Портрет як продовження гімну

      Знайдений у мішку у Львові, писаний на початку ХХ ст. майстром академічної школи (в ту пору Львів як столиця мистецтв «стояв» на рівні з Краковом; на Галицькому Монпарнасі живописали десятки художників визначного рівня) портрет писаний справді фактурно, «м'ясом», як кажуть професіонали, вловлена м'яка інтелігентність і сувора задумливість, притаманна українським діячам початку минулого століття. Нема ні пози, ні гордовитості, ні сповненості своєї історичної ваги, ні крижаної безжальності тих вболівальників за пролетарську єдність, що прийдуть згодом. Портрет витримано-лаконічний, сказати б стефанівського стилю, але в цьому і його промовистість — в рисах Грушевського просвічує не бажання властолюбства, а призначення на владу; те, помітне тільки з віддалі часу і ледь вловиме сучасником молодого історика. Цього не передають ні фото, ні пізніші портрети першого Президента України. Тут ми бачимо лагідне, з усміхом в очах лице, але є в ньому і загадковість непересічної, на велике служіння замисленої, людини. Є в ньому певна «джокондність», яка просвічує ще дужче тоді, коли абстрагуватися від знання «це Президент, історик, видатний діяч України» і бачити людину грізних часів на порозі її історичного здійснення.

      Перед нами ожила доля цілого покоління «поміркованих і щирих», як писав Винниченко, українських інтелігентів початку минулого століття, яких потрібно було організувати на спільну діяльність задля добра Вітчизни. Різне бачення цього добра, братовбивство в душах, накликало те, що добра не стало надовго: ні для них, ні для їх розкиданих по світах і сибірах нащадків; але на портреті молодий інтелігент, вдумливий співчутливець свого народу ще не відає, що його жде-чекає вкупі з сотнями, з тисячами його соратників, недоброзичливців, недругів; молодий чоловік (як зараз називають всіх до 85) непозірно вдивляється в свій обов'язок: скільки вдасться йому подбати для примирення землі крові, ним описаної як одне історичне побоїще, горе і визиски?

      Портрет мало назвати психологічним чи реалістично переконливим, це історично знаковий портрет, це живий, настроєвий, не лубочно-пафосний портрет-символ, портрет-доля цілого покоління українських подвижників весни минулого віку. Це і портрет-заклик — не повторювати їх братоненависних докорів, помилок, терзань ближнього, що перекидається у розтерзання країни. Це портрет-нагадування: українські діячі й митці мають любити один одного, хоча б на дві миті більше від самих себе, хоча б на дві образи й переплітковування менше, ніж це було і є понині.

      В українців усі свої не такі, як їм хочеться, усе не таке, як в сусідів, усі якісь нешляхетні й непанські — і, врешті, до них навідуються сусіди і призначають себе на панство, тут усі й примирюються — хто в могилах, хто в тюрмищах, загадка — одна з головних загадок! — української «бромоспраглої» історії (без брому не можна читати, як зітхав Винниченко, сам не менший від попередників призвідник до історієпсихозу) загадка в нелюбові українців до свого брата-приятеля, який трохи вибився в люди, та ще більша нелюбов позавчора обперених до кубла і квочки, і виводка з одного покладу; куди не ткни — нелюбов, заздрощі та «раболєпіє» замість щирої шани. Так траплялося дотепер — і доки ще буде? Портрет-застереження, звісно, не вирівняє баюр майбутнього, не виправить згорблень минулого, не примирить зневірених із дочасно полеглими, не надихне на суцільне братання, але таки нагадає: світ не може зрозуміти й прийняти тих, що самі своїх ні зрозуміти, ні визнати, ні полюбити ще не довчились; портрет звучить як продовження гімну, коли після того, як всіх налякали, всім показали, які ми страшні, які ми козацького роду! треба ж якось і співіснувати, співжити, співдіяти для блага спільного: ця дія неможливо просто, коли «той такий, той сякий, а той взагалі пересякий! — і щоб у них, у кожного, хати погоріли!»; доки не навчаться визнавати, що хтось є вищий, хтось нижчий, хтось удатніший, а хтось повинен дорости до того, доки не навміються бачити частину себе в протилежному, зло вчорашнє своє, доки не позбудуться братовбивства всередині — марна справа, що нас виправить економіка чи заомрійний добробут. Окумирене нині обпльовуватимуть завтра. Як вода камінь точить, так душу народу підточує внутрішня ворожнеча, напідозреність, помисленість і навороженість до під'яремного брата свого, — до того, з ким призначено тягти плуга: вморюється один, а відтак, і другий в борозну скопитніє серед поля. Портрет рятує від бачення тільки двох кольорів у спектрі.

      Портрет Грушевського — далеко не агітмистецтво, але світлом живої яскравизни він здатен запалювати, надихати на актуальні запитання й відповіді в нашому часі. Такі ж діагнози і рецепти звучать при вдумливому прочитанні поезій тисячолітньої давнини, при новому осмисленні античних трагедій, така природа справжнього, усталеного на віки, надихнутого любов'ю і болем, а не зліпленого й насмаженого біляшним маскультом — природа живого: до життя пробуджувати, прозрівати: природа того, що пережило і свій, і наступний час — земну тимчасовість відгорблювати од землі, нагадувати про надземне і дух для польоту овічнювати; на благо кожному.

Євген  ЧЕРНЕЦЬКИЙ.