Хто знав, хто не знав власника фірми «Явсон», але про нього активно заговорили завдяки резонансній події, що сталася напередодні парламентських виборів 2002-го року. На голови близько десятка тисяч симпатиків «Нашої України», котрі слухали виступ її лідера на центральному майдані Івано-Франківська, з літака Ан-2, пілотованого, як з'ясувалося згодом, самим Яворським, посипалися протестні листівки. Щоправда, спрямовані вони були не проти Віктора Ющенка, а проти Зіновія Шкутяка, який повторно балотувався на посаду міського голови під стягами «нашоукраїнців». На той час між мером та Олександром Яворським на повну силу розгорався конфлікт, пов'язаний з оплатою робіт, виконаних «Явсоном» при асфальтуванні однієї з вулиць Івано-Франківська.
Багато хто сприйняв паперову повітряну атаку як підтриману тодішньою владою провокацію проти «Нашої України». Це відчуття підсилив розбір польотів, у результаті якого в діях пана Яворського високі військові та правоохоронні чини не знайшли ніякого криміналу. Можливо, власника «Явсона» надовго зарахували б до апологетів кучмізму за ще один крок: на поляні гутської резиденції «Синьогора» у рік Білого Коня він подарував тодішньому Президентові Леоніду ІІ білого диво-скакуна на кличку Крок. Але зробив це, як стверджує, не з меркантильних чи вірнопідданських міркувань, а заради інтересів Прикарпаття. І на царський жест розчуленого Леоніда Даниловича — «Проси, що хочеш» — з гідністю відповів: «Нічого не треба, у мене все є».
Те, що він не прибічник старого режиму, Яворський продемонстрував торік, коли відкрито підтримав кандидата в Президенти Віктора Ющенка і наразив свій бізнес на лавиноподібний пресинг правоохоронних та фіскальних органів. Він надав аеродром свого спортивно-технічного клубу під Косовом для приземлення Ан-28 з лідером «Нашої України» на борту в той час, коли цьому літаку, виконуючи вказівки Медведчука—Януковича і Ко, ніде в Україні не давали посадки, й організував у селі Стопчатiв, де знаходиться центральний офіс «Явсона», мітинг на підтримку В. Ю. Тепер дехто каже, що Яворський робив це не з глибоких проющенківських симпатій, а винятково з політичних прогнозів. Якщо навіть і так, то цьому чоловікові треба віддати належне за потужну аналітичну роботу та сміливість, адже втрачати йому, повірте, було що.
Зрештою, відійдемо від політики, бізнесу та оціночних характеристик особистості Олександра Яворського: щоб зробити це неупереджено й об'єктивно, треба мати з ним ділові стосунки або з'їсти принаймні півпуда солі. Сьогодні спілкуватимемося з ним як з майстром вищого пілотажу та президентом Федерації літакового спорту України. Зауважте цікаві деталі: президент мешкає у невеликому гуцульському місті Косів, офіс має у селі, і розвиває літаковий спорт у глибинці, з якою за успіхами в цьому напрямі не може конкурувати жоден український мегаполіс, окрім Києва.
— Пане Олександре, аби купувати літаки, утримувати аеродром, спортивно-технічний клуб, конеферму з двома десятками дуже дорогих чистокровних орловських та англійських скакунів, мабуть, треба опиратися на власний солідний бізнес. На чому він базується?
— В основному — на трьох китах. У Заболотові я маю потужний асфальто-бетонний завод та шляхо-будівельну фірму з більш як ста одиницями автотранспорту та спеціальної техніки, що дозволяє виконувати дорожні роботи в обсязі близько 25 мільйонів гривень на рік. У Стопчатові на площі 4 гектари закритого грунту за новою голландською технологією працює теплично-овочевий комбінат.
— Скільки літаків нараховує ваш приватний аеропарк і яких типів?
— Десяток. Переважно це літаки розробки конструкторського бюро Яковлєва. Двомісний Як-52 — надзвичайно простий і міцний, з дальністю польотів без додаткових баків близько 500 кілометрів. Ще за часів існування колишньої Співдружності соціалістичних країн його виробництво налагодили в Румунії. Він не потребує спеціальних видів пального, не оснащений електронікою, але дуже надійний. Коштує 150 тисяч доларів. На ньому можна вчити пілотів для різних видів літаків — від цивільних до військових реактивних. Одномісний, суто пілотажний Як-55 — узагалі світового класу. Діють дві філії нашого клубу — в Одесі та Дніпропетровську. Туди ми вже завезли три реактивні військово-тренувальні літаки Л-29 чеського виробництва. Будемо на них літати після проведення необхідного техобслуговування.
— Навіщо вам таке дороге задоволення? Це що — азарт багатого колекціонера?
— Якщо ми створили технічно-спортивний клуб і поставили перед собою амбітні цілі, то мусимо дбати про засоби для їх досягнення. Очолює клуб шестиразова чемпіонка світу (не буду далі перераховувати її титули, скажу тільки, що в неї — два мішки медалей) Ірина Адабаш. Вона одеситка, але сьомий рік живе і працює в Косові. Торік ми посіли друге в Україні місце в загальнокомандному заліку, лише трохи поступившись Центральному аероклубу імені Антонова. Маємо двох чемпіонів України — у вищій та першій лігах. Крім того, вищий пілотаж — це престиж держави. Він культивується тільки в 39 країнах світу, три з яких — на пострадянському просторі: Україна, Росія та Литва. Зрештою, Федерація літакового спорту певною мірою сприяє зміцненню обороноздатності нашої країни: два роки поспіль ми забезпечуємо льотну практику курсантів військово-авіаційних училищ, чого не робилося за весь час незалежності. Тут ми проводимо також тренування збірної команди пілотажників України.
