Рукотворні субтропіки

      Язик не повертається назвати творіння рук 57-річного пенсіонера Юрія Богдановського аматорством. Це, по суті, справжня й унікальна сортовипробувальна станція екзотичних субтропічних плодових культур. Дехто з фахівців приписує їй навіть статус неофіційної філії відомого Нікітського ботанічного саду. Мовляв, що у «Нікіті» представлено у декоративному вигляді, у Богдановського можна ще й скуштувати. Якщо до цього додати, що хурма, інжир, гранат, зизифус та інша смакота у Юрія Євлампійовича плодоносить, скажімо, не на здобреній природнім гумусом рівнинній ділянці, а на крутому передгірському схилі площею понад 15 соток (хто ж дасть простому трудівникові у приморському місті нормальну землю), то ще більше віддаєш належне його праці. Не одну машину глини, каменю відрами виніс, а навзамін стільки ж поживного для Нікітської бордової, Росіянки (сорти хурми), перегною засипав невтомний Богдановський, аби дерева прийнялись і пішли у ріст на мурованих терасах. До слова, у нього добре почувається 30 сортів «помаранчевого сонця», як нарекли рослину східні народи. А ще 25 сортів зизифуса, майже два десятка фігового дерева, тобто інжиру, фейхоа, ківі, озимина (плодове дерево із Північної Америки) навіть бамбук — всього понад 150 одиниць дорослої субтропічної флори, не кажучи вже про сотні саджанців. На реалізації останніх, власне, й тримається сімейний бюджет Богдановських.

      Хто хоч раз стикався з Юрієм Євлампієвичем, вам скаже однозначно: той в субтропічному плодівництві «підкований» капітально. Хоча й дипломований судовий електромеханік — майже 9 років після Ленінградської мореходки пропрацював на риболовному флоті, на сейнерах обійшов півсвіту. У 1976 році повернувся у Крим до батьків. Каже, набридло по півроку не бачити рідних. Та й зарплатня не була вже такою захмарною, щоб заради неї жертвувати молодими роками. Влаштувався Юрій на роботу в Сімферополі налагоджувальником з електроустаткування. А по вихідних став все частіше «тягнутись» до дерев у невеличкому батьківському саду. І непомітно ними «захворів». «Це, мабуть, генетичний імпульс, — міркує садівник, — адже мої батьки із селян Вологодчини. Міцно стояли колись на землі, допоки радянські колгоспи їх так допекли, що кинули вони все і перебрались у місто».

      Чому ж саме екзотиці віддав перевагу колишній моряк, а не звичним для цієї місцини персику, винограду, кизилу і таке інше? «Нам інколи хочеться чогось особливого, незвичного. Субтропічні плодові для східного Криму — це рідкість, — розповідає господар дивного саду, — та й плоди у них цінніші, ніж у того ж винограду. До того ж не потребують хімії — це ще один плюс і перспективність. Мене запитають, а чим корисний, приміром, зизифус? А я їм запитанням на запитання: а чим корисний для людини «корінь життя» женьшень? Вони майже на одному рівні за лікувальними властивостями. Так, смак, може, комусь і не до вподоби. Але спробуйте плоди зизифуса, скажімо, у компоті, варенні, цукатах. Від пальмових фініків майже не відрізнити. Особисто я споживаю зизифус щоденно у будь-якому вигляді. Почуваюсь відмінно, хоча у саду доводиться поратись з ранку до вечора. Лише прищеплювати дерева дружина Галина допомагає — робота ця зазвичай делікатна, якраз для жінки».

      Заходився експериментувати на своєму крутому схилі Богдановський, звичайно ж, не всліпу. Спочатку грунтовно озброївся агротехнічними знаннями. Встановив особистий контакт iз науковцями. Причому якраз тими, що знали про субтропічні рослини не взагалі, а мали реальні напрацювання у цій царині. Серед них, наприклад, викладач фізіології рослин Кримського сільськогосподарського інституту Валерій Черняєв, який зумів адаптувати місцеві сорти хурми до умов північного Криму (свого часу «УМ» писала про В. Ч. — Авт.). Поради Черняєва лягли у благодатний грунт. Бо приблизно десять років потому його одержимий учень, «цар субтропіків», як потім наставник його назве у розмові з місцевими журналістами, сам вдасться до результативної селекції і виведе аж чотири морозостійкі сорти хурми ( щоправда, формально не закріплені авторським правом) — Гору Говерлу, Роджерс, Роман-Кош і Опилювач Богдановського. Хоча все ж початком свого «субтропічного шляху» самоучка вважає знайомство з колишнім співробітником Нікітського ботанічного саду Ніною Арендт восени 1991 року. Саме Богдановському, «завзятому садівникові», вона подарували свою книгу про інжир — результат своїх 60-річних наукових досліджень. Неоціненним дороговказом той скористався сповна, зібравши у своєму саду колекцію кращих сортів цієї культури.

      Загалом у бібліотеці Нікітського ботанічного саду Богдановський провів не один день. Читав, а все більше переписував роботи вітчизняних і зарубіжних світил. «У мене тоді був такий душевний порив, — згадує мій співрозмовник, — до вчених із питаннями чiпляюся, годинами книги в бібліотеці гортаю».

      Прикметно, що практичні речі — прищеплення, копулірування — садівник теж пізнав із книг. Як і те, що максимально потрібно обходитись без пестицидів. Взагалі при слові «хімія» садівник навіть помітно дратується: «Ніякої хімії я взагалі не визнаю. Вона від лукавого. Певен: якщо рослину не можна вирощувати без хімпрепаратів, від неї краще відмовитись. Від неї більше буде шкоди, ніж користі». У себе ж використовує один раз однопроцентну бордоську рідину проти кучерявості листя персика — і все. Хімією ми порушили баланс у природі. Вона — наркотик для землі. А що шкідливо для землі — те шкідливо й для людини».

      Свою правоту Богдановський обстоює у місцевій і центральній періодиці. І заодно «просуває» на широкий загал свої улюблені культури. Починав із лавра, нині ж всебічно переймається зизифусом. Навіть книгу про нього почав писати. Засмучується, коли дізнається, що окремі кримські господарства потроху вирубують дослідні зизифусові плантації, звільняючи їх під виноград. І, навпаки, тішиться, що дехто все ж цікавиться культурою, про яку китайці кажуть: хто споживає зизифус, тому лікар не потрібен. Причому своїх стійких прибічників феодосієць знаходить не тільки в Криму, а й по всій Україні, а ще — Росії, Молдові. Йому телефонують і пишуть фермери, дачники, садівники-початківці. Юрій Євплампійович розтлумачує й мені: зизифус не потребує поливу, міндобрив. Його, як ту ж морозостійку хурму, сміливо можна вирощувати і в наших південних областях — Одеськiй, Миколаївській, Херсонській. Але не у відкритому степу, бо не вистоїть перед холодними вітрами. Краще підійдуть дачні ділянки, так звані мікрозони, де рослину з північної сторони варто захистити будівлею чи огорожею тощо.

      ...Ми спускаємось до самого низу саду, туди, де гірський струмок наповнює два викопані Богдановським ставочки. Звідти глибинна помпа подає воду наверх, до дерев. За словами Юрія Євлампійовича, за вегетацію вони «випивають» її понад 500 тонн. Це притому, що земля під рослинами ще й замульчована, тобто вкрита по діаметру крони майже 15-сантиметровим шаром дерев'яної стружки. Вражають ледве не метрові підмурки терас, завдяки яким фактично тримаються корінням за землю розлогі хурма, інжир і персики. На око ми підрахували: перепад висоти десь 18—20 метрів. Тобто прогулянка садом Богдановського дарує не лише задоволення: один необережний крок, особливо в сутінках — і скотитись вниз, відтак підвернути ногу чи розбити коліно, можна запросто. Тепер стає зрозумілим, чому Богдановського нарекли ще й «горянином». Взагалі він сам, його унікальний карколомний сад породжує у всіх лише природній подив. Це видно із книги відгуків, яку садівник нещодавно завів для історії. У ній за день до моєї екскурсії свій запис зробила газетярка із США. Вона написала, мовляв, у нас такого не побачиш. Ще б пак, хто ж у прагматичній і самодостатній Америці, наче каторжанин, буде вгризатись у гору заради декількох десятків плодових дерев. Інша душа, інша ментальність.