Козацький «острiв» серед Польщi

      Мешканців села Бонарівка, якому понад 500 рокiв, та сусідніх iз ним українських сіл — крайньої північно-західної точки наших етнічних земель — виселили з рідного краю у травні 1945 року. Широкій громадськості більш відома жорстока операція «Вісла», спланована польською, на той час комуністичною, владою. Однак менше знаний попередній період «добровільно-примусового» переселення мешканців багатьох українських сіл, які опинилися на територiї Польщі.

      Довгі десятиліття рідне село, дідівські хати і могили були відділені від розпорошених по Україні бонарівчан радянським кордоном. Сьогодні кордон більш-менш відкритий, але не в усіх є здоров'я і гроші для таких поїздок. Та й поодинці їздити сумно: село за півстоліття позаростало лісом. Отож на відзначення 60-річчя вирішили зустрітися в Україні, в селі Глибока, де осіло найбільше бонарівчан.

Козаки за Сяном

      Історики Дмитро Блажейовський та Дмитро Зубрицький засвідчують, що Бонарівку засновано у 1439 році. У книзі Перемишльської греко-католицької єпархії (запис латинською мовою на 198 сторінці) збереглися чотири прізвища засновників цього села — Качмарський, Голей, Голодинський і Лиско, яким боярин Бонар дозволив «у поблизьких до себе лісах приготувати ріллю». Коли землі Галицької Русі у XIV столітті окупувала Польща і утворила Руське воєводство з центром у Львові, до нього увійшла й Бонарівка. «Стародавність Бонарівки, літа її родів можна було відчути, побувши довше в тому селі та познайомившись iз його жителями. Вже при першій принагідній зустрічі вражала їхня велика, можна б сказати, аристократична культура, яка твориться і дозріває сторіччями, — писав у своїх спогадах доктор Ярослав Падох (він виступав обвинувачем від родини Бандер під час судового процесу над убивцею Степана Бандери — Ред.). — Вигляд обличчя і поведінка, ноша і спосіб ношення її та звичаї — усе це було таке шляхетне, таке незвичайне...»

      Ми знаємо про Лемківщину — відсічений західний шмат українських Карпат. Це Пряшів у Словаччині, Криниця, Сянок у теперішній Польщі. Трохи менше відомо про інші залишені шмати українських земель — Надсяння, Холмщину, Підляшшя. На північ від Лемківщини і на захід від Надсяння, між Ряшевом і Коросно, в оточенні польських сіл лежав «український острів» з десяти сіл: Бонарівка, Ванівка, Опарівка, Коростенка, Ріпник, Петруша Воля, Чорноріки, Близенька, Гвоздянка і Яблуниця. Видатний мовознавець Іван Верхратський виділив ці 10 сіл в окрему групу і назвав їх Замішанці — бо вони ніби замішалися чи то між поляками, чи то між лемками і надсянцями. А на думку польського академіка Зелінського, Верхратський назвав так ці села, бо в їх говiрці знайшов не тільки надсянський і лемківський, а й бойківський і навіть східно-український елемент. Професор Львівського університету Ізидор Шараневич вважав, що територія між Стрижевом і Коросном була заселена полоненими козаками.

      «Є легенди, що тут поселилися запорозькі козаки, — розповідає працівник Міністерства палива та енергетики України Зиновій Буцьо, уродженець Бонарівки. — Я колись ставився до цього скептично, бо кожен хоче бачити себе нащадком запорожців навіть там, далеко. Але пізніше збагнув, що у тих легендах є частка правди. У нас Різдво святкують майже як на Полтавщині, як це описано у Гоголя. Таких звичаїв я не бачив у Снятині, куди нас переселили, — там були галицькі». До того ж церкву в Бонарівці посвятили Покрові Богородиці. Архітектура церкви тяжіє до карпатської, але назва її — козацька.

Острів просвіти

      Село загалом було українське. Якийсь час тут мешкало кілька єврейських родин, але коли бонарів'яни створили кооперативи і перебрали на себе магазин, частина їх виїхала. У Бонарівці діяло три кооперативи. «Згода» (виник 1926 року) та «Ощадність» проіснували аж до переселення села в 1945 році. Третім кооперативом стала района молочарня, підпорядкована українській крайовій спілці «Маслосоюз» у Львові. При кооперативах, як згадують бонарівчани, жінок навчали пекти, варити, обробляти город, а чоловіків — правильно обрізати дерева, сіяти пшеницю, будувати хати. Усе це описав у своїй книзі «Родимий край, село родиме» (Київ, «Веселка», 2001) Ярослав Пащак, уродженець Бонарівки, котрий здобув освіту в Перемишлі, був у похідних групах та в Проводі ОУН Вінниччини, відсидів у радянських концтаборах.

