Василь і Віра Лісові з донькою Мирославою. 1970 рік.
Здається, питання, яку обрати професію, перед Вірочкою ніколи не стояло. Звісно ж, філологія. Звісно, Шевченківський університет. І — вчителювати. Що може бути благороднішим? Так усе і сталося у її житті. Навчалася заочно на філологічному факультеті й працювала на мотозаводі. Була душею колективу, секретарем комсомольської організації... Писала сценарії до свят, читала вірші і співала пісень, привезених від мами, від поля, від землі. Її українська мова звучала так природно у зросійщеному заводському середовищі, на столичних вулицях, що неможливо було не замилуватися, не заслухатися. Молоденькі дівчата, щойно від села, від колиски, так поспішали відхреститися від свого, рідного, що до пуття не говорили жодною з мов. «Я завжди залишалася сама собою, — згадує Віра Павлівна. — Як травина з-під асфальту, яка тягнеться до сонця, зростала і собі...»
«Ми всі виростали з біди», — написав колись поет Олекса Довгий. Повоєнне лихоліття, бідність і водночас величезне бажання вчитися — шлях, типовий для тисячі українців. Після закінчення університету Віра потрапила до Науково-дослідного інституту педагогіки. У тому ж приміщенні розташувався Інститут психології, в якому працював Євген Сверстюк. Такий собі острівець вільнодумства. Збиралися Іван Дзюба, Роман Корогодський, Іван Драч... А потім був хор «Жайворонок», куди Віру привела однокурсниця. Про ті часи згадує із захопленням. Дивовижна атмосфера, коли люди відчували свою єдність, причетність до загальної справи. Про ту «справу» поки говорили мимохідь. Проте всі розуміли з півслова, з погляду, що та справа невдовзі набуде цілком конкретних рис. І тій справі вони ревно служитимуть все життя... «Середовище людей, яке оточувало мене, було дивовижним, — говорить Віра Павлівна . — Талановиті, яскраві особистості, внутрішній спротив яких не давав миритися з системою, збурював їх, штовхав до діяльності»... Вперше прочитані «заборонені» книжки. Клуб творчої молоді — ще крок до самоусвідомлення, яке мало викристалізуватися у цілком конкретну національну приналежність. І величезний емоційний вибух, поки що на рівні підсвідомості. Навіть ще не спротив — до нього лишалося півкроку. А далі — суцільні запитання. Чому так сталося ?
Її уроки викликали захоплення. Якщо читала Шевченка — то напам'ять. Якщо писала сценарій, то такий, щоб уся школа співала «Реве та стогне Дніпр широкий». Якщо запрошувала на свої уроки гостей — то потім з місяць усі гомоніли, як то цікаво провів заняття Євген Сверстюк. Діти вервечкою бігали за нею. «Що ви з ними робите ? — дивувалася вчителька початкових класів. — Вони бігають до бібліотеки, читають книжки!»
Віра Павлівна заходила до класу з посмішкою. Віталася: «Доброго дня, мої діти-квіти!». Ці діти були для неї найкращими і у навчанні, і поза уроками. Вона не шкодувала для них свого вільного часу. Її учні були частими гостями у Спілці письменників, не пропускали жодного літературного вечора. А подорожі Україною! Разом зі школяриками побували у дивовижних місцях, вражаючись їхньою красою і... занедбаністю. Не боялася гострих запитань. «Отак, діти, — говорила відверто, — отака наша Україна — красива, дивовижна і така занехаяна...» Діти писали твори на вільні теми. Кожен учень Віри Павлівни знав: не можна списувати, ця вчителька цінує тільки твої власні думки й висновки.
Зошити з літератури в учнів Віри Павлівни можна було розмальовувати, по-своєму оформлювати. Звичайні шкільні зошити перетворювалися на твори мистецтва. Вона вважала: зошит з української літератури має бути особливим. «Робіть його, як душа лежить», — радила школярикам. І вони старалися з усіх сил.
Значно пізніше науковці обгрунтують її педагогічні пошуки. До осмислення її досвіду долучиться згодом і Василь Лісовий. І зробить це, як завше, блискуче.
У статті «Введення у самобутні культурні світи — важливий принцип гуманітарної освіти» філософ пише: «Ентузіасти етнопедагогіки зрозуміли, що духовність дитини, її моральність не може бути вихована на основі раціонально сформульованого морального кодексу: скільки б не повторювали дитині, «что такое хорошо и что такое плохо», — це не здатне виховати те глибинне духовне підгрунтя, на якому тільки і може триматися моральна свідомість... Симоненкове «заглядає в шибу казка сивими очима, материнська добра ласка в неї за плечима» ці вчителі (нечисленні подвижники. — Авт.) перетворили в діючий принцип: дитина приходить у світ духовності і краси, коли її вести крізь поезію, яку місить в собі самобутня культура».
Керівництво «дивно терпіло» вчительку до певного моменту. А потім вона змушена була піти. Звісно, «у зв'язку з націоналістичними проявами».
Тимчасова «відлига» закінчувалася. У січні 1972 року розпочався новий «покіс» інтелігенції. Ті, хто активно працював у клубі творчої молоді, були заарештовані. Серед них найближчі друзі: Василь Стус, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Зиновій Антонюк, Микола Плахотнюк... Василь Лісовий тоді казав: «Ні, їх не будуть судити. Адже нещодавно відбулася реабілітація, хто невинно постраждав у 30-х роках». Щойно розпочалися арешти, Василь Лісовий пише «Відкритий лист до членів ЦК КПРС і ЦК КП України». Поряд із протестами проти арештів 1972 року в ньому міститься й аналіз причин, які породжують інакомислення й невдоволення у країні, прояви глибокої системної кризи, яка охопила радянське суспільство. Лист-протест Василя Лісового було розтиражовано. За задумом автора, він мав потрапити до державних установ, депутатів, письменників. Словом, про арешти мали б дізнатися якомога більше людей. Одночасно разом з Євгеном Пронюком і Василем Овсієнком Лісовий працював над самвидавом. Попри арешт В'ячеслава Чорновола, чергове число «Вісника» побачило світ.
А далі події розвивалися, як у детективі. Коли Пронюк вийшов із друкарні, на нього вже чекали «хлопці у штатському»...З обшуком прийшли і до Лісового. Не зглянулися навіть на те, що дружина через два тижні мала народити дитину...
Донька Мирослава злякано припала до матері: «Куди тата повели ?»
— Його заарештували, — тихо відповіла Віра. — В тюрму посадять...
— За що ? — не вгавала мала.
— За правду, дитино. Шевченко теж сидів у тюрмі, бо правду казав...
— А якби всі люди казали правду, — раптом сказала п'ятирічна дитина, — то й тюрем би не вистачило...
...«Небезпечного злочинця» Лісового тримали під слідством 1 рік і 7 місяців. На вулицю Короленка, 33, у сумнозвісний будинок КДБ Віра пішла одразу після народження Оксена. Василь Семенович був у тяжкому психологічному стані. Переживав за дружину, яка залишилася сама з новонародженим малям і малою Мирославою. Вчорашні знайомі відвернулися від «неблагонадійної» родини. Першою відвідати Віру прийшла Оксана Яківна Мешко. У дисидентських колах її з повагою називали «козацька матір». А один кадебіст якось сказав: «Якби п'ять таких бабусь на Україну — все КГБ мало б інфаркт».
За антирадянську діяльність Василь Семенович одержав 7 років таборів суворого режиму та 3 роки заслання. Віра Павлівна вважала, що діти повинні знати правду про батька. Тож на кожне побачення вирушали всією родиною. Крім того, Віра не робила таємниці з того, де перебуває її чоловік. Хоча психологічний тиск був неймовірний. Її діти, як і всі україномовні малюки у 70-х роках, у київській школі почувалися вкрай незахищено. Якщо ж мужні поодинокі сміливці розмовляли українською мовою ще й на перерві, то наражались на знущання своїх однокласників. А вчителі переважно солідаризувалися з більшістю своїх вихованців.
