Чи все «донецьким» масниця?

Труб меншає — головного болю більшає

      На Дніпропетровщині трубних заводів нараховується відразу п'ять. З них три — в обласному центрі. Відкрите акціонерне товариство «Дніпропетровський трубний завод» є одним з найстаріших не лише серед них, а й у чорній металургії України взагалі. Ще у позаминулому столітті — 6 вересня 1889 року франко-бельгійське акціонерне товариство Російських трубопрокатних заводів «Шодуар» заклало перший камінь у фундамент підприємства.

      Відтоді в історію заводу записано чимало славних сторінок. Серед них — нагородження у 1939 році орденом В. І. Леніна за успішне виконання урядових завдань перших п'ятирічок. Ця відзнака глибоко запала в пам'ять. Адже дотепер підприємство зазвичай інакше й не називають, як «завод Леніна».

      У 1987-му тут досягли максимального річного виробництва — 700 тисяч тонн труб. А через рік першими в галузі взяли завод в оренду у Міністерства чорної металургії. У 1991-му році відбулася подія не менш вікопомна — загальнозаводський референдум з питання передачі підприємства у колективну власність його працівників. Щоправда, дозволу на приватизацію від Кабміну ще довелося трохи зачекати. Зате згодом її сприйняли за благо. Зокрема, за даними на 1 жовтня 1997 року чистий прибуток трубників сягнув майже 300 тисяч гривень. Для часів, коли галузь відчутно залихоманило, це не настільки вже й мало. Отож прогрес навіч. Ще одна характерна деталь — 83 відсотки акцій на той час знаходилися у розпорядженні трудового колективу.

      Сам потенціал підприємства вражає — тут спроможні виробляти понад 3 тисячі профілів та розмірів катаних, безшовних, електрозварних, біметалевих труб з вуглецевих та низьколегованих сталей. Проте, як кажуть, не все коту масниця. У цьому можна пересвідчитися, познайомившись навіть з відкритою інформацією про виробничу діяльність підприємства. Надто ж після того, як тут з початку 2000-х з'явилася всюдисуща корпорація «Індустріальний союз Донбасу». За даними Агентства з розвитку інфраструктури фондового ринку їй нині належить 24,9 відсотка акцій, ще відповідно 24,26 та 22,59 — двом іншим компаніям, українській та британській, а решта розподілилися між різними юридичними та фізичними особами. Проте у масовій свідомості дніпропетровців таку статистику розуміють спрощено. Як кажуть, і старе, і мале вважає, що «завод Леніна» нині контролюють «донецькі».

      Отож лише побіжно поглянемо на результати виробничої діяльності підприємства протягом останніх років, аби пересвідчитися в очевидному. За січень—вересень 2001-го року збитки тут склали 16,727 мільйона гривень, за аналогічний період наступного — вже 20,051... Надалі справи теж складаються не краще. Зокрема, за результатами роботи у 2004 році виробництво труб зменшилося на 2,8 відсотка у порівнянні з попереднім і склало у натуральному вимірі 172,7 тис. тонн. Для наочності варто провести паралель з рекордним 1987 роком. Навіть повірити важко, що тоді спромоглися видати аж 700 тисяч тонн.

«Судом буду я?»

      А наприкінці травня Дніпропетровськ і взагалі сколихнула звістка — водночас сенсаційна і скандальна: рахунки ВАТ «Дніпропетровський трубний завод» арештовано. Порушником спокою стало акціонерне товариство закритого типу «СВТ—Сервіс». Воно спеціалізується на виробництві та постачанні вимірювальної апаратури для енергогенеруючих компаній. З 1999-го року підприємство співпрацює з трубниками. За зізнанням його керівництва, до появи «донецьких» вони горя не знали. Тут же найшла коса на камінь. З приходом нових власників на трубний завод перед «СВТ—сервіс» «зависли» понад 2 мільйони гривень заборгованості. Спробували було вирішити проблему по-людськи. Але де там — нові господарі оголосили про те, що скуповують борги трубного заводу за... 20 відсотків від загальної їх суми. Керівництво «СВТ—сервіс» від такої пропозиції, певна річ, схопилося за голову. Отож, отямившись, вирішило діяти шляхом юридичним, ні на йоту не сумніваючись у своїй правоті. Так воно, зрештою, й сталося. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області заборговану суму ухвалено стягнути з ВАТ «Дніпропетровський трубний завод» у повному обсязі. 17 червня 2004 року відкривається виконавче провадження. Справа, здавалося б, дійшла до логічного кінця. Постановою державного виконавця від 27 травня 2005 року на грошові кошти боржника накладається арешт. І через чотири дні необхідна сума на його рахунку накопичилася.

      Однак надалі боржник робить справжній хід конем. 31 травня 2004 року він звертається до Ленінського районного суду (зверніть увагу — не господарського) зі скаргою на дії державного виконавця. І що ж? Суддя Андрій Суховаров її розглядає того ж дня і забороняє акціонерному поштово-пенсійному банку «Аваль» створювати обмеження у розпорядженні грошовими коштами боржника до розгляду справи по суті. Надалі розвиток подій передбачити неважко. Боржник хутко «розкидав» накопичені кошти на користь «СВТ— сервіс» та суму виконавчого збору близько 200 тисяч гривень на рахунки інших організацій.

      Отож мимоволі виникає питання щодо ролі у ситуації, що виникла, судді Ленінського районного суду Андрія Суховарова. Згідно з ч. 2 статті 85 Закону України «Про виконавче провадження» скарга на діяльність (бездіяльність) державного виконавця має подаватися до суду, який видав виконавчий документ. У такому ж руслі прийняв постанову №14 від 26 грудня 2003 року і Пленум Верховного Суду України. Отже, скаргу на дії державного виконавця шановний пан Суховаров прийняв явно всупереч чинному законодавству. Зате «дров наламав» на мільйони.

      Більше того, згідно з ч. 5 статті 59 того ж Закону України «Про виконавче провадження» арешт з майна чи засобів може бути знятий тільки за ухвалою знову ж Господарського суду (!). Отож і в цьому суддя Суховаров наділив себе повноваженнями, для яких і найменших підстав не мав.

      За великим же рахунком справа переходить уже в площину кримінальну. У тому розумінні, що подібні дії можуть бути кваліфіковані як розтрата, відчуження майна, на яке накладено арешт, а також перевищення влади та службових повноважень. Відповідальність за це передбачена відповідними статтями Кримінального кодексу України.

      Подібні претензії можна пред'явити і до посадових осіб банку «Аваль». Тому не дивно, що в Дніпропетровську ці події довкола загадкового зникнення понад двох мільйонів гривень вже охрестили «крадіжкою року».

      Сам державний виконавець Валентина Лісняк направила з цього приводу скаргу до Апеляційного суду Дніпропетровської області. Але радості від цього мало. Навіть у випадку її задоволення накопичені було гроші на рахунок боржника вже не повернути.

      Отож керівництво АТЗТ «СВТ-Сервіс» та його захист тепер привертають до ситуації, що виникла, максимум уваги громадськості та «мас-медіа», акцентуючи увагу на тому, що тут вуха криміналу просто стирчать. Побіжно нашаровується й підтекст політичний. У тому розумінні, чи все «донецьким» дотепер масниця?