Мотря Братійчук: жінка й астероїд

      Колись сільські люди — а пані Мотря народилася у селі Верба на Рівненщині — добре знали небо, любили спостерігати за місяцем, сонцем і зорями. «Розмови про це постійно точилися в батьківській хаті. Отому я й зацікавилася небесними світилами», — пригадувала професорка Братійчук. Її батьки були простими селянами: тато мав два класи освіти, мама — один. Проте вдома вони мали чудову бібліотеку української класики — Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Нечуя-Левицького, Ольгу Кобилянську, Уласа Самчука, Івана Франка, Івана Котляревського та інших читали не лише діти, а й сусіди, адже батько професорки був своєрідним просвітником у селі, співав у хорі, організовував вечорниці. «У дитинстві я мала дуже чіпку пам'ять: могла декламувати Шевченкові поеми від початку до кінця, — розказувала пані Мотря. — Пригадую, як на тих самих вечорницях мене, чотирирічну дівчинку, батько садовив на коліна, і дівчата замовляли — «Тополю», «Катерину»...

      Батько дуже хотів, щоб дочка вчилася саме в Києві. «Уявляєте, війна, антикомуністичні настрої поміж західних українців, а він мріє, що здобуватиму освіту в столиці Радянської України», — та все ж дівчина з рівненського села вступила до Київського державного університету імені Тараса Шевченка на фізико-технічний факультет, де, зачарована рівненськими зорями, обрала спеціальність «астрофізика».

      Як людина із Західної України Мотря погано «вписувалася» в радянську дійсність. Довго не вступала в комсомол. Щонеділі, особливо на свята, ходила до церкви, але їй, талановитій і сумлінній студентці, таке пробачали, розуміли, що вона створена для «небесної науки». «Я стала комсомолкою тільки на четвертому курсі. А в партії ніколи не була, хоча розуміла, що за тих часів будь-які керівні посади могли очолювати тільки партійці», — але її спеціальність була рідкісною, а перші кроки як викладачки й організаторки станції оптичних спостережень в Ужгородському університеті вдалими, тому їй прощали безпартійність. Після закінчення аспірантури Мотрю Братійчук навіть залишали в Києві, але вона вирішила, що працюватиме тільки на Заході.

      Вакансія була в Ужгороді. «Це місто колись вразило мене своєю чистотою: тут навіть сходи мили мильною піною. На лекції я ходила в білих мештах, багато гуляла. Щодня писала захоплені листи до Києва. Ужгород — надзвичайно красивий», — мальовничі куточки центру Закарпаття нагадували астроному містечка з казок Гофмана, її улюбленого автора. У такому приємному екстер'єрі викладацька робота не здавалася складною.

      «Нас добре готували. Ще коли навчалася в аспірантурі, підробляла як асистентка, читаючи лекції. Потім готувала дитячі програми на Київському радіо з астрономічних тем. Тож викладацька робота в Ужгородському університеті стала логічним продовженням апробованого шляху». Пані Мотря каже, що у викладанні її завжди приваблювало спілкування: «Щоразу я чомусь вчилася від своїх студентів. Їхні цікаві, оригінальні запитання змушували добряче покопатися в бібліотеці». Тому пані професорка, яку до останнього запрошували почитати лекції, завжди готувала свої розповіді не за підручниками, а за оригіналами — творами фундаторів фізики Ейнштейна, Бора, Планка тощо. Її вже немає в живих, але до сьогодні трапляється чути від колишніх студентів, що вони зберігають конспекти професорки Братійчук і використовують їх як довідкову літературу.

      Та все ж основною для Мотрі Братійчук була наукова робота: у 60-ті роки Ужгородський університет часто відвідували фахівці з Москви, Ленінграда, Києва. Тодішній президент Академії наук СРСР академік Келдиш був тут двічі, зокрема на станції оптичних спостережень за штучними супутниками Землі. Саме він сприяв створенню при університеті у 1968 році спеціальної лабораторії космічних досліджень. «Роботи було багато, адже все починалось з нічого, проте з часом справа налагодилася, і наша лабораторія стала найзахіднішим пунктом мережі оптичних спостережень, створеним Астрономічною радою Академії наук СРСР».

      Закарпатці працювали над закритою тематикою, а вся відповідальність за результати лежала на тендітній жінці. «Ми займалися пошуками штучних об'єктів, вивчали їх поведінку на орбітах. Замовлення надходили здебільшого з Москви. Укладалися госпрозрахункові угоди, обсяг яких удесятеро перебільшував наш бюджет, часом за це платили понад 2 мільйони радянських рублів», — у той час фізичний факультут своїми заробітками утримував устаткування всього університету. Так придбали необхідні прилади й організовували комп'ютерний обробіток даних.

