Шоу триває, історія повторюється, в Україні нічого не міняється — таким був лейтмотив учорашнього парламентського дня. Ще з депутатських розмов на тему побиття нардепів-есдеків(о) в Ужгороді зокрема й дотримання прав людини загалом можна було зробити висновок про те, що в закарпатському кардіологічному центрі дуже великі ліжка, а СДПУ(о) — дуже жорстока партія. Бо мучила тяжко хворого чоловіка, тримаючи його на посаді «губернатора» Закарпаття, тоді як насправді Івана Різака треба було лікувати й оберігати від усіляких хвилювань. Можливо, якби замість «кришувати» (за висловом народного депутата Юрія Оробця) з «губернаторського» крісла місцевих бандитів, які, безперечно, позитивних емоцій не додають, Іван Михайлович чабанував де-небудь у карпатських горах, то й не трапилася б із ним така прикрість. Але, з іншого боку, тоді б нинішній опозиції взагалі нічого було робити, оскільки крім, скаржитися на політичні переслідування, звичні бути при владі сили наразі нічим особливим не відзначилися. Хоча й влада, звісно, теж добра: нібито й почала виконувати свою обіцянку садити бандитів у тюрми, але одразу ж почала просити у них вибачення. І поки народ чекає правосуддя для сотень своїх колишніх мучителів, за гратами сидять тільки двоє. Та й щодо тих у парламенті, де все ще немає «ющенківської» більшості, ледь не щодня влаштовують «демонстрації на захист». Треба ж якось підтримати «бойовий дух» нової опозиції. Зокрема, тих її представників, які мешкають у таборі позаду парламенту.