Львівський архів: «доходне місце» торговців історією.
— Пане Ярославе, які наслідки для нас може мати така масштабна крадіжка документів?
— Це не просто крадіжка, а злочинне винищення цінностей, які, на жаль, в основній своїй масі ніколи вже не повернуться до українських архівів. Якщо ми заглянемо до старих кримінальних кодексів, де говориться про викрадання державного майна в особливо великих розмірах, там злочин такого масштабу кваліфікувався як гідний найвищої міри покарання. Як голова групи науковців для дослідження проблем суверенітету й національної безпеки, я вважаю, що це питання входить також до національної безпеки. Врешті-решт, ми видаємо тепер 50-томник Михайла Грушевського і змушені писати у примітках до листів, автографів: «Вкрадено в Центральному державному історичному архіві у Львові». Я проти того, щоб до цього приєднувати якісь політичні моменти: сам Янукович документів у Львові не крав. Але ми розуміємо, що подібний злочин був можливий тільки при попередньому режимі. На жаль, сучасна влада мало що зробила, щоб його розкрити і притягнути до відповідальності винних, у даному випадку осіб з архівної системи України.
Є тенденція накидати формулу таємничості на все, що було викрадено з державних установ і опинилося на «чорних ринках». Якщо ми йдемо до відкритого, прозорого суспільства, то жодних секретів тут не має бути. Незважаючи на це, досі офіційний перелік втрачених документів не опублікований, навпаки, він засекречується. Слідчі органи більше цікавляться не тим, що і як було вкрадено, а тими, хто про це розповідає. Адміністрація архіву переконує, що винна сигналізація, каналізація, старі чергові — так, ніби архів не закривався на загратовані ворота, які відкрити не так то просто.
— Чи вже відомо, що саме викрадено з архіву?
— Повний перелік втраченого не опублікований, але ми знаємо, що зникло: автографи Михайла Грушевського, його листи, статті; листи Михайла Драгоманова; матеріали з архіву митрополита Андрея Шептицького; листи Пантелеймона Куліша. Було обідрано особові архіви Студинського, Старосольського, Назарука, інших. Вкрали 66 королівських грамот на пергаменті з оригінальними печатками — вони вже вивезені за кордон. Викрадено найдавніші метричні книги римо-католицького кафедрального собору у Львові; сотні фотографій з першої половини ХХ століття. Злодії обчистили архів Єврейської релігійної громади у Львові — викрадено справи, пов'язані з єврейським населенням Галичини тощо... Йдеться про тисячі викрадених сторінок.
— Ціна всього цього, вочевидь, не тільки духовна...
— Грошова вартість викраденого — також «табу». Торгують цими цінностями так звані колекціонери, я підкреслюю — так звані, бо треба розрізняти справжніх колекціонерів від тих, що націлюють когось на викрадення і далі перепродують крадене. Я наведу один приклад: вже в Києві було знайдено тисячу аркушів, викрадених із архіву митрополита Шептицького. За цю тисячу аркушів вимагали 200 тисяч євро. А це ж невеличка частка украденого. Якщо перевести на наші гроші, це приблизно мільйон двісті тисяч гривень. Можна собі уявити, за скільки, наприклад, можна продати 66 королівських грамот на пергаменті. Іншими словами, йдеться про багато мільйонів.
— Відповідати за цей злочин, мабуть, повинні не тільки злодії, а й ті, на кого вони працювали?
— Я думаю, що за ту крадіжку мають відповідати згідно з українським законодавством і злодії, і ті, що перепродували крадене, і ті, що купували, і ті, що допустили до крадіжки й знищення національних цінностей у велетенському розмірі, і з погляду культурно-історичної і, врешті, грошової вартості. Утім кілька слів про те, як викривали цей злочин. Перші сигнали про крадіжку документальних фотографій дійшли до архіву ще у травні 2003 року, два роки тому. Тоді йшлося про фото архікнязя Вільгельма Габсбурга, яке зберігалося у Львові. Про цю та інші крадіжки вже тоді доповідали дирекції архіву. Реакції не було ніякої. Поволі все почало розкриватися аж після того, як 17 липня 2004 року на цілу Україну по телебаченню проголосили, що Прем'єр Янукович купив листи Грушевського і подарував їх Історичному музеєві у Києві. Тільки у другій половині липня того ж 2004 року було видано наказ про якусь негласну перевірку архіву. Важко сказати, що вона означає у порівнянні з гласною (потім оголосили і гласну перевірку), але й у вересні 2004 року дирекція публічно заперечувала крадіжку.