У дім до Лісових весь час навідувався куратор з КДБ — «виховувати». Треба було знати, чим «дихає» родина репресованого. Запам'ятався один такий «куратор». Він завжди заходив з посмішкою: «Ну що, Віро Павлівно, як справи? Будемо працювати. Але знайте, я навіть і трактор перевиховував...» А далі починалися розмови «за життя»...Закінчував свої виховні розмови словами: «Ну що це таке, Віро Павлівно ? Весь народ крокує в ногу, а ви? Скільки вас там таких?» На що жінка відповідала: «Якщо нас мало, чого ви тоді боїтеся?» Хоча зламатися було насправді легко. Віру Павлівну не тримали ні на якій роботі. Щойно дізнавалися, що вона дружина політв'язня (дізнатися допомагало КДБ), відразу звільняли...
У 1979 році Василь Семенович прибув на заслання до Західного Сибіру, у селище Нова Брянь. Здавалося, після усього пережитого він мав би стати «спокійнішим». Однак всупереч інстинкту самозбереження пише радянському керівництву листа, в якому рішуче засуджує введення військ до Афганістану. Реакція на його протест не забарилася. Лісового знову кидають до концтабору, до особливо небезпечних злочинців. Коли він нарешті звільняється звідти і переселяється до селища Ілька, Віра Павлівна вирішує відбувати заслання разом.
«У селищi Ілька, в якому нам довелося відбувати заслання, жили росіяни. Через річку розташувалися бурятські села, — згадує Віра Павлівна. — Ми жили у хаті, побудованій литовцями (тут перед цим «перевиховувалися» прибалти — учасники визвольних змагань. — Авт.) Василь Семенович працював на заводі токарем. Я займалася господарством. Коло хати насіяла квітів, так що місцевий люд дивувався. А ще росли в нас райські яблучка. Ті манюні яблучка нагадували Україну, за якою тужила душа». А одного разу до Лісових прийшла незвичайна посилка. Відкрили — і ледь не зомліли від дивовижних пахощів. «Відкриваємо, а там духмяні яблука, — згадує пані Віра. — Наші, з України. Від Валерія Марченка, який уже відбув заслання».
...Нарешті, у 1983-му, родина Лісових повернулася до Києва. Мирослава закінчила школу, треба було думати про майбутнє. Попри всі випробування, вона прекрасно вчилася, мріяла стати стоматологом. Впевнена у своїх силах, дівчина подала документи до медінституту. Але хто сказав, що діти не відповідають за своїх батьків? Мирослава вступала до медичного шість разів, коли вже і сама практикувала як лікар...
Намагалася шукати роботу і Віра Павлівна, але скрізь отримувала відмову. З великими труднощами влаштувалася на групі продовженого дня. Василя Семеновича не брали навіть вантажником. Це означало, що попереду — нові звинувачення. Цього разу — у неробстві. Рік промайнув, прийшли перевіряти з міліції, чи Лісовий «виправився». Саме тоді дружина зрозуміла, що без команди «згори» вони і надалі животітимуть. На цей раз вона добровільно прийшла на Короленка, 33. Знала, що треба рішуче вимагати, а не просити. Так і говорила: «З вашої вини Василь Семенович був ув'язнений. Тепер ми до вас припнуті. Без вашої вказівки йому на роботу не влаштуватися». Після тієї розмови Василь Семенович отримав роботу в Музеї історії Києва. А потім Василя Лісового (філософа, знаного на Заході, де була розгорнута кампанія на його визволення) запросили до рідного села. У селі Дмитровичах Обухівського району, що на Київщині, Лісовий працював... у групі продовженого дня, заміняв учителів. Хоч як обожнювали учителя у селі, проте розуміли, що його місце не тут. Директор школи, не питаючи дозволу в Лісового, поїхав до Інституту філософії і виступив перед Вченою радою. Говорив про те, що кожна школа може пишатися таким учителем, як Лісовий. Але ж він марнує свій талант...
Василю Семеновичу пощастило повернутися до Інституту філософії. Працьовитий від природи, він надолужує втрачене. За що б не брався — чи то викладацька робота, чи то написання статей і підручників — усе йому вдається. Як активна просвітянка часто зустрічається з учителями Віра Лісова. Ці зустрічі згодом стають предметом для написання статей. Вона каже, що зі школи зникло те, заради чого будується все виховання, — моральність. Щоб відродити ці речі, самого бажання замало. Потрібні віра і зусилля, аби надолужити згаяне.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