      Пащак визначив два етапи національного відродження свого села. Розпочав цю працю на початку ХХ століття священик Іван Мудрий разом з дяком Петром Падохом, перш за все, битвою з пияцтвом. При церкві створили Братство тверезості, бібліотеку. В опустілій корчмі відкрили школу. У 1930-ті роки в селі з'явилися «Просвіта», спортивно-виховне товариство «Луг», «Союз українок», товариство «Сільський господар». «Коли я читав, як Радянська армія визволяла галичан, а вони, мовляв, були безграмотні — то співставляв це зі своїм селом, — згадує Зиновій Буцьо. — З покоління наших дідів справді було кілька чоловік, які мали освіту, а вже покоління батьків закінчували школу майже всі». Iз села вийшли відомі вчителі, інженери, священики, юристи.

      Голова львівської журналістської організації Анатоль Курдидик, який приїжджав на відкриття у Бонарівці «Просвіти», писав: «Батьком усього життя цього «острова» був отець Іван Клюфас, і його поважали як гетьмана. А на місці була своя — міцна, високо й самотужки освічена, патріотична аристократія iз селян. І отець умів їх віднаходити та ставити у проводі місцевого життя — головами всіх місцевих установ, диригентами хорів, провідниками театральних гуртків, секцій Союзу українок, Лугових чот були селяни — незабутні й такі, яких Україна потребує. Село саме собі провело і збудувало дорогу, хати і подвір'я були прекрасні. «Луг» зробив чудовий майдан для вправ, обгородивши його березовим частоколом з брамою». У Бонарівці завжди відпочивав син Івана Франка Тарас. Селяни мали кілька хорів, театр. Сьогодні, читаючи книжку Ярослава Пащака, майже кожен бонарівець бачить прізвища своїх батьків чи дідів, бо майже всі вони свого часу були захопленими орачами просвітницької ниви, на якій багатий урожай засіяв учитель Михайло Голей.

Порівняно з лемками виїхали добре

      Тим часом польський уряд намагався збільшувати кількість польського населення на західно-українських теренах, роздавав українські землі переселенцям з Центральної Польщі. Поставали цілі польські села, і колоністи (їх називали «осадниками») охоче допомагали своїй владі придушувати український визвольний рух. Учителів-українців замінили поляками, які намагалися спольщити дітей. ОУН цьому протистояла. Чинили спротив і діти. Якось у Бонарівці, коли вчителька наказала затягувати «Єще Польска нє згінєла, три хлопці встали і заспівали «А ми гайдамаки».

      Коли бої Другої світової відкотилися на Захід і владу знову перебрали поляки — почалися напади на українські села. У сусідньому селі Петруша Воля замордували вчительку Юлію (у заміжжі за священиком — Опарівську), її донька Ярослава була дружиною Степана Бандери. «Було багато груп, які грабували села, — розповідає Зиновій Буцьо. — Селяни оборонялися, кожен вечір чергували. Як сьогодні пам'ятаю — Кирило, сусід, заходить до батька, на лавці під стінкою стоїть рушниця... Поки батька не було вдома, ми ховалися в підвалі. Він замаскував вхід з коридора, замурував вікна, з двору виглядало, що хата без підвалу. Коли б забігли поляки, то здалося б, що в хаті нікого немає».

      Як пояснюють бонарівчани, метою таких нападів був психологічний тиск, щоб змусити людей покинути село. Коли бандити «не виправдали сподівань», проявилися справжні організатори погромів. «Приїжджали до нас iз КГБ і агітували про виїзд на Україну, а ми ся з того сміяли: як це можливо — лишати свої хати рідні, і свою землю, і все і виїжджати десь, — розповідав бонарівець Роман Совтисік. — А як зачали нападати... На село Гвоздянку напали за одну ніч і там вимордували людей, може, зо сотню, тоді ми настрашилися і вже самі просилися на виїзд». За кілька днів склали списки, представник польської влади з війтом оцінили землю, хати й майно.

      «Ми виїхали добре порівняно з лемками, — каже Зиновій Буцьо. — У гірських селах  Лемківщини (де свого часу активно діяла ОУН) давали години дві на збір, і дехто не встиг навіть усіх документів узяти. А ми мали кілька тижнів і вивезли більш-менш усе — віялки, жорна, одяг, худобу, навіть кавомолку».