— Невже керівництво Львівського архіву не зацікавлене у виявленні й покаранні злочинців?
— У цілому світі, коли викрадають якісь значні цінності, про це оголошують відразу ж. Не тільки для того, щоби шукати цінності, а і для того, щоб припинити можливе перепродування, вивезення за кордон. Львівським архівом нічого в тому напрямі зроблено не було. Інтерпол досі не повідомлений, хоча ми знаємо, що документи з цього архіву вже є поза межами України. Досі не оголошено перелік вкраденого, що полегшує продаж і перепродаж. Виникає питання: чому злодії користуються такими привілеями?
Тут я таки хотів би наголосити на політичному моменті. Коли у грудні 2004 року стало зрозуміло, що режим буде мінятися, міліція почала цікавитися цією справою. Треба сказати відверто, що слідство було і є нефаховим. Скажімо, перебирали руками фотографії, але міліція «забула» про дактилоскопію. Генеральна прокуратура України перекинула слідство із Галицького району міста Львова у слідчий відділ міської міліції Львова, але хід справи від того мало змінився. Слідчі не хочуть говорити із тими працівниками, які заявляють про викрадення. Робиться все для того, щоб справу закрити. Було абсурдне твердження з боку обласної міліції, що до архівних сховищ тільки протягом 2004 року мало можливість заходити 76 чоловік! Тоді, коли згідно із правилами роботи архівів, до сховищ одночасно може заходити тільки два чоловіки, і то завжди в присутності охоронця фондів. Дійшли до того, що роблять обшуки у столах працівників архіву, шукаючи, очевидно, не вкрадене, а те, що хтось записав, дізнавшись. Відбувається фальсифікація документів, щоб скинути вину на попередніх директорів архіву. Попереднім директором був світової слави вчений, професор Орест Мацюк, але з тим тепер уже не рахуються. Складають антидатовані документи, щоб якось прикрити жахливу крадіжку — деякі справи пошматовані так, що дивитися на них не можна, з них видирали аркуші зсередини, з кінця, збоку.
Є ще низка дуже неприємних справ, пов'язаних iз львівським архівом. Мабуть, дехто пам'ятає справу Марка Шрабермана, який викрав у Дрогобичі настінні розписи Бруно Шульца і вивіз їх до Ізраїлю. Досі триває пов'язаний з цим дипломатичний конфлікт між Україною і Ізраїлем: Україна вимагає повернення вкраденого. Марк Шраберман був працівником архіву і до останнього часу його приймали там дуже радо. В охоронці фондів архіву брали людей з кримінальним минулим і наркоманів, тому що вони близькі родичі директора архіву пані Пельц. А в червні минулого року вбили одного з охоронців фондів, що тимчасово там працював і був майбутньою зіркою сходознавства — я керував його науковою роботою. Його сильно побили, через десять днів він помер. Перед тим він сказав мені: «Я до вас якось прийду і розповім, що діється в архіві»... Перелік дивних і трагічних фактів, пов'язаних із львівським архівом, великий. До тих дивних фактів я б зарахував, що 21 грудня минулого року Указом Президента Кучми директорові архіву Діані Пельц було присвоєне звання заслуженого діяча культури України.
— Чи реально сьогодні змінити ситуацію на краще?
— Очевидно, в першу чергу, слід встановити злодія чи злодіїв, покровителів чи спільників, повернутися до нормального стану пломбування і замикання сховищ: більше як чотири роки сховища в архіві не пломбували, не ставили печатку! Ви розумієте, чому не ставили. Треба, очевидно, притягнути до судової відповідальності й тих, хто продавав й перепродував документи, контрабандою переправляв за кордон. Це, очевидно, стосується також тих, хто замовляв, і тих, хто потурав крадіжкам. Треба припинити дезінформацію громадськості, подати до загального відома список вкраденого і вартість цього у грошах. Наскільки розумію, список цей колосальний: вже кількасот сторінок самого переліку, так що не так просто його публікувати. Досі в архіві не було жодної комісії з-поза архіву, яка б поцікавилася тими справами. Держкомархів, який недавно перестав існувати, робив усе для того, щоб така комісія не з'явилася в архіві. Перевіряти треба, очевидно, не тільки сховища архівів, а й фінансову діяльність. В архіві немає вченої і наглядової ради, немає жодного контролю громадськості, архів перетворився на приватну власність: що схочу — те зроблю. Я думаю, що генеральну перевірку треба провести не тільки у Львові, але також і по інших державних архівах України, бо сигнали надходять різні і дуже-дуже неприємні.
Підготувала
Ярослав Дашкевич народився у Львові у 1926 році. У 1949 році закінчив історичний факультет Львівського університету іменi Івана Франка. Понад 50 років працює з джерелами в архівах України. Доктор історичних наук, професор. Досліджує історію кримських татар, вірмен, українсько-турецькі зв'язки, етнічні процеси на західноукраїнських землях у ІХ-ХІ століттях. Очолює Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства іменi М.Грушевського НАНУ.
Міліція, нарешті, спромоглася зробити обшук у 76 помешканнях теперішніх і колишніх співробітників історичного архіву у Львовi. Наша «доблесна» міліція вважала, що через рік після крадіжки таким чином можна знайти рештки документів. Завдяки безпрецедентній у новітній історії Львова акції, у якій були задіяні близько 150 осіб офіцерського складу міліції, було вилучено велику кількість друкованих довоєнних видань (на кшталт «бабушкіних молитовників») і «до з'ясування» затримано одного з колишніх охоронців фондів — особу, правдоподібно, з кримінальним минулим. У зв'язку з планованою повторною перевіркою всіх фондів архіву з Києва відряджено комісію. За розпорядженням дирекції архіву з 30 травня ц.р. будь-який доступ до приміщень архіву, в тому числі й до читального залу, суворо заборонений. За прогнозами, «стан облоги» триватиме до кінця року. За негласним розпорядженням дирекції заборонено переступати поріг архіву історикові зі світовим іменем, професорові Ярославу Дашкевичу.
Ярослав ФЕДОРУК, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту археографії та джерелознавства іменi М. Грушевського НАНУ.
Проведення "міжнародних наукових заходів" у анексованому Криму є частиною політики Росії, і їх мета - хоча б частково "легітимізувати" факт анексії в очах міжнародної спільноти. >>
Починаючи від жовтня 2015 року, коли розпочав роботу проект «Огляд дезінформації», експерти спеціальної робочої групи при Європейській службі зовнішньої дії зареєстрували 1649 випадків брехливих новин, статей і сюжетів російської пропаганди, повідомляє «Німецька хвиля». >>
Упродовж доби противник удвічі знизив свою активність — терористи 56 разів відкривали вогонь по підрозділах сил АТО. Зокрема, 23 рази на Донецькому, 25 — на Маріупольському та 8 — на Луганському напрямках, — повідомляють у штабі АТО. >>
26 червня 2016 року погожого недільного дня жителі села Щербані та інших населених пунктів Старосинявського району Хмельницької області віддавали останні честь і пошану своєму землякові, бійцеві АТО Роману Сологубу, 1973 року народження. >>
20 луганських школярів днями повернулися з міста Нижній Новгород, де проходили військову підготовку в оборонно-спортивному таборі Міністерства оборони РФ «Гвардієць». Наступна група підлітків з Луганська вже поїхала «відпочивати» в інший табір Міноборони РФ – «Гвардієць-2», що у Пензі. >>
Коли після поранення й лікування в госпіталі 44-річному Василю Малєєву винесли вердикт — непридатний до військової служби, він прибув до райцентру Козельщина, що на Полтавщині. Тут була квартира старшого брата Олександра, в якій зареєстрований і сам Василь. >>
