— Усі ми звикли сприймати «Мою чарівну леді» як мюзикл, але це і психологічна драма, — емоційно починає Богдан Струтинський. — І тут є дуже тонкі акторські сцени, які ти не зіграєш ні балетом, ні танцем, ні музикою. Там треба зіграти: людська душа навпроти людської душі. А коли йде просто голий текст, немає наповненості емоційної — мене це вбиває. Я хочу, щоб актор досягнув рівня, коли б мене зачепило насамперед як глядача.
— Пане Богдане, на початку сезону, що завершується, ви як художній керівник театру заявляли багато різних планів і проектів. Що вдалося, що не вдалося? І що завадило поставити «галочку» навпроти всіх задумок?
— Мені здається, що в цьому сезоні нам вдалося зреалізувати дуже багато речей. Ми зробили два вдалих проекти. Це дитяча вистава «Білосніжка та семеро гномів», яку подавали на «Київську пектораль», та відкриття Малої сцени виставою «Звана вечеря з італійцями». Паралельно репетирувала в нас пітерська команда, режисер і балетмейстер із Санкт-Петербурга готували «Мою чарівну леді». Але в грудні я подивився їхню роботу, і, чесно кажучи, вона мене не влаштувала. Цього сезону, якщо вистава не дотягує до 999-ї проби, ми її не випускаємо.
А серед досягнень я б відзначив ювілейний вечір, декілька концерних проектів, плідну роботу над спектаклем «Моя чарівна леді». Щодо ювілейного концерту, то ми долучили до нього всі київські колективи, багато було митців з України, з-за кордону. І його б я назвав нашою гордістю.
— Ви відпрацювали на посаді художнього керівника-директора Оперети повноцінний сезон. Який театр ви отримали у спадок? Яким він вам видався тоді: перспективним чи навпаки?
— Театр, який я прийняв, — це катастрофічний театр. З іншого боку — я прийняв дуже гарний театр, де багато людей реально хотіли працювати. Не всі, звичайно. Але ж і ситуація була такою, що в театрі бували часи, коли грали сім вистав на місяць — про що можна говорити? Коли людина не їздить на велосипеді — вона розучується на ньому їздити. Тобто у декого відбулася нівеляція професії. Є актори, як на мене, непоправні, які не мають сценічного майбутнього, тож я зробив ставку на молодь. Ту, яка ще щось хоче зробити, яка має здорову творчу амбіцію. Народний ти чи заслужений — я притримуюся принципу Вахтангова: виходь на сцену і доводь. Прошу! Натомість дуже багато коридорних акторів, які «у коридорах» зіграють усе, що захочеш. А на сцені — не можуть нічого. Але водночас є міцний кістяк людей, які ще хочуть розвиватися. У них горить душа, вони в професії ще дуже багато можуть.
— Фінансова ситуація була такою ж маловтішною, як і творча?
— Театр ми прийняли з величезним мінусовим сальдо — понад півмільйона. І духовне сальдо також можна було умовно оцінити у півмільйона. У театрі панувала інтриганська атмосфера. Я не кажу, що сьогодні цього вдалося позбутися повністю, та й сама природа театру на цьому замішана... З тими дружимо, з тими не дружимо, з тими дружимо проти тих — ну ви ж знаєте. Але в нашому театрі це вже виходило на рівень якогось збочення. Тому одним з основних завдань було повернути людей до нормального спілкування.
— Звільнення безперспективних практикували чи вдалося обійтися без «хірургічного втручання»?
— Ви знаєте, якби мені дали змогу у плані законодавчому звільняти, то я половину театру звільнив би. Причому зробив би це зі спокійною душею. Я вважаю, що основна проблема сучасного українського театру полягає в тому, що законодавчо ні керівник театру, ні актор, який буде потім соціально не захищеним, не мають майбутнього. В українському театрі відсутнє таке важливе поняття як контракт. Ну звільню я актора, будуть мене там проклинати... Але що з ним буде далі? І керівники театрів зв'язані по руках і ногах тим, що вони не можуть перевести хорошого актора на гідний контракт, дати йому більшу ставку, заохотити його. А зараз як виходить? Половина театру «пахає», половина — займається мімікрією. У мене є люди, які виходять раз у місяць на сцену. Якщо я випускатиму їх частіше — то себе перестану поважати. Я не маю морального права перед глядачем випускати цих людей на сцену. В українському театрі потрібно ввести контрактну систему. Дати акторові соціальні гарантії, дати стимул. У наших акторів немає ж ніяких бонусів. Ну не поставили його сьогодні на виставу, а він зміг підзаробити на якійсь халтурі — оце й увесь бонус. Це не нормально.