— Звідки походить назва фірми «Явсон» — така незвична для українського вуха?
— Якось, коли я був студентом і навчався в Одесі, приснився дивний сон, ніби я на батьківщині, в Карпатах, відкрив авторемонтну майстерню. Того ж дня на першій парі з матеріалознавства я накреслив план майстерні і поклав аркуш, здається, у військовий квиток. З часом у селі я справді відкрив автомайстерню з відділеннями фарбування, ремонту двигунів тощо. Сон збувся — звідси й назва.
— Літати ви маєте право лише над суворо визначеною територією і в певних повітряних коридорах?
— Через Верховну Раду нам вдалося провести — і це велике досягнення — нові правила, які називаються «Неконтрольований повітряний простір візуальних польотів». Раніше в СРСР ( у Росії й дотепер) було інакше: якщо ти відірвався на один метр від землі, то вже вважався порушником Повітряного кодексу, наражаючись на адміністративну та кримінальну відповідальність. Тепер ми маємо висоту до 300 метрів, на якій можемо літати не контрольовано. Просто повідомляємо, що такий-то борт вилітає в Київ чи, скажімо, в Луганськ. Хоча існують заборонені зони, позначені на спеціальних картах — території аеропортів, військових об'єктів, атомних електростанцій тощо.
— Колись із цього аеродрому виконувалися регулярні рейси на Івано-Франківськ, Львів, а тепер тут господарює приватник. Вам не закидають посягання на загальнонародну власність?
— Перед тим, як прийшов я, звідси вже давно ніхто нікуди не літав. Упродовж одинадцяти років.
— Спортивна авіація — задоволення не з дешевих. Скільки триває і скільки коштує курс навчання для зеленого новачка?
— Навчитися літати може будь-хто, хто спроможний оплатити пальне, роботу інструктора, експлуатацію літака. В середньому це обходиться в суму, близьку до трьох тисяч американських доларів. Учитися приїжджають як з України, так і з-за кордону. Курс навчання залежить від індивідуальних здібностей початківця: хтось може самостійно вилетіти вже через 10 годин польотів з інструктором, комусь для цього треба більше часу.
— Ви особисто коли вперше сіли за штурвал?
— Уже в зрілому віці. Вперше побачив спортивний літак в Одесі дев'ять років тому. Але за цей короткий час літав і літаю дуже багато, нині, мабуть, найбільше в Україні.
— Це аж так цікаво?
— На жодному, крім спортивного, літаку не можна по-справжньому відчути, що таке політ. Хтось любить курити сигарети і набуває непереборної звички, хтось полює, рибалить, а я літаю. Це ще одне життя, яке дуже відрізняється від земного, бо з неба земні проблеми видаються дріб'язковими і суєтними. Особливі дози адреналіну додають нові фігури вищого пілотажу. Хочу зробити літак, який стоятиме у повітрі, переборовши земне тяжіння. Німці вже цього досягли.
— Без пригод у повітрі, звісно, не обійшлося?
— Звичайно. У моєму робочому кабінеті стоїть уламок понівеченого крила — у тій надзвичайній ситуації довелося сідати просто в Черемош. Але я розповім про веселіший факт. У Франції в мене є товариш Жан-Клод Пікардель — співвласник тамтешнього аероклубу. Він тут, у Косові, літав зі мною на Як-52 і був у захваті. Потім по телефону годину розповідав своїм французьким друзям враження від польоту. Згодом я був у нього в жовтні 2001-го. Ми обідали в паризькому ресторані, і тут Жан-Клод запропонував поїхати на аеродром. Коли до польоту підготували п'ятимісну «Сокату», мене посадили за штурвал. Спершу я відмовлявся, бо ніколи таким літаком не керував. Товариш заспокоїв: якщо, каже, ти літав на тому, своєму, полетиш і на цьому, тримай лише висоту 250 метрів. Політ пройшов чудово, хоча незвично було бачити в повітрі одночасно стільки літаків — над Косовом я ж у небі один.
Потім пішли оглядати ангари. Дивлюся — новенький Як-52. Ну, думаю, зараз я вам дещо покажу. Через півгодини вже був у повітрі. Я не знав, що в них заборонено виконувати падаючі фігури вищого пілотажу, такі як штопор, коли двигун вимикається. Я це зробив. Зацікавлені парижани, побачивши на висоті літак у вертикальному положенні, зібралися внизу, а потім кинулися врозтіч, коли Як-52 почав крутитися і виходити зі штопора. Вони вирішили, що некерований літак падає на землю. Так повторювалося кілька разів. Приземлився під гучні оплески. Звідкись узялося шампанське. Парижани почали цікавитися, де ж це Україна, карту принесли. Запитували, чи я не чемпіон світу. Ні, відповів, любитель, а навчився так літати, бо в нас дороги погані, краще пересуватися повітрям. Пояснив, що це — жарт. Узагалі не терплю, коли хтось починає перед іноземцями нарікати на Україну. Навпаки, я завжди знаходжу якісь позитиви і переконую західних європейців, що українці — така ж, як вони, цивілізована нація.
* * *
Аби хоч трохи зрозуміти дріб'язковість земних проблем, автор цих рядків також сів у крісло другого пілота Як-52, чемно пообіцявши в повітрі не налягати на штурвал і не тиснути педалі. Попереду в окремій кабінці літаком керувала сама шестиразова чемпіонка світу пані Ірина Адабаш. Що вам сказати? Вищий клас! І хоча через похмуру дощову погоду ми не переверталися шасі ногами і не входили в штопор, можу підтвердити слова бувалих у бувальцях пілотів: літати пасажирськими авіалайнерами після спортивних літаків — все одно, що їхати у трамваї.