Справа про вбивство журналіста Александрова з Донеччини, так само, як і ще резонансніша справа Гонгадзе, стала для української влади показовим тестом на свободу слова та демократію взагалі. Старий режим цього випробування вочевидь не витримав. Але нинішній перебіг подій, пов'язаних із гучним злочином та його розслідуванням, кидає тінь уже на нову, «помаранчеву» владу.
Типова дрібнота
Звістка про те, що в місті Артемівськ Донецької області завершився суд над двома фігурантами розлогої «мега-справи» Ігоря Александрова, співробітниками органів внутрішніх справ майором Олегом Тамбовцевим та капітаном Євгеном Дроздовим (підсудні отримали, відповідно, 6 і 6,5 року тюрми) була зустрінута українським суспільством, чесно кажучи, з разючою апатією.
Можливо, далося взнаки, що з моменту шокуючого мордування журналіста — серед білого дня, у самому центрі 150-тисячного Слов'янська, бейсбольними битками, що саме по собі нагадувало чорний жарт на теми голлівудських трилерів — минуло вже майже чотири роки. До того ж, нині не важко елементарно заплутатися в складному ланцюжку взаємин жертв, «замовників», співучасників, дійсних та «нібито» вбивць, що їх слідство пропонує громадськості все в нових варіантах. Так що нині картина, скоріше, нагадує китайську головоломку. До того ж родичі, друзі загиблого журналіста (так само, як і стороння публіка, яка цікавиться фіналом reality «детективу по-українському»), поступово втрачають надію на те, що справжні винуватці злочину таки будуть привселюдно названі, аби потому понести справедливе покарання.
Хронологія убивства незалежного телевізійника Ігоря Александрова, а згодом — безпардонного імітування карного розслідування злочину та кривавого замітання слідів нині так розрослася, що їй цілком можна присвятити окрему публікацію. Ми ж, відіславши читача до короткого реєстру дат (див. довiдку «Хроніка одного резонансного «замовлення»), нагадаємо лише головне: уже відразу по смерті журналіста обурені слов'янці вголос називали імена ймовірних виконавців злочину та однозначно визначали його мотив: професійна діяльність Александрова по розкриттю корупції в місцевих правоохоронних органах, керівництво яких міцно побраталося з мафією. Хвиля суспільного невдоволення виявилася настільки сильною, що провінційне НП була змушена взяти під контроль вища київська влада. Природно, що варіант із викриттям у плани донецьких злочинців у погонах та їхніх друзяк-мафіозі аж ніяк не входив. І тоді затівається грандіозний спектакль, у якому одні міліцейські чини замість того, щоб ловити справжніх убивць, «призначають» на роль кілера бомжа Юрія Вередюка, інші — фальсифікують речові докази, підшукують лжесвідків тощо.
Роль «ментів» Тамбовцева і Дроздова, засуджених наразі в Артемівську, у цій кримінальній самодіяльності була досить другорядною: вони підшукали водія приватного таксі Сергія Павлюченка та погрозами (що перемежовувалися з обіцянками доларової винагороди) примусили того дати в суді брехливі свідчення. Павлюченко в результаті засвідчив перед лицем Феміди, що саме він підвозив у фатальний день до місця злочину людину, вельми схожу зовні на обвинувачуваного Юрія Вередюка. Утім суд до плутаних і суперечливих визнань приватного візника віднісся з недовірою. А незабаром сенсаційно виправдав і самого «убивцю за власним бажанням» Вередюка.
Зараз колишніх майора і капітана міліції привселюдно змусили платити за брудними рахунками: обвинувачення поставило підсудним у провину свідоме заплутування слідства по резонансному злочину, перевищення службових повноважень, заподіяння збитку громадянам і навіть зазіхання на імідж українських правоохоронних органів. За що в сумі прокурор вимагав для обвинувачуваних по «десятці суворого». Та правосуддя виявилося милосерднішим.
Як хотілося б у цьому місці вигукнути популярне: «Хай живе наш суд — найсправедливіший суд у світі!». На жаль, численні знаки питання, що досі залишаються в цьому знаковому детективі, помітно нівелюють передчасний оптимізм.
Ловися, рибко, велика!
Як слушно зауважили незалежні регіональні експерти, офіційне обвинувачення проти міліціонерів-містифікаторів в артемівському процесі практично цілком базувалося на свідченнях уже згадуваного таксиста Павлюченка. Власне, свідчити проти підсудних по суті більше не було кому: Вередюк давно мертвий, самі ж вони свою провину категорично не визнали. Однак, нагадаємо, на Павлюченку висить старий гріх : на процесі Вередюка він свідомо вводив суд в оману, і його самого від карної статті вберегло хіба що те, що його фантазії не були сприйняті, за великим рахунком, усерйоз. Чому зараз заяви громадянина, який один раз уже збрехав під присягою, беззастережно прийняті на віру, — про те знають, мабуть, лише люди в суддівських мантіях.
Ще одна принципова «нестиковка» в цій історії — навіщо взагалі велику та голосну справу Александрова розділяти на серію локальних судових процесиків та кримінальних розслідувань-«друзок». Адже синхронно з артемівським судом у Луганську непоспіхом, як мокре горить, почали судити підприємців зі Слов'янська братів Рибаків з поплічниками, які, згідно з обвинувачувальним висновком Генпрокуратури, «замовили» та самі ж організували напад на журналіста Александрова. Тим часом у слідчому ізоляторі Генпрокуратури перебуває ще один колишній краматорський міліціонер капітан Ігор Криволапов, якому нібито й спала на думку «геніальна» ідея змусити бомжа Вередюка взяти на себе вбивство журналіста. Ще два чималих міліцейських чини, начальник УВС м. Макіївки підполковник Альберт Вінничук і старший оперуповноважений Управління карного розшуку УМВС України в Донецькій області майор Сергій Шломін, згідно з «контрольованим витоком» інформації, організованим слідчими ГПУ, нібито складають зараз сенсаційні зізнання на тему, як вони отруїли «нібито вбивцю» Вередюка напередодні його явки у Верховний Суд, аби не дати всій афері розкритися.
Перелічені особи на момент трагічних подій служили в одному краматорському міськвідділі міліції і навряд чи діяли порізно, кожен на свій розсуд та ризик. Більш того, напевно, був хтось, хто координував їхні дiї — з тих високих чинів, чиї накази не обговорюються, а беззастережно виконуються. Проте і слідство, і суд продовжують завзято робити вигляд, що мають справу з абсолютно не пов'язаними між собою злочинами. Чому?
Міцне коло «своїх пацанів»
Сьогодні родина загиблого журналіста Александрова, багато хто з його колег на Донбасі мають стійку упевненiсть, що правоохоронці та судові органи ведуть резонансну справу не так до повного викриття і покарання винних, як до прискореного «фініта ля кончіта» — за будь-яку ціну.
Нова «помаранчева» влада в столиці продекларувала своє бажання поставити крапку в тривалій історії з убивством незалежного журналіста з Донбасу — провінційні чиновники, у погонах та без, послужливо кинулися виконувати «це-у». Позаяк варіант із бомжем-душогубом Вередюком не вигорів, вони зараз готові «здати» Феміді дрібних «шісток» із власного середовища. Схоже, найстрашніше для них у нинішній ситуації — коли слідство або ж суд, не дай Боже, смикнуть за вервечки, що тягнуться на верхні, столичні поверхи владних структур. Адже за минулі роки багато хто з активних фігурантів справи Александрова був відзначений (вочевидь, за виявлену особливу старанність) завидними підвищеннями по кар'єрних сходах. Вони добре розуміють: влада нині з головою занурена в бюрократичний вир та, переживаючи гострий кадровий дефіцит, у змозі хіба що тасувати цих «перевертнів», пересаджуючи з одного керівного крісла в інше. Але сама корупційна система «своїх пацанів» жива, і коли настане відповідний момент — вона ще себе покаже!
Мовчання більше, ніж життя
Як би воно не було, але сьогодні, по завершенню артемівського суду, центр справи Александрова пересунувся в такий самий тихий та провінційний Луганськ. Місцева Феміда, до речі, користується не найкращою репутацією — після замовного процесу над банкіром Борисом Фельдманом і вироком по так званій «банді Кушніра», що нібито вполювала політиків Євгена Щербаня і Вадима Гетьмана (в останнє багато хто iз зацікавлених осіб дотепер не вірить). Але чомусь саме тут з неспішною періодичністю приблизно раз на два тижні проходять слухання по центральних фігурах «журналістського детективу», слов'янських підприємцях Олександру й Дмитрові Рибаках, а також їхнiх кримінальних «солдатах», яких обвинувачують у безпосереднім плануванні та здійсненні убивства Александрова.
Згідно з черговим прокурорським обвинуваченням, історія на сьогодні виглядає так. Незадовго до злочину Рибаку стає відомо, що Александров у своєму авторському циклі телепередач «Без ретуші» планує обнародувати відеокасету, що викриває його, Рибака, як підпільного банкіра відомого в регіоні злочинного угруповання «17-та дільниця». Аби не допустити до скандалу, Рибак доручає «бригаді», що складається з його молодшого брата Дмитра й охоронців сімейної фірми Руслана Турсунова й Олександра Онишка «трохи розібратися із знахабнілим телевізійником». Ті підстерігають жертву по дорозі на роботу, але, не розрахувавши зусиль, забивають кийками журналіста до смерті.
Незалежні регіональні експерти підтверджують, що практично все в оприлюдненiй у судовій залі версії скидається на правду. Однак відразу ж додають: занадто вже багато іншої, «незручної» правди не помістилося в рамки офіційного обвинувачення.
Почати з того, що на волі Олександр Рибак вважався бізнесменом з великим комерційним оборотом і розгалуженими діловими зв'язками. У тому числі і у владних сферах. Власне, і «під замок» його вдалося спровадити лише з третьої спроби: двічі до того Рибака заарештовували й... відразу відпускали з вибаченнями.
Свого часу великого галасу в пресі наробив альбом з фотографіями, знайдений під час обшуку в сейфі рибакiвської торгової фірми «Укрліга», що пізніше таємниче зник. На знімках хазяїн офісу нібито зображений у неформальній обстановці в колі перших осіб регіону. А саме святкування відбувалося нібито з приводу вручення Олександрові Рибаку... почесної відзнаки «Ветеран СБУ».
Був альбом чи не було, але в рідному місті бізнесмена мало хто вірить, що ця заможна і досить впливова людина з власної волі обрала бейсбольні битки як інструмент полагодження конфлікту з пресою. До того ж Рибак не міг не знати, що на той час телекомпанія «Тор» було фактично перекуплено однією з комерційних структур нардепа Олександра Ліщинського (ще одного «принципового» неприятеля нині покійного тележурналіста), сам Александров — практично позбавлений ефіру та допрацьовував останні дні перед тим, як залишити регіон. Неформально у донбасівців популярна інша версія: Олександра Рибака примусили організувати публічний акт залякування тодішньої опозиції його високі заступники, і провінційний «діловар» не мав змоги їм відмовити. Поки не будуть названі імена цих безпосередніх замовників убивства, навряд чи можна вважати, що справедливість восторжествувала. Одначе...
Уже після того, як усі, здавалося б, основні фігуранти «справи Александрова» опинилися за сталевими засувами слідчих ізоляторів, вельми дивна подія струснула Краматорськ. У місті зненацька вибухнув... лікарняний морг. І, що можна вважати парадоксальним, з урахуванням специфіки даного скорботного об’єкта, у НП мали місце людські жертви! Вірніше, одна жертва: патологоанатом, яка свого часу провадила розтин тіла Вередюка. Того самого «убивці за власним бажанням», що після повної реабілітації судом повернувся до тихого збирання пляшок, а одного дня отримав повістку у Верховний суд та майже відразу помер від інфаркту і був поспішно похований за казенний рахунок. Як зараз з'ясовується, у медичному висновку про розтин об'єктивно мало б фігурувати отруєння складним фосфорним з'єднанням, що викликає стрімку атрофію внутрішніх органів та інколи, як кажуть фахівці, застосовується в таємних операціях спецслужб. Краматорська патологоанатом багато чого могла б прояснити в цьому таємничому епізоді, але «атиповий» вибух газового балона в приміщенні, суміжному з прозекторською, назавжди закрив рота цій літній жінці.
Хто може дати гарантії, що щось подібне, «атипове» не станеться й у слідчих камерах, де утримують братiв Рибакiв та їхніх колишніх підлеглих? «Олександр Рибак чітко знає правила гри: він живе, доки мовчить», — це кинула днями вдова забитого журналіста Людмила Александрова. Гiркий досвід цієї жінки навряд чи можна з чим-небудь порівняти.
ДОВIДКА «УМ»
Хроніка одного резонансного «замовлення»
3 липня 2001 р.
Редактора телерадіокомпанії «Тор» Ігоря Александрова жорстоко б'ють на порозі його редакційного офісу в центрі Слов’янська. Через дві доби від отриманих травм журналіст помирає в реанімації.
26 серпня 2001 р.
Відряджений у Слов'янськ президентом Кучмою (у зв'язку з великим суспільним резонансом злочину) заступник Генпрокурора Сергій Винокуров повідомляє, що убивця пійманий, а злочин розкритий. «Кілером» виявляється бездомний мешканець сусіднього Краматорська Юрій Вередюк.
17 травня 2002 р.
Виїзна сесія Донецького обласного суду приймає сенсаційне рішення: попри добровільне зізнання Вередюка, його виправдовують — у зв'язку з відсутністю достовірних доказів провини.
19 липня 2002 р.
За тиждень до свідчень у Верховному суді, куди перекочувала справа про убивство, Юрій Вередюк несподівано помирає. Офіційна версія регіональних правоохоронців — серцевий напад. Однак поспішність, з яким ховають важливого свідка, уже тоді дозволяла багатьом припускати гірше. Сьогодні ці підозри фактично підтвердилися.
24 вересня 2003 р.
Генпрокурор Святослав Піскун привселюдно повідомляє про розкриття справи. Арештовано главу фірми «Укрліга» зі Слов'янська Олександра Рибака і потенційних виконавців «замовлення». Однак через кілька днів Піскуна несподівано відправляють у відставку.
26 лютого 2004 р.
Арештованих співробітників міліції І. Криволапова, а потому О. Тамбовцева та Є. Дроздова звинувачують у фальсифікації справи Вередюка.
3 вересня 2004 р.
У Луганську розпочато процес над братами Рибаками та їхніми спільниками — за обвинуваченням у вбивстві журналіста Александрова.
Далі буде?
