Будинок тюрми «На Лонцького».
Можливо, так треба. Ігнорація — це також засіб дипломатії. Мовляв, чи варто реагувати на виступи політичних банкрутів? Можливо. Але тоді не нарікаймо, якщо наші молоді громадяни, наслухавшись тих виступів, остаточно втратять повагу до державних авторитетів і взагалі — до своєї Батьківщини. Не допоможе бідкання про патріотичне виховання. Сприяють такій ситуації і деякі ЗМІ, які в гонитві за сенсацією дозволяють собі некоректні висловлювання, друкують неперевірені факти, обливають болотом найвідоміших українських діячів: мертвих і живих.
Днями зателефонувала до мене старенька, вже 90-річна вчителька — пані Зоя Шило, яка як дочка «ворога народу» (славного колись інженера-технолога, який усе своє коротке життя присвятив розбудові на Уманщині цукроварної індустрії) прожила свій молодий і зрілий вік у постійному страху, і для якої нині радіо- і телепередачі — єдиний контакт зі світом, і майже перелякано запитала: «У якій державі ми живемо? Як вульгаризують мову? Що за спосіб називати Прем'єр-міністра держави по-панібратськи «прем'єрка». Чому так нечемно поводяться кореспонденти? Чи так можна виховати молоду інтелігенцію? На кого вони працюють? На державу чи на Вітренко?». На нікого, — заспокоюю, — просто вони так розуміють демократію. На жаль, так зрозуміли її і деякі журналісти улюбленого радіо «Ера», котрі відверто «не грішать» тактовністю. Передача, підготовлена ними 9 березня (в Шевченківський день!) з паном Бузиною, який лілейним голосом вихваляв царя Миколу І як справжнього добродія, в порівнянні з «мужиком» Шевченком, значно знизила імідж цього радіо, принаймні на Львівщині.
Передачі під час святкування 60-ї річниці закінчення Другої світової війни, по суті, продовжили кучмівсько-медведчуківську політику протиставлення Східної і Західної України. Наприклад, навіщо було «5-му каналу» в час трансляції параду 9 травня запрошувати як коментатора чоловіка (на жаль, не почула прізвища), який на свій, а радше — совєтський кшталт поправляв Президента, і доводив бандитизм воїнів УПА і західняків, «бо їх же засуджували на 20—25 років». Невже він не знає, як фабрикувалися тоді вироки? Чи не хоче знати? І це не якийсь там зациклений на сталінізмі «ветеран». Це сучасний коментатор... Найбільш прикро, що навіть такі шановні люди, як академік Петро Тимофійович Тронько, котрого давно знаю і поважаю, до нині боїться сказати правду про події, які відбулися на Західній Україні напередодні війни і в перших її днях. Його жалісне «були допущені помилки» могло хіба що образити людей, які ці «помилки» добре пам'ятають. Невже як високого рангу комсомольський діяч в Івано-Франківську (тоді — Станіславові) він не знав про сотні вбивств місцевих людей, що їх вчинили тоді енкаведисти в Дем'яновому Лазі? Невже йому не було відомо про масові розправи над закарпатськими селянами, які з жінками і дітьми втікали від угорців через Карпатські перевали, і їх буквально витовкли війська НКВС у лісі між Надвірною і селом Лоєва на Івано-Франківщині. Та хіба тільки це?
«Місцеве населення було одержиме незалежністю України», — виправдовує нас академік Тронько. Так, ми були одержимі свободою. Не зважаючи на те, що, як любив колись казати мій старший колега, — «у ХХ столітті в Галичині співали 12 гімнів» (австрійський, німецький, польський, угорський, румунський, російський царський, «Інтернаціонал», нацистський, радянський всесоюзний і республіканський — тобто гімни всіх окупантів, які топтали наші землі), і з них — лише два свої: «Ще не вмерла...» і «Боже Великий Єдиний...» Їх вистачило, щоби ми не стали рабами. А виходить, що це є нашою провиною. Тепер, при незалежній Україні!? Безумовно, не все можна змінити за такий короткий час правління нової влади. Передусім — менталітет людей, які десятиліттями виховувались у брехні і в неповазі до своєї історії, культури або, в кращому випадку, цілковитій байдужості.
Те, що ейфорія від проголошення незалежності у 1991 році минула дуже скоро, не є секретом. Надто відчувалась атмосфера недавнього минулого, не кажучи про нові болючі прояви ворожості і цинізму до українського. Деградація багатьох владних структур, яким довіряли, на якi покладали надію, нищила віру у власну державу. Болюче відчуття підсилювало злиденне, буквально жебрацьке життя численних громадян. Дійшло до того, що деякі з них, навіть ті, які пережили Сибір і більшовицькі знущання, зневірилися настільки, що почали згадувати «тамті» роки як приклад порядку. Найбільш болючим був факт, що багато «свого чиновництва» захворіло на хабарництво, а примітиви, які посіли окремі державницькі посади (від секретарок до начальства) створювали нестерпну атмосферу. На щастя і серед них були винятки, які навіть у тому моральному занепаді чесно виконували свої обов'язки.
Мабуть, такі установи, як податкова, міліція чи поліція, різні служби безпеки і в інших державах не викликають особливої симпатії. Але в демократичних країнах, де є довіра до закону, їх сприймають як необхідні структури, які дбають про належне життя громадян і добробут держави. Чи могла визріти за останні роки така довіра до вказаних установ у нас? Ні! Я не буду описувати численні приклади, які її безжалісно нищили, бо про це нині мовиться на найвищому рівні та масово публікується в усіх ЗМІ. Згадаю тільки події останніх місяців. Ставлення до будинку колишнього КДБ у Львові, на колишній вулиці Дзержинського, змінилося хіба що через зміну назви вулиці (на Вітовського) і самого будинку (на СБУ). Правда, не викликає він уже такого страху, який тримав у своїх кліщах душі львів'ян понад 50 років, але довіри до нього немає. За чотирнадцять років незалежностi зроблено дуже мало, щоби ставлення змінилося. Проте справа не у приміщенні, а в людях, які там урядують.
