Ольга: «Я пообіцяла мамі, що виконаю її прохання, і зробила все, що від мене залежало». (Фото автора.)
Це було давно, наприкінці п'ятдесятих років минулого століття. У вже неіснуючому селі Лебехівка Глобинського району Полтавської області, якому призначено було стати дном штучного Кременчуцького моря, жила молода родина Петра і Ніни Сухоносів. Молодята чекали первістка. І в тім же селі самотньо жила дівчина Віра, інвалід дитинства (у неї було сильне скривлення хребта). Тому, коли стало помітно, що вона вагітна, селяни тільки те і робили, що гадали, хто з сