«Я чую, як Шекспір перевертається в труні»

      Пригадуєте, як у фільмі «Стережись автомобіля» герой Олега Єфремова наважувався на постановку Шекспіра? «А чи не замахнутися нам, товариші, — питав він з пієтетом і внутрішнім тремтiнням, — на Вільяма нашого Шекспіра?» І його можна зрозуміти: народний театр — проти світоча світової драматургії... Тут без тремтячих колін режисера ніяк не обійтися. Але насправді не такий страшний Шекспір, як малює його уява сучасників. Он Віталій Малахов, схоже, на подібні стереотипи взагалі не схильний звертати увагу. З класиком він повівся, наче з малоуспішним послідовником його справи, що сьогодні оббиває пороги театрів і просить хоча б поглянути на його п'єсу. Свою виставу Малахов назвав претензійно — «Весь Шекспір — за один вечір» — і, варто зауважити, режисерові таки вдалося під час спектаклю пiдтвердити всі слова у цій назві.

      Герої Шекспіра з різних п'єс наче перегукуються між собою, водночас вони сперечаються з акторами, звертаються до глядачів, а сама вистава має форму відкритої репетиції. («А у Віктюка квитки на репетицію навіть дорожчі, ніж на саму виставу», — прокоментував цей формат один з героїв). Не знаю, як у Віктюка, але в Російській драмі актори на репетиції-виставі здавалися щирими. Наче шило з мішка «повилазили» всі «чесноти» сценічного контингенту: і заздрісність, і нечесна конкуренція, і надмірна амбітність, і зіркова хвороба, і схильність до  істерик... (Добре, що у цій виставі актори подивилися на себе крізь призму самоіронії, що ж там робиться насправді — можна собі лише уявити). Вони зібралися грати Шекспіра, але спочатку вирішили з'ясувати, а чи потрібен цей драматург сьогодні? Режисер (Олександр Гетьманський) звертається до залу: хто читав хоча б одну п'єсу Шекспіра? Ліс рук — глядачі утішено озираються один на одного і починають відчувати себе частиною справді прогресивної нації. А хто пам'ятає крилаті вислови з творів Шекспіра? — «Быть или не быть», «Молилась ли ты на ночь, Дездемона», «Весь мир — театр, все люди в нем актеры»... Скромненько, звичайно, але теж нічого... «А хто знає, про що п'єса «Все хорошо, что хорошо кончается»?» Тиша... Очі опустили долу, вдоволених посмішок також не видно — присоромив. І раптом на сцену вибігає такий собі Паша. Смішний, нескладний, клоуноподібний  юнак, який радісно повідомляє, що у нього сьогодні день народження.  Ні, п'єси він, з'ясовується, також не читав... «Ось вони, ваша посмішка і ваш недалекий розум», — безжально констатує режисер, і аргументів для заперечення йому не знайшлося. І береться хоча б конспективно донести до нашого «недалекого розуму».

          Засоби для цього актори (Сергій Озіряний, Олександр Бондаренко, Віктор Алдошин та інші) обирають найрізноманітніші, «вплавляючи» тексти класика у реп, оперу, шансон (і тут не обійшлося без «Чорного бумера»), місцями залишаючи для балансу традиційні шекспірівські ритми. Хореографія — відповідна.

        Іноді ця гра-лікнеп виглядала справді пристойно і стильно: глядачів запрошували на сцену, актори зухвало, з огляду на конфлікт з Мінкультури, сипали пародіями («Так вам політики не вистачає? — Разом нас багато...», «О, «Гринджоли», двадцяте місце на «Євробаченні»...), імпровізували й пустували. Іноді відверто «провалювалися» — це, швидше, зауваження до режисера, — втрачаючи почуття смаку. Такою, зокрема, була сцена під умовною назвою «Кулінарний проект», де герой Олександра Бондаренка з яскраво вираженим натяком на телевізійну творчість Бориса Бурди розробляв тушу людини просто на сцені. Умовно, звичайно, але естетики цей факт дійству не додав. Увесь у крові, розмахуючи сокирою, витягуючи з-під простирадла «руку-ногу», примовляючи, що з насильником та кривдником доньки ось так і треба. Питання щодо потрібності цього прийому адресуємо панові Малахову.  До речі, саме героєві Бондаренка у цій виставі належить фраза «Я чую, як Шекспір перевертається у труні».

      А взагалі того вечора і справді бажання розгадувати  режисерські сканворди було мінімальним. Чесно кажучи, постановник особливо складними конструкціями і не оперував.  На сцені Ромео і Джульєтта, Король Лір і Гамлет, Корделія й Отелло — ось про кого хотілося згадувати того вечора. (Треба буде на полицях відшукати томик Шекспіра). І не стільки згадувати, як зрозуміти, відчути їх на відстані кількох століть. Олександр Гетьманський поставив дуже красиву крапку у цій неоднозначній історії. Він закликав слухати шелест вітру, чути в ньому шепіт закоханих і самим ніколи не забувати про теплі слова для коханої людини. Ось вона, мудрість Шекспіра, для тлумачення якої справді вистачило одного вечора.