У Львові є ще один будинок, можна сказати — кровно пов'язаний з попереднім. Про нього кажуть: «це наш Аушвіц», або «Освєнцим». У цьому будинку за часів Польщі була розміщена поліція і тюрма, яку за назвою вулиці Лонцького так і називали: «тюрма на Лонцького», або просто «на Лонцького». За традицією, таку ж функцію цей будинок виконував у наступні роки, під час усіх окупацій там катували, передусім українців. У радянський час, уже від вересня 1939-го, «на Лонцького» ув'язнювали тих, кого відразу віднесли до категорії «буржуазних націоналістів» або «ворогів народу», а на великому, загородженому муром подвір'ї тюрми формували численні загони людей, приречених на вивіз до Казахстану. З кожним днем репресивна машина діяла чимраз могутніше і, врешті, сягнула кульмінації напередодні війни.
Мене завжди дивувала перфідія радянських істориків, які переконували свій нарід у несподіваному нападі гітлерівської Німеччини на СРСР. Насправді про неминучість війни у Львові знали (навіть ми, діти) вже від середини травня, бо власне відтоді почали втікати на схід сім'ї військових та високих радянських чинів. І замість того, щоби укріпити кордони, численні війська НКВС було кинуто на винищування місцевого населення. Тільки 24 і 25 червня, під гуркіт машин, підрозділи 233-го конвойного полку НКВС розстріляли у Львові 2464 в'язнi. Картину, яку побачили «на Лонцького» після відходу Червоної армії, не можна описати. Усі камери і коридори були заповнені понівеченими трупами. Подвір'я — залите кров'ю. І сьогодні саме на цьому подвір'ї керівництво нинішнього СБУ вирішило будувати собі житловий будинок з рестораном! І дозвіл на це дав... Хто? Голова правління львівської організації «Меморіал» п. Євген Гринів! Найсумніше, що чиновники СБУ дотепер не розуміють, у чому їх звинувачують.
У грудні 2004 року минуло рівно 70 літ від дня, коли в Жовтневому палаці у Києві розстріляли цвіт нації — «Українське відродження». Але жодна українська газета чи радіоканал не згадали про цей злочин. Недавно, в травнi, Президент Віктор Ющенко, покладаючи квіти на місце захоронення убієнних в Биківні, нагадав злощасний Жовтневий палац і запропонував перетворити його на музей пам'яті людей, знищених радянською владою.
А скільки разів ми зверталися до «Меморіалу» у Києві й особисто до пана Леся Танюка з проханням поцікавитися місцем поховання на Лук'янівському кладовищі розстріляних у 1934 р. письменників. Їх закопали там таємно, вночі, у спільній могилі. Місце було невідоме, але його запам'ятала і показала покійна дружина розстріляного тоді ж Григорія Косинки. На початку 1990-х там поставили (буквально серед болота), маленького хреста з табличкою, яка згодом зникла. Потім зняли й огорожу довкруг хреста. Від того часу ніхто про цю могилу не дбав, як, зрештою, і про інші могили та пам'ятні місця нашої історії. З 2003 року разом з головою «Меморіалу» з Трускавця — паном Бучацьким — ми домагалися дозволу відновити могилу власним коштом (заготовлено вже великий шестиметровий дубовий хрест і масивну металеву таблицю з прізвищами всіх розстріляних). Ми зверталися до міського голови Києва Олександра Омельченка з проханням посприяти нам поставити цей хрест у належному місці. Допомагав нам у цій справі, ще будучи депутатом, Анатолій Матвієнко. Але зараз ситуація майже безнадійна. Саме там, на цвинтарі, йде будівництво двох великих будинків з гаражами, машини з яких будуть переїздити через місце поховання, де раніше стояв цей невеличкий хрест.
Так що це? Халатність чи система? Нищать хрести, плюндрують могили, розкрадають архіви, музеї, державу, зі всіх боків тиснуть чужою псевдокультурою, нівелюючи молодим почуття власної гідності, а ми... боїмося «знайти ворога». От так і будемо терпляче спостерігати нашу повільну руйнацію і час від часу ще й вибачатись. Вистачить, щоби хтось із сусідів пчихнув, як біжимо з хустинкою у вигляді акцій, земельної ділянки, а то й цілого заводу або принаймні рукописів Баха.
І все ж таки помаранчева революція і маси людей, при тому не тільки українців, довели, що у своїй хаті ми хочемо дихати вільно (і хай не пробують шукати в цьому своєї заслуги Америки, Англії та ін.). Але для остаточної перемоги потрібна дальша самовіддана праця на всіх напрямах і рівнях державного будівництва. Насамперед — в гуманітарній та освітній сферах. І, що дуже важливо, навести врешті порядок стосовно української мови і її використання як державної, на всіх рівнях державних структур. До речі, видатний діяч УРСР, голова Держплану і Раднаркому академік Скрипник їздив до Москви... з перекладачем!
Лариса КРУШЕЛЬНИЦЬКА,
доктор історичних наук, голова Археологічної комісії НТШ, почесний директор
Львівської наукової бібліотеки НАНУ.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