      Звісно, це не полегшило щемкого болю від втрати рідного краю. І від того, що селян розпорошили, роз'єднавши сільську громаду між кількома селами Городенківського району, віддаленими одне від одного. 70 родин поселили біля Отинії в колишньому польському селі Глибока (у 2001 році бонарів'яни збудували там храм Покрови Богородиці), інших поселили в Грабичах й Станіславівці. Частині дали житло у Снятині й Залуччі. «Ставлення до нас було різне, — розповідає пан Буцьо. — Якось учитель запитав  хлопчика, з яким я ішов поряд: «Хто це з тобою йде?» А він відповідає: «Це українець». А учитель засміявся і питає: «А ти що, не українець?» Хлопчик зніяковів. Тато пояснив, що нас тут називають українцями, бо ми так далеко на Заході не втратили свого українства».

Дорога до Бонарівки

      Тридцять шість бонарівців, які ще й не встигли чинити спротиву радянській владі, засудили і відправили до концтаборів. Серед них — Костянтина Лиска, скрипаля, керівника бонарівського хору «Просвіти», який так і не повернувся iз сибірської каторги, як і Йосафат Беднарчик. Батько Зиновія Буця, Юрій, отримав 10 років каторги на крайній Півночі у Верхоянську, добував на рудниках вольфрам, де важко захворів. Вижив завдяки лікарю-українцю, який пожалів його: «Ви тут помрете... Чи можете ви щось робити руками?» А Юрій Буцьо був майстром на всі руки, отож став робити ремонти. Коли повернувся iз Сибіру, майже не хворів.

      «Батько повернувся до нас перед Різдвом, — згадує пан Зиновій. — У нас на Августдорфі дуже гарно колядували. І була колядка, на якій я, хоч і хлопець, зціпивши зуби, ледь стримував сльози:

Сумний був Святий вечір

у сорок сьомому році

По всій нашій Україні —

плач на кожному кроці.

Посідали за вечерю мати з діточками,

Замість мали вечеряти —

залились сльозами.

Мати гірко плаче, а діти питають:

Мамо, мамо, де наш тато,

чом не вечеряють?

      Батько не любив розповідати про Сибір, а якось, при розповіді, я бачив, що очі його налилися слізьми».

      Тоді й подумати не могли, що в Бонарівку можна буде приїхати. З 1991 року це стало можливим.

      Зиновій Буцьо вперше відвідав рідне село несподівано, коли за завданням керівництва виїхав у відрядження до Варшави. Розповідає, що село спершу здалося йому раєм: був жовтень, і всі пагорби палахкотіли золотавим листям. Було й боляче. «Найстрашніше — це той щем. Його ніхто не зможе зрозуміти, окрім того, хто втратив землю, яка вже ніколи не буде його. Не можна поїхати на цвинтар тоді, коли їде кожен. Не можна поїхати в село — там нема рідних. Хати стоять забиті навхрест дошками. Село позаростало бур'яном і лісом. Туди заїхали поляки iз сусідніх сіл, у яких не складалося з господарством. Хоча є і кілька шикарних будинків. Ростуть яблуні, посаджені дідом Василем Голеєм, які вперше зацвіли у травні трагічного для моїх односельців 1945 року».

      Востаннє пан Буцьо був у Бонарівці у 2003 році з донькою Наталею. Вони побачили, як пан Міхал, нащадок єдиної українсько-польської родини, що залишилася в Бонарівці, розчистив з односельцями цвинтар від чагарів, відновив старослов'янський напис на сволоку церкви та ікони.

      Для пана Буця слова Жизнів, Хітчина, Опарівка, навіть польські назви в оточенні рідної Бонарівки викликають у душі щем, як музика або якийсь характерний запах дитинства — весни чи ялинки. Так само, очевидно, діє і спілкування з односельцями. І нагода для такого спілкування є: 26 червня у селі Глибока Коломийського району Івано-Франківщини, де свого часу поселилося найбільше односельців, відбудеться зустріч бонарівчан, які з'їдуться з різних сіл і міст, що згадуються у додатках до книги Ярослава Пащака «Родимий край, село родиме», виданій за сприяння Зиновія Буця. Відбудеться служба Божа, присвячена пам'яті односельців, що відійшли, і молитва за живих, вітання, концерт. Очікується, що на зустріч до Глибокої приїдуть з Канади нащадки священика Клюфаса.