — перший репортаж з нового театру воєнних дій відкривається саме такою лаконічною фразою, написаною в румунському місті Ясси. Але це не було стандартизоване пропагандистське славослів'я німецькій зброї, якими переповнювалась тодішня періодика Німеччини та її союзників. Перо Малапарте — перо досвідченого майстра слова, його погляд — погляд проникливого спостерігача, здатного за незначною деталлю вгадати і передати читачеві глибинний зміст: «Сірі сталеві машини гримотять за рядом верб уздовж берегів Пруту. Із вихлопних труб шугають клуби диму. Його синювата мла змішується у важкому повітрі із зеленню вологої трави і золотими відблисками збіжжя. Під банею неба зі свистом летять винищувачі, колони танків заглиблюються у безмежну молдавську рівнину, стаючи маленькими, ніби намальованими легкими доторками олівця». Ще не було кровопролитних боїв і людських втрат, тому картина наступаючих військ нагадує легку акварель. Та мине кілька тижнів, і тональність кореспонденцій різко зміниться.

      Армія проходить територією Молдавії, 18 липня підходить до Могилева-Подільського — побачити його Малапарте може тільки через Дністер, із крутого південного берега. Шостим серпня він датує матеріал, написаний уже в Сороках. Наступного дня італієць переправляється через ріку поблизу Ямполя і ступає на українську землю. Новий репортаж він пише в селі Качківці, на підступах до якого щойно закінчився бій — ще стогнуть біля окопів смертельно поранені радянські бійці, і чіпка пам'ять фіксує деталь за деталлю, щоб передати не лише картини війни, а й саму атмосферу у щойно захоплених населених пунктах, спробувати зрозуміти те життя, яким жили тутешні люди за мирного часу.

      А німці тим часом просуваються далі й далі, захоплюючи село за селом: Шуми, Вільшанка, Піщанка, Олександрівка, і всюди встигає непосидючий італієць. Його репортажі здобувають визнання (газета вмить розкуповується, бо люди прагнуть дізнатись, що ж справді робиться на східному фронті), передруковуються зарубіжними виданнями, уже в 1943 році виходять окремим збірником під назвою «Волга починається в Європі».

      У нас вони стали відомі після публікації 2000 року великої добірки у журналі «Всесвіт». І тепер, через шістдесят чотири роки, кореспонденції не втратили пізнавальної цінності навіть для нас, мешканців України, бо хіба ж багато ми донедавна знали правди про життя на окупованій території?

      У Вільшанці Малапарте спостерігає, як люди самотужки відновлюють церкву, перетворену за комуністичного режиму на склад: прибирають, чистять утвар, вішають дзвінок. З'являється німецька артилерійська колона. Офіцер наказує розпрягати, заглядає до храму, потім віддає команду: «Заводьте коней!» Похнюплені селяни розбрідаються по домівках...

      Як разюче несхожий за інтонаціями з процитованим вище матеріалом інший, написаний в Піщанці у вересні: «Завтра дороги підсохнуть, тоді знову повернеться грязюка, повернуться мертві, спалені будинки, юрми обідраних в'язнів з очима хворого пса, і знову коняче і машинне стерво, стерво танків, літаків, гармат, офіцерів, фельдфебелів, солдат, жінок, старих, дітей, собак, стерво будинків, сіл, міст, річок, лісів...» Яка нелюдська психологічна втома прочитується за текстом! Важко було б усе це просто побачити, а ще ж усі факти потрібно осмислити, а потім описати, перепустивши через серце.

...І полюбив гречану кашу з молоком

      Останній місяць він уже не йде слід у слід за передовими частинами. Вдарили дощі, і фронт, застрягши у бездоріжжі українського степу, затоптався на місці. Малапарте зупиняється в Піщанці разом зі своїм водієм Пеллегріні, звідки періодично доїжджає до передової. Поселяють його у місцевого селянина Романа Сухини по сусідству — стіна в стіну — зі штабом есесівської команди. Хата його, як і загалом традиційне українське житло, ділилася сіньми на дві половини. Більшу з них, світлицю, віддали квартирантові, у меншій тулився господар із родиною.

      Давно немає ні Романа Сухини, ні його дружини Євдокії, ні невістки Параски, які опікувалися гостем. Але доброзичливого, інтелігентного італійця чудово пам'ятає онук господаря Анатолій Трохимович Храпа, якому в 1941-му виповнилося сім років.

      — Я жартома кликав його «пан Каруца», що по-румунському означає «віз», але дуже схоже на Курціо, і він напоказ ніби сердився на мене, — відтворює напівзабуті події Анатолій Трохимович.

      Малапарте трохи володів російською мовою. Він подовгу бесідував із Сухиною, розпитував про життя. А чоловікові було що розказати, адже замолоду воював у бригаді Котовського і добре знав бессарабського розбишаку. Потім переказував онукові, що Малапарте після того, як закінчиться війна, збирався працювати в місцевих архівах і написати книжку з історії України часів громадянської війни.

      Гість виявився невибагливим у побуті, неперебірливим у місцевій їжі — найбільше йому припала до смаку гречана каша з молоком. Одягався акуратно, уніформа завжди була чистенька і випрасувана (нею займався водій, який водночас виконував обов'язки ординарця та перекладача). Добитись цього було непросто через численні поїздки курними дорогами, та все ж італійцеві вдавалося виглядати франтом.

      Не раз він ставав у пригоді місцевим жителям. Коли у Сухини румунські солдати (Піщанку включили до румунської окупаційної зони) відібрали корову, Малапарте пішов у комендатуру, залагодив проблему, і корову віддали назад.

      Іншого разу виручив місцевого хлопця із набагато скрутнішої ситуації. Тоді двоє румунських солдатів напали і стали бити парубків, котрі повертались із вечорниць. Один із них виявився меткішим від нападників — сам налупцював обох, забрав у них зброю, відніс у комендатуру і... опинився під арештом. Заплакана мати прийшла просити допомоги у Малапарте, і він заступився за сина: винуватця випустили після розмови кореспондента з комендантом.

      Анатолієві Трохимовичу запам'яталось і те, що Курціо дуже багато працював. Спав по дві-три години, а більшість часу писав. Удень працював за столиком у вишневому садку, вночі — в кімнаті біля гасової лампи, яку привіз із собою.

      Правдиві репортажі з фронту, тональність яких ставала дедалі гострішою, не могли сподобатись чиновникам із геббельсівського міністерства пропаганди, котрі стежили за формуванням громадської думки в Європі. Статті визнали такими, що об'єктивно допомагають ворогові, тому керівники нацистського відомства вирішили відкликати журналіста з фронту. Зробити це доручили гестапо. Але вони не здогадувались, що письменник, осмислюючи побачені жахливі епізоди війни і чудово розуміючи, що повну правду цензура все одно не пропустить, почав готувати набагато потужнішу пропагандистську бомбу, якій судилось вибухнути в 1943-му.

      Наприкінці літа в Піщанці Малапарте тихцем узявся за написання роману, який отримав назву «Капут» і нині вважається вершиною його доробку. «Щоранку я сідав у садочку під акацією й починав працювати, в той час як Сухина, сидячи на землі біля сажа, мантачив косу або різав свиням буряки й ріпу. Наш садок сусідив із сільською радою, яку тепер займала есесівська команда. Коли якийсь есесівець підходив до плоту, Сухина кахикав, щоб попередити мене», — згодом розповість автор у передмові до роману.

      При черговій поїздці на фронт він передав рукопис на зберігання господареві, і той сховав його у хліві. Саме тоді письменника й заарештувало гестапо, виконуючи вказівку про висилку подалі від передової. Йому дозволили ненадовго зайти на квартиру, щоб забрати речі, і розгублений Малапарте не знав, як бути з рукописом — його могли вилучити при обшуку. Тоді Сухинина невістка Параска здогадалась зашити дрібно списані аркуші в підкладку шинелі. Анатолій Храпа добре пам'ятає той епізод — хлопця послали на вулицю стежити, чи не йде хтось iз окупантів, і при небезпеці попередити.

      На прощання квартирант залишив українським друзям сувій шерстяного сукна і трохи продуктів. Більше він у Піщанку не повернувся.

Серце, яке не витримало воєн

      Працю над романом Малапарте продовжував у Польщі, на фронтах під Смоленськом та у Фінляндії, аж поки не закінчив у жовтні 1943-го, повернувшись до Італії після падіння Муссоліні. Твір підсумовує враження від численних поїздок по країнах охопленої війною Європи, зустрічей з високопоставленими верховодами рейху, членами королівських родин і простими людьми, які завжди найбільше потерпають від егоїстичної політики сильних світу цього. Кілька розділів присвячені війні в Україні, яка пахла «медом і кров'ю».

      З літературознавчого боку жанр «Капуту» прийнято вважати репортажним романом, проте це визначення потребує істотного уточнення. Так, в основу твору і в низку епізодів лягли справжні спостереження, так, за формою він справді побудований як добірка документальних репортажів, об'єднаних не сюжетною лінією, а передусім особою оповідача, якого звати Малапарте. Але все це — тільки художній прийом, що виконує завдання створити ілюзію достовірності оповіді, яка є передовсім художньою й опирається на практику сюрреалістичного письма (мистецькі пріоритети автора формувались у відповідному естетичному кліматі Європи 20—30-х років). Бо що таке, власне, війна, як не моторошне сюрреалістичне видіння, яке стало дійсністю?

      Якщо в «Капуті» йшлося про суспільну практику всередині фашистських країн та їх союзників, то його концептуальне продовження — роман «Шкура» — своїм виходом у 1949 році викликав не менший скандал. У ньому йшлося головним чином про визволення американськими військами Італії, і поведінка заокеанських союзників на його сторінках не надто відрізняється від поведінки солдатів та офіцерів вермахту в окупованих країнах.

      Є в книзі і пронизливі спогади про Україну, до яких раз-по-раз звертається оповідач. Малапарте не забув українських друзів, намагався відшукати їх після війни, але помилково відніс Піщанку до Одещини (насправді село знаходиться на півдні Вінниччини), тому пошук не мав успіху. Тільки в 1953 році він нарешті знайшов селянина Сухину. Надіслав посилку з подарунками: Романові — хромові чоботи, Євдокії — вовняний светр. Не забув навіть онука Толю, якому презентував губну гармошку. Подружжю прийшло також запрошення відвідати Італію, але здійснити задумане не вдалося, бо їм відмовили у відкритті виїзних віз.

      Певно, поїздка уможливилась би в майбутньому, але до політичної відлиги на зламі п'ятдесятих-шістдесятих письменник не дожив — серце, яке витримало не одну війну, перестало битись у 1957 році. Йому було п'ятдесят дев'ять. Погостювати на знаменитій віллі Малапарте на острові Капрі, яка вважається однією з перлин італійської архітектури двадцятого століття, Сухинам так і не пощастило.