      Уже тоді Мотря розуміла, що космічні знання її країна використовує якось не так: «Це була просто проблема престижу двох могутніх країн — США та СРСР. Ядерна гонка, залізна завіса, взаємний науковий шпіонаж...» Чи варто було це провадити? Багато чого взагалі не варто було робити. «Така кількість супутників не була потрібна, — чудово усвідомлювала вона. — Тепер же доводиться займатися іншою серйозною проблемою — космічним сміттям. Земля в тому рої штучних об'єктів, можна сказати, губиться. Цинізм. Позапускали, засмітили, а тепер не можемо їм дати ради». Хоча, звичайно, професорка Братійчук розуміла, що й користі від сателітів чимало — зв'язок, метеорологічні прогнози, геологічні розвідки, вивчення Землі та інших планет Сонячної системи...

      I її визнав світ. Міжнародна астрономічна унія присвоїла ім'я Bratiychuk малій планеті №3372, відкритій 24 вересня 1976 року доктором Черних у Кримській астрофізичній обсерваторії. То маленька така планета. Може, навіть астероїд, проте названа на честь українки.

      Коли Мотря Братійчук розказувала про небо, її можна було слухати годинами: «Щоразу, дивлячись у глибину зоряних просторів, згадую Кантові слова: «Дві речі наповнюють душу завжди новим і дедалі сильнішим подивом і тремтінням, що частіше й триваліше ми розмірковуємо про них, — це є зоряне небо наді мною й моральний закон у мені».

      Найбільше її захоплювало зоряне небо в горах і на морі: «У липні 1976 року я зі своїми учнями відвідала Спеціальну астрофізичну обсерваторію на північному Кавказі й була вражена: колір неба майже темно-фіалковий, зорі видно до самого горизонту — здається, що бачиш навіть слабкі зірки сьомої зоряної величини. А одного з вечорів після заходу сонця гори заговорили з небом! Рідкісне явище. Його можна спостерігати тільки на великій висоті. Над вершинами гір були легкі хмаринки й туман. І враз почався небесний феєрверк! Змалювати це неможливо. Нагода побачити таке — без перебільшення — випадає раз у житті. А потім ще довго хочеться споглядати картини Миколи Реріха».

      Вона любила спостерігати на півдні влітку, як над обрієм сяє Жало Скорпіона — червоний гігант Антарес. «Особливо це фантастично виглядає на тлі моря: Антарес то поринає у хвилі, то виринає... Вдивляючися в зорі, я пригадую відстані, фізичні умови, явища — студентам треба розказати цікавинку».

      А ще у пам'яті професорки закарбувалося зоряне небо над Кацивелі. «Чи бачили ви море місячної ночі? Лише під впливом такої краси в Лема міг виникнути задум роману Соляріс. Щось таємниче і завжди особливе є в спогляданні зоряної глибини, поспостерігайте при нагоді», — радила вона.

      А сонячні протуберанці?! «Таки це є диво! Вони світяться різними кольорами. Бачити живі протуберанці мають змогу лише ті науковці, хто займається Сонцем і працює на унікальних приладах, на яких ці протуберанці видно щодня. Мені не пощастило 1954 року під час повного сонячного затемнення спостерігати це явище. Перешкодила хмарність. Але доля підкидає несподіванки. 11 серпня 1999 року відбулося повне сонячне затемнення — останнє в нашій місцині в цьому тисячолітті. Повна смуга проходила в Угорщині, куди поїхали наші співробітники. Іванові Найбауерові пощастило зробити унікальний знімок фази повного затемнення Сонця, навколо якого добре видно намисто яскравих протуберанців», — про унікальність цього явища багато говорилося і писалося.

      Водночас професорка-астроном категорично відкидала всіляку містику: «Все, що бачили, ми могли пояснити. Абсолютно все. Хоч людям хотілося, щоб ми розповідали про неопізнані літаючі об'єкти — всі хочуть про них знати, але їх не було». А ще вона не вірила астрологам: «Це все — нісенітниця. Інколи заради сміху переглядаю газети, але зазвичай прогнози такі різні, інколи протилежні». І ніколи не загадувала бажання, коли подала зірка, — в цю мить у ній завжди прокидався науковець: «Річ у тім, що під час зорепаду не зорі падають, а згоряють шматочки пилу в атмосфері, створюючи метеорні потоки. Якщо люди хочуть у щось вірити, то хай вірять. Коли ж мені щастить спостерігати метеорний дощ, виникає бажання встановлювати радіант, визначати зриму швидкість метеорного потоку, яскравість окремих деталей...»

      «Кажуть, той, хто багато дивиться на зорі, має гарний зір до старості...» — цікавилася я в пані Мотрі. «Зір від цього не залежить. Я вдягла окуляри, коли мала шістдесят років. Пишу, читаю в окулярах, а зорі спостерігаю без них!» Як і більшість астрономів, навіть до Бога вона ставилася досить своєрідно. «Космонавт Титов на це питання відповів так: «Я знаю, що душа живе й знаходить свій осередок у космосі». Я ж так скажу: «Знаю, що душа моя буде на малій планетці № 3372», — відповідала професорка Братійчук на моє запитання. Їй подобалися релігії, бо вони базуються на прекрасних принципах. «Але хто цього дотримується?» — перепитувала пані Мотря, неодмінно додаючи, що вона вірить у найвищий космічний розум.