«Якби я знав, що так буде, — ні за які гроші б не поїхав»

      Олександр Сахно, на своє нещастя, став першим українським вояком, пораненим в Іраку. Тепер звідти повертається вже третя зміна української бригади... Були й інші жертви. Але в цього молодого хлопця найдовший досвід життя «після того, як». Про це життя-буття ми й вирішили його розпитати. Правда, нагода зустрітися випала не відразу. Хлопцю було зле, він лежав у лікарні.  Довелося чекати, поки медики черговий раз упораються з його іракськими наслідками.

Здоров'я за гроші не купиш

      — Сашко, чи пам'ятаєш, як тебе поранили?

      — То був просто безглуздий збіг, випадковий постріл однополчанина. Пам'ятаю, як устав з ліжка, виходив покурити, постріл — і все, далі вже сумбурність якась. Прийшов до свідомості десь через місяць, уже в Німеччині.

      — А що було після повернення в Україну?

      — Була операція (думали, остання), потім реабілітаційний курс, а далі вже «ставання на ноги». Спочатку, особливо в Києві, — увага журналістів, інтерв'ю: «Що там в Іраку? Як?». Ми ж були першими... Але тепер, коли шоста, сьома бригада звідти приїхала, це вже, мабуть, «в'їлось».

      — Як у тебе тепер зі здоров'ям?

      — Коли як. Буває, погано себе почуваю, а бувають періоди, що більш-менш нормально. Операцій за весь час я вже переніс десь вісім. А зараз лежав у лікарні через виразку шлунка, яка зазвичай навесні та восени загострюється. 

      — Вона пов'язана з пораненням?

      — Так, це ж кулею шлунок був зачеплений. Звідти й виразка.

      — Де ти лікуєшся, і хто сплачує за твоє лікування?

      — Спочатку, за рішенням суду, платив той однополчанин. Тепер — сам. Армія зі мною розпрощалась, отож лікуюсь не в госпіталі, а в звичайних лікарнях.

      — Сашко, а тепер ти як думаєш, варто було їхати до Іраку?

      — Якби я знав, що так буде — ні за які гроші, ні за які вмовляння б не поїхав.

«Добитися благополуччя в життi»

      — В усіх інтерв'ю після повернення ти казав, що мрієш навчатися. Ця мрія здійснилася?

      — То ж і була перша мета — навчання. Я з такої сім'ї, де батьки — звичайні робітники. Освіту самотужки «витягти» важко. От і вирішив службою в Іраку дати собі старт, заробити грошей. Заробив, у принципі. Але далі без освіти куди б я міг піти? Робітником на будівництво? Тепер для мене це неможливо.

      — Тепер при вступі до навчальних закладів у тебе є пільги...

      — До державних ВНЗ — так. Балів потрібно набрати менше, ніж іншим. Але іспити треба складати все одно.

      — Куди ж ти вступив?

      — До Чернігівського державного інституту права, соціальних технологій і праці. Зараз навчаюсь там заочно на першому курсі. Спеціальність — «Правознавство». Поки відчуваю, що вибрав правильно, це — моє. Через самопочуття вступив заочно. І через те, що я набагато старший за тамтешніх студентів (Саші 21 рік. — Авт.). Було б не зовсім цікаво так навчатися.

      — Як у тебе складається особисте життя? Які на цей рахунок маєш плани, про що мрієш?

      — Я така людина, що планів не будую, живу сьогоденням. Романтика, амбіції в мене були поламані одразу після закінчення школи, невдалими спробами вступу до вузів. Тепер дивлюсь на життя реальніше. Мріяти — ні. Краще піти щось зробити для наближення мети. А мета, я думаю, в усіх більш-менш однакова: досягти благополуччя у житті.

Іракський слід

      — Саша, з яким ставленням людей ти стикаєшся вдома? У зв'язку з тим, що був у Іраці?

      — Ставлення досить-таки різне. Можна нарватися і на: «Ми вас туди не посилали», або: «Нестачило розуму — поїхав». Але є і розуміння, співчуття. Буває просто бажання допомогти. Тобто таких агресивних проявів, щоб в очі зле щось казали, не було. Швидше, байдужість: «Та сам винен!»

      — Чи зустрічаєшся ти з іншими «іракцями»?

      — Серед колишніх співслужбовців багато моїх ще доармійських друзів. З кимось із них бачимося майже щодня.

      — Поранив же тебе теж чернігівець. Що буде, як ви зустрінетесь на вулиці?

      — А ми іноді й зустрічаємось. Вітаємось, розмовляємо. То була безглузда випадковість. І звинувачувати когось у ній теж безглуздо.

      — Як ти ставишся до того, що українські війська тепер з Іраку виводять?

      — Ви хочете почути відповідь військового чи цивільного? Як колишній військовий я думаю, що кожен солдат і офіцер повинен мати якийсь бойовий досвід. Ще 41-й рік таку необхідність показав. Це і втрати, але війни без них не буває. А як людина цивільна я думаю, що то робиться правильно. Можна зрозуміти батьків і дружин, які не хочуть втрачати своїх найближчих людей. До того ж, можливо, Ірак — не зовсім та країна, якій можна нав'язати Конституцію та демократичні права. Але я не можу оцінювати політичні вигоди і втрати.

Наталія ЧУСЬ,

Олексій ГАЛЧИН.

Чернігів.