— А надбавки за звання народного чи заслуженого уже що, не діють?
— Народним держава дає сорок відсотків до окладу. Заслуженим — відповідно, двадцять. Це смішно. Актор не повинен думати під час репетиції про те, як йому ще підзаробити. До театру він має приходити зі стабільною душею, з настроєм на роботу. А так складається враження, що в людей виникає комплекс неповноцінності. Вони не потрібні державі. Якщо актора любить глядач — то він хоч у цьому компенсує цю несправедливість. Що акторові потрібно? Секунда. Працює-працює три місяці, виходить на сцену — і аплодисменти. Ось цим актор і отримав компенсацію.
— Нещодавно у пресі майнула інформація про те, що Богдан Струтинський на базі Театру оперети хоче відкривати акторську студію. Наскільки ця новина відповідає дійсності, й чим було зумовлене таке, за великим рахунком, не надто типове для сучасного українського театру рішення?
— Це моя величезна мрія. Я переконаний, що всі великі театри творилися тільки студійно. Тільки сильна, навіть авторитарна особистість може щось змінити в колективі. Ви думаєте, всім подобається, що я тут роблю? Та половині людей у театрі не подобається. Тому що я не даю спокійного життя. Прийти в болото і висушити його або хоча б прокласти якусь стежку — це дуже складно. Багатьом ця стежка, квіти, які повинні рости біля неї, просто заважатиме — їх і так усе влаштовує.
Фоменко до свого театру йшов чотирнадцять років, більше того — він створив його на базі свого випуску. Те саме робить Табаков — у «Табакерці» грають його студенти, своїх студентів він запрошує у МХАТ. Я сам викладаю у Театральному інституті й завжди був за те, щоб випускник зустрічався з різноплановими режисерами. Щоб коли він прийде в театр, попрощавшись iз керівником курсу, новоспечений актор не почувався на узбіччі театру практичного, діючого. На перший погляд, структура театру єдина, але в кожному — свої правила, своя мова, своя енергетика. І навіть якщо актор готовий до роботи в театрі, все одно спочатку він буде чужаком, який муситиме подолати певний психологічний комплекс. Тут принципова річ — як він повірить у себе, як він відкриється.
— Акторська студія при Театрі оперети — справа вирішена? Коли вже можна приходити на прослуховування, подавати документи?
— Зараз у нас є ж підготовчі курси, зі слухачами працюють наші актори і вокалісти. Якщо все буде нормально, то з наступного сезону буде й студія. Хоча це і питання грошей, і питання реєстрації в Міністерстві освіти — щоб відкрити повноцінний навчальний заклад, треба отримати ліцензію.
— А поки виховаєте своїх майбутніх зірок, запрошувати на конкретні ролі акторів з інших театрів не плануєте?
— Це вихід. Але для цього треба мати хорошу фінансову базу. У нас є певні люди, які нам допомагають вижити, зробити нову виставу. З допомогою наших партнерів, наприклад, ми створили Малу сцену. Ми маємо акторів, які працюють на разових контрактах. Як-то, наприклад, заслужений артист України Віктор Тетеря, зараз хочу запросити на майбутній проект «Дзвіночок» за Доніцетті людей з Оперного театру, з Будинку органної музики. На Малій сцені плануємо позиціонувати класику, так що «Дзвіночок», який до нас ще ніхто в Україні не ставив, зробимо там. А для основної сцени на наступний сезон готуємо «Директора театру» Моцарта, режисер — Олександр Андрієнко. «Директора театру» я вже дивився, залишився не дуже задоволеним, так що вони зараз поміняли напрям.
— Щось вам так усе у власному театрі не подобається...
— А це нормальний стан режисера. Якщо режисер буде всім задоволений, то він буде себе обдурювати. Нормальна незадоволеність — це бажання кращого. Потрібен двигун, який би піднімав тебе на сходинку вище. І якщо здорове незадоволення — це на користь, то нездорове, заздрісне, звісно ж, людину руйнує. Я завжди говорю своїм акторам: будь-які заздрощі, інтриги, плітки руйнують акторський організм, духовну конституцію людини театру. Вона потрапляє у капкан. Вона ніколи вже не зможе зіграти Чехова, високу драматургію. Бо стоїть уже на боці чорних людей, а не світлих. Актор — це особистість, це людина, яка має свою життєву тему. Інакше йому нічого сказати людям.
— Пане Богдане, а у яких стосунках ви зараз перебуваєте з міською владою, яка є вашим куратором? Вас розуміють, вам ідуть назустріч?
— Я б сказав так: ми в діалозі. Діалог — це відстоювання своєї точки зору, власної позиції. А не всім подобається мати свою точку зору.
Хоча я вдячний міській владі, яка підтримала наш ювілейний вечір. Було розуміння з боку заступника мера Івана Данькевича. Можна було б відмахнутися і сказати, що таких ювілеїв вистачає і без нашого театру. Але у цьому випадку нам справді місто дуже допомогло. Хоча досвіду, коли потрібно щось комусь доводити, у мене достатньо. Так, я егоїст. А в усьому, що стосується відстоювання позиції Театру оперети — я суперегоїст. А як інакше? І коли мені кажуть, що у нас таких театрів багато, я відповідаю, що мене це не цікавить. І представляю сьогодні один театр, і роблю це не для себе, а для міста, для країни. А для того щоб представляти всі театри, у нас є Спілка театральних діячів. Яка, до слова, нічого не робить для нашого театру, для вирішення проблем театру — не цікавиться ними.
— Раніше театральна громада знала вас як режисера багатофункціонального: ви ставили і камерні вистави, і шоу на майдані Незалежності. Керівництво театром, напевне, паралельні проекти унеможливлює? Не сумуєте за творчою активністю?
— Так, раніше я сам і ставив, і антрепризою займався, і продюсував... Один із таких проектів — «Зачарована Десна» у Театрі імені Франка, його ми спершу робили в Центрі Курбаса, де я працював сім років. Був також проект «Анатоль» у «Сузір'ї», був «Поворот» за Оленою Телігою... Зараз часу немає зовсім. Заходжу в театр зранку і виходжу пізно вночі. А за тим часом, звісно, скучаю. Вже третій рік у Театрі імені Франка не можу поставити «Контрабас» Зюськінда. Він уже і в проекті був, ми навіть з Василем Башою, якого я вважаю найталановитішим актором України, почали над цією виставою працювати. Мені цього бракує, але я фізично не маю часу. Театр — це щоденна праця, і дуже хочеться, щоб кожен день приносив хоча б якийсь невеличкий здобуток. Навіть коли видається вільного півдня, я вже починаю телефонувати у театр, питати, як там, чи все нормально. Це вже як хвороба якась.
Театр оперети було організовано у 1934 році. На той час він мав назву Київський театр музичної комедії (у 1966 році його перейменовано у Київський державний театр оперети) і працював у приміщенні колишнього Троїцького народного дому.
Першою виставою Театру музичної комедії стала оперета «Продавець птахів» Целлера (прем'єра — 1 грудня 1935 року). Поряд з нею в репертуарі з'явилися незабаром кращі світові класичні оперети: «Летюча миша» Штрауса, «Циганська любов» Легара, «Синя борода» Оффенбаха.
У 1938 році відбулася славнозвісна подія в історії українського театру — блискуча прем'єра сучасної української оперети «Весілля в Малинівці» Рябова (мало хто про це зараз згадує, але один із найвідоміших радянських фільмів «Весілля в Малинівці» знятий саме з використанням сюжетної лінії та музичних фрагментів цієї оперети).
У роки війни (з 1942 по 1944 рік) Київський театр оперети було евакуйовано до Казахстану. Протягом багатьох років існування театру в ньому працювали відомі актори, зокрема В. Новинська, Г. Лойко, М. Блашук, Л. Пресман, Д. Пономаренко, Є. Мамикіна, Д. Шевцов та багато інших. Тривалий час головним диригентом театру був відомий композитор та диригент Олексій Рябов — автор знаменитих українських оперет «Весілля в Малинівці» , «Сорочинський ярмарок», «Червона калина». У різні роки в репертуарі театру були «Наталка-Полтавка» Лисенка, «Сватання на Гончарівці» Стеценка, «За двома зайцями» Рождественського.
Поруч з українськими творами в театрі йшли кращі світові вистави: «Летюча миша», «Ніч у Венеції», «Сильва», «Принцеса цирку», «Баядера» та багато інших.
Зараз у репертуарі Театру оперети близько 20 вистав. Спектаклі йдуть як на основній, так і на малій сцені.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
