Ветерани УПА бiля пам’ятника гетьману Мазепi.
Українська держава, що постала після демократичної лютневої революції 1917 року, протрималася недовго — її, по частинах, окупували Росія, Польща, Румунія, Чехо-Словаччина. Підрадянським українцям, мабуть, було найважче. Систематичні висилки в Сибір і Голодомор 1932-33 років майже остаточно зупинили селянський спротив. Розстріли «втихомирили» інтелігенцію. Після приєднання західної частини України до СРСР у вересні 1939 року там ліквідовували українські товариства, партії, видання, убивали та вiдправляли на заслання людей, знищили навіть членів Компартії Західної України.
30 червня 1941 року у Львові пролунало: «Волею Українського народу Організація українських націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української держави, за яку поклали голови цілі покоління кращих синів України». Бандерівці зверталися до народу з проханням «не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена суверенна Українська влада». Провідники ОУН того ж дня сформували Українське державне правління на чолі з Ярославом Стецьком. Відразу ж нацисти розпочали масові репресії: Бандеру, Стецька та понад 300 інших керівників ОУН ув'язнили в концтаборі Заксенгаузен. У концтаборі Аушвіц 1942 року загинули два брати Бандери — Василь і Олександр.
«Ми знали про расистську теорію, що німці, мовляв, вищі, і слов'яни мають їм служити», — каже останній головнокомандувач УПА, генерал Василь Кук. Однак частина українців, переживши «радянський рай», чекала німців як визволителів. Реакція на Акт 30 червня багатьом відкрила очі на справжню сутність нацистів. «Німці спершу намагалися створити ілюзію, що вони з українцями, — розповідає генерал Кук. — Коли ми проголосили державну незалежність, то змогли показати людям, що нацисти такі ж окупанти, як і большевики». Василь Кук, який у часи війни організовував діяльність ОУН на Півдні, зокрема у Дніпропетровську, пояснює, що для того, аби поширити ідеї відновлення державності по всій Україні, бандерівці створили так звані «похідні групи», до яких увійшли близько 5 тисяч людей. Розподілили їх на кожну область,аж до Кубані і Криму. Такі групи, входячи до міст і селищ, створювали тимчасові правління і готували місцеві кадри.
«У ході тієї праці проявлялися активні люди, які хотіли щось для України робити, — згадує Василь Кук. — Хто активніший, той був у комсомолі. І ми намагалися дати комсомольцям твори Лепкого, Андрія Чайковського, Крип'якевича — те, що на Сході замовчувалося. А самі стали читати про Павку Корчагіна, щоб збагнути, на чому виховуються комсомольці. У процесі обміну думок приходило розуміння». За словами генерала Кука, «всі націоналісти виховувалися у Пласті»: і Шухевич, і Бандера, і Стецько. Та й генерал Кук є вихованцем цієї скаутської організації. У дитинстві він з друзями перечитав мало не всі твори Купера й Джека Лондона, багато мандрував, пізнаючи Україну і виховуючи в собі вольовий характер. Тоді українці у Галичині називали себе русинами, а на Сході — малоросами. Пластуни в гімназії вивчали історію України за книжками Михайла Грушевського, усвідомлювали себе українцями, а тоді йшли по селах і допомагали створювати там «Просвіти», хори, спортивні товариства. «Першим учителем націоналізму для нас був Тарас Шевченко, — каже Василь Кук. — Любити Україну, боротися за неї ми вчилися від нього».
Ідучи на Схід, тимчасове правління намагалося опанувати українську поліцію, яку створювали німці, також різні установи, адміністрації, університети. Була тіньова влада: Провід, відділи, а на селах — станиці.
Українці у ІІ Світовій війні воювали в арміях країн, до яких входили українські землі — у Війську Польському, у румунських, угорських, німецьких військах, у словацьких партизанських загонах. У канадському союзницькому війську налічувалося 40 тисяч українців-канадців. Були і власне українські формування — Українська повстанська армія, Поліська Січ, очолювана Бульбою-Боровцем, загони ОУН-Мельника. Утім найбільше українців (понад 6 мільйонів) воювали в Червоній армії. «У червні 1941 року Україна виявилася розділеною між двома світами, — каже професор Монреальського університету (Канада) Роман Сербин. — Один світ — сталінський Радянський Союз, а другий — гітлерівська Німеччина та її сателіти. Українці, які були або в тій, або в другій частині, мусили працювати на війну у війську, в промисловості чи сільському господарстві на боці або перших, або других. Українці в Червоній армії вважали, що захищають свої родини, Україну. Так само думали українці, мобілізовані до німецького війська. Але об'єктивно, борючись проти одного ворога, вони захищали другого. З такого погляду українці і в німецькій армії, і в радянській перебували на однаковому рівні. Зовсім в іншій категорії є Українська повстанська армія. Її вояки боролися як окрема незалежна сила — на два фронти, проти двох окупантів».
Не всі представники українського опору погоджувалися воювати «проти обох окупантів». Як пояснив генерал УПА Василь Кук, після того, як від рук радянського агента загинув провідник ОУН Євген Коновалець, частина українців вирішила не воювати проти німців, щоб таким чином не допомагати «совєтам». ОУН розділилася на дві гілки — Бандери і Мельника. Мельниківці сформували дивізію «Галичина», бандерівці готували кадри для власної армії, входячи до різних військових формувань — радянських, польських, німецьких. «Ми знали, що за Україну треба боротися, і хотіли здобути військову освіту, — пояснює Василь Кук. — Коли ви хочете отримати знання, то йдете в університет, і не дивитеся, чий він. А нам, щоб будувати армію, треба було мати фахівців». Керівник військового штабу бандерівців Роман Шухевич організував унікальну військову школу, куди скликав українців-офіцерів різних армій, зібрав військові статути і найновіші на той час навчальні засоби військової справи. «Усі учасники школи були спеціалістами в певних галузях: один — з розвідки, інший — з тактики, ще інший — з артилерії. Вони всі були відразу і викладачами, і учнями», — згадує генерал Кук.
З часом і мельниківці переконалися, що з німцями треба воювати. Особливо після того, як нацисти стали ув'язнювати їх у концтаборах і розстрілювати. Так, у Бабиному Яру, серед інших націоналістів, розстріляли Олену Телігу. Олег Ольжич загинув у концтаборі Заксенхаузен. Частина вояків з дивізії «Галичина», що лишилися в Україні, а також мельниківці і бульбівці з часом увійшли у формування УПА. Після 1944 року ця армія поповнилася селянами, що противилися колективізації, відновленій відразу по поверненні радянської влади.
«УПА не воювала з Червоною армією, і червоноармійці не погоджувалися воювати з повстанцями, — розповідає кандидат історичних наук Галина Стародубець. — УПА чітко заявляла, що воює проти енкаведистів, «істребків», представників репресивних органів». Не дивно, що тепер «ветерани» винищувальних загонів, відводячи від себе гріх, галасують, що повстанці «стріляли з-за кущів у спини червоноармійців». При цьому навмисне плутають різні військові формування, що діяли на теренах України в часи ІІ Світової війни. Скажімо, УПА і дивізію «Галичина». У текстах трапляється навіть зовсім дивне поєднання: УНА-УПА. Як зазначають учені, навіть поєднання ОУН-УПА є некоректним. «У Радянському Союзі не було ветеранів КПРС-Червоної армії, як і в німців не було НСД-АП», — наголошує доктор Петро Потічний з Канади. Він також зазначає, що однією з проблем, яка заважає визнанню українського руху опору, є невизначеність у назві війни — Друга світова чи Велика Вітчизняна. «У Росії та в Україні ніби відтятий початок війни, — каже доктор Потічний. — Але світова війна почалася у 1939 році, з дружби Гітлера й Сталіна. Коли ми не пам'ятаємо цього, то маємо викривлене поняття про те, що сталося». Отже, СРСР увійшов в ІІ Світову війну на боці нацистської Німеччини. Москва брала участь у задуманому поділі Європи на рівних: закидала свої війська в Польщу, Фінляндію, Румунію. Після «звільнення» Західних України і Білорусі на спільному параді у Бресті пліч-о-пліч крокували війська вермахту й Червоної армії.
Однак і досі, за старими «темниками», саме Україну в ІІ Світовій війні представляють винятково з негативного боку, змальовуючи дивізію «Галичина», батальйони «Роланд» і «Нахтігаль» як щось аж надто страшне. Утім дамо слово цифрам. У збройних формуваннях вермахту нараховувалося 310 тисяч росіян. У формуваннях СС росіян було 50 тисяч, представників кавказьких народів — 110 тисяч, латишів — 39, естонців — 20, білорусів — 8 тисяч. Дивізія «Галичина» налічувала 18 тисяч, «Роланд» і «Нахтігаль» — всього по 320 осіб. Вояки з дивізії «Галичина» після єдиного бою здалися союзникам, їх перекинули до Англії, згодом до Канади. Перед тим канадський уряд перевіряв, чи не чинили вони злочинних дій, нічого не знайшов і дав дозвіл на в'їзд. У 1980-х роках спеціальна комісія Дешена ще раз переглянула документи про «Галичину» і дійшла висновку, що ця дивізія не брала участі у воєнних злочинах. Проте досі ніхто не переглядав участі у воєнних злочинах енкаведистських формувань. Упродовж війни, за даними Міжнародного фонду «Демократія», «відповідні органи» з «виховною метою» розстріляли 954 тисячі радянських військовослужбовців. Воно й не дивно: за перший рік війни півтора мільйона радянських громадян здалися у полон, сподіваючись, що німці несуть визволення. Доведено, що серед українців мирних жителів загинуло більше, ніж військових, і багато в чому через провокації радянських партизан.
Війну проти українського населення у так званий «мирний час» теж, мабуть, слід розцінити відповідно. От хоча б діяльність «провокативних загонів УПА». Їх злочини, вчинені «від імені українських повстанців», можна відстежити за численними архівними справами «О фактах грубого нарушения советской законности в деятельности так называемых спецгрупп НКВД». Втрати УПА і НКВД у цій радянсько-українській війні — неспівмірні. «Справка о результатах борьбы с бандитизмом на территории западных областей УССР за время с февраля 1944 по май 1946 года» свідчить, що здійснено операцій — 87 тисяч, «убіто бандітов і проч.» — 110 тисяч, арештовано — 250 тисяч. При цьому енкаведисти втратили 14 120 осіб. Після цього війна на українських теренах тривала ще понад десять років... Аби схопити повстанців живими, застосовували різні засоби, енкаведисти мали спеціальні відділи, де розробляли різні отрути, снодійне, гази. Утім нелегко було справитися з рухом, який підтримував народ. «Якби не було підтримки народу — ми не змогли б так довго втриматися», — каже генерал Кук. Тому людей винищували і ув'язнювали. Аж до 1960-х ті, хто допомагав УПА, поповнювали радянські концтабори. У 1930-31 роках українське населення областей, що були приєднані до СРСР у 1939-му, нараховувало 7 мільйонів 950 тисяч осіб. А в 1970 році — 7 мільйонів 821 тисячу. Виходячи з середнього приросту населення, ці цифри вказують на людські втрати на Західній Україні приблизно в 20 мільйонів.
Національно-визвольна боротьба не закінчилася у 1950-ті роки, а була продовжена, — в інших формах, — у радянських концтаборах і в українській діаспорі. «У концтаборах українці готували заяви і декларації, що їх публікували у «самвидаві», брали участь у страйках та голодуваннях, навіть організовували повстання», — нагадує науковий співробітник Інституту українознавства, кандидат історичних наук Леся Бондарук. «УПА мала завжди два фронти: ідейний і збройний, — розповідає генерал Василь Кук. — Ми не могли перемогти силою зброї, але було дуже важливо зберегти й поширити серед населення ідею державної незалежності. Коли почалася хрущовська відлига і забави в демократію, ідея незалежності знайшла свою форму у боротьбі за права людини, народу, нації. З Василем Стусом ми часто обговорювали ідею визволення під кутом прав людини. Знову були арешти і знову люди не побоялися». Для шістдесятників концтабори стали «школою національного руху», адже там вони зустрілися з повстанцями, засудженими на 25-річний термін.
У 1950—70-х роках в Україні було розкрито десятки підпільних антирадянських організацій. Донедавна їх учасників «виправдовували» тим, що їх арештували «ні за що» або просто за любов до вишиванок. Ось деякі з «угруповань», чисельність та «склад злочину» яких часто утаємничені: Об'єднана партія звільнення України (викрита в Івано-Франківську в 1958 році); Український національний комітет (викритий у Львові у 1961 році, засуджено 18 молодих робітників, двох з яких розстріляли); Український національний фронт (викритий в Івано-Франківську в 1979-му) та багато інших. Створена у 1979 році Українська Гельсинкська група за кілька років випустила понад 30 декларацій і звернень, всі вони були присвячені національній проблематиці.
Перший значний «покіс» інтелігенції «органи» влаштували у 1965 році. За наступні півтора десятиліття тисячі людей було звільнено з роботи, сотні ув'язнено в концтаборах і «психушках». На початку 1970-х, як писала Людмила Алєксєєва у праці «Історія інакомислення в СРСР», масові арешти виглядали як продумана акція з викорінення національної самосвідомості українців. «Чистили» не тільки науковців і митців, а й сільських учителів, а також партійні кадри. «Був збільшений апарат КГБ, особливо в західних областях України, — пише дослідниця. — Деякі його працівники були замінені, набагато збільшився відсоток росіян серед кагебістів. Нечуваних масштабів набули підслуховування телефонних розмов, перехоплення листів, таємне і відверте стеження. Були блоковані всі можливості публічного вияву національних почуттів, національний рух було паралізовано». Для залякування тих, хто залишився «на волі», використовували різні методи. Людей били на вулицях (поет Василь Симоненко помер 29-річним, перед цим його сильно побили невідомі), жінкам погрожували згвалтуванням. Правозахисників всіляко намагалися дискредитувати, при арештах їм підкладали то американські долари, то порнографічні листівки, то наркотики, аби надати «політичним» справам кримінального розголосу. Було й кілька жахливих убивств. Наприкінці 1970 року по-кагебістськи вбили талановиту художницю Аллу Горську (знайдена з проломленою головою). Навесні 1979 року за нез'ясованих обставин загинув композитор, автор «Червоної рути» Володимир Івасюк (труп підвісили на дереві). На похорон Івасюка зібралося понад 10 тисяч людей.
Боротьба продовжувалася аж до 1991 року. І триває до сьогодні. Бо нез'ясовані обставини все ще забирають активних і талановитих: митрополита Володимира (Романюка), Вадима Гетьмана, Георгія Гонгадзе.
«Чому ми не можемо співпрацювати з ветеранами генерала Герасимова? Бо вони налаштовані проти України і виступають за відновлення Совєцького Союзу, — каже Василь Кук. — Щоб була співпраця, має бути спільна платформа: побудова незалежної Української держави». На сьогодні ветеранами в Україні вважаються близько 3 мільйонів осіб. Із них всього 630 тисяч воювали на фронтах ІІ Світової у лавах Червоної армії. Утім до ветеранів зараховані учасники винищувальних загонів, смершівці, наглядачі тюрем. «У Законі про соціальний захист ветеранів (1997) описана така соціальна група як винищувальні батальйони, учасникам якої продовжили термін війни до 1952 року, — розповідає голова київської крайової організації Всеукраїнського товариства «Меморіал» Роман Круцик. — Такої соціальної групи немає в законодавстві ні Росії, ні Білорусі. Отож так звані кагебісти правдами й неправдами перебираються в Україну, бо тут для них є пільги і висока пенсія. Виходить, що діти нереабілітованих репресованих сплачують податки, аби забезпечити вільготне життя їхнім катам». Роман Круцик як народний депутат свого часу працював у Комісії ВР з питань ветеранів та інвалідів. Він переконаний, що Закон України про реабілітацію жертв політичних репресій від 17 квітня 1991 року також обов'язково слід переглянути. Дивно, що стосовно цього не чути голосу Товариства політв'язнів і репресованих, яке очолює Євген Пронюк.
Тим часом громадська думка «бродить», запечатана на рівні радянських міфів. До 60-ліття закінчення війни, коли різні соціологічні служби проводили опитування з приводу визнання УПА, своє дослідження серед молоді здійснив і Центр національного відродження ім. Степана Бандери. «Ми сподівалися, що навчання у незалежній Україні дозволить молодим людям подивитися на УПА інакше, — каже голова Центру національного відродження Олег Вітвицький. — На жаль, всього чверть молоді України прихильна до ідеї визнання боротьби УПА і майже половина ставиться до цього негативно». Пан Вітвицький вважає, що причина цього — в недостатній інформованості. Справді, інформаційний прорив ще не здійснено. Більш-менш правдиві публікації про УПА з'являлися за 14 років хіба в демократичній пресі, яка не могла похизуватися значними накладами. А цього року напередодні 9 травня ЗМІ ніби перетворилися на машину часу, відносячи нас років на 20 назад, вихваляючи Велику перемогу і не згадуючи, що її ціна — 19 відсотків українського народу. Не обійшлося, вочевидь, і без директиви з Міносвіти нового складу: провести по вузах України конференції, присвячені Великій Вітчизняній війні. А переведення «стрілок примирення» на червоних ветеранів і оголошення про скликання чергової комісії, яка «розбереться» з вояками УПА, ще раз підтвердило, що «війна не закінчилася». І провадять її, як можна здогадатися, зовсім не ветерани-червоноармійці. Про це свідчить і стаття «Покинуть окопы! Вперёд!» першого заступника голови «Русского движения Украины» Сергія Проваторова, розміщена на сайті «Русская правда»: «Разве сегодня, 60 лет спустя после того как взвилось наше Знамя Победы над Берлином, мы не отступаем от наших западных границ, разве не сдаём Киев и другие города Древней Руси, разве не отходим ко стенам Москвы?.. Мы должны сказать, что всеми силами будем отстаивать целостность Русского Мира... Пришло время покинуть окопы и идти вперёд! Наше 9 мая 1945-го ещё впереди. Но уже начинается для нас лето 1941-го!» Із заявою про «недопустимость реабилитации УПА» виступила і «православно-патриотическая общественность Киева»: «Союз Православных братств Украины», «Православное братство Александра Невского», «Русское Движение Украины» тощо. Утім, окрім «духовних» чинників, що блокують сьогодні визнання УПА, є й матеріальні. Як зазначає Леся Бондарук, якщо визнати, що українці, які складали близько 80 відсотків «населення» ГУЛАГу, були засуджені незаконно (а вони своєю працею в концтаборах будували російські міста, заводи, дороги) — то Росії треба буде повертати їм компенсацію за рабську працю так, як повернула Німеччина своїм «остарбайтерам».
Усе ж, нам більше потрібне «відпущення» духовне і ментальне. Бо з визнанням борців за незалежність нашої країни зможемо, нарешті, полегшено зітхнути: ми нормальний народ, для якого чуття волі є природним. Можливо, тоді наша лінія свободи, з'єднана воєдино, стане для нас водночас і стрижнем успішного буття, і могутнім покровом.
21—23 листопада 1943 року на першій Конференції поневолених народів Європи та Азії, скликаній за ініціативою ОУН (Бандери), було створено Антибільшовицький блок народів (АБН). У конференції взяли участь 39 представників 12 народів. АБН організовував масові антикомуністичні маніфестації, прес-конференції, надсилав звернення до парламентів різних країн з приводу порушень прав людини у країнах з комуністичним режимом. ОУН-Бандери з гаслом «Свобода народам і людині» звернулася до поневолених «радянської імперії». У листівках українською та російською мовами бандерівці зверталися до татар, таджиків, росіян, грузинів, білорусів, башкирів, узбеків, казахів та інших народів Європи й Азії iз закликом об'єднати зусилля для звільнення. У рядах УПА поряд з українцями воювали загони узбеків, литовців, вірменів, азербайджанців, татар. Приєднувалися визволені повстанцями військовополонені та в'язні концтаборів, а також втікачі-остарбайтери та біженці з єврейських гетто. Зустрічалися повстанці й з числа «дезертирів» нацистського війська: німців, румунів, італійців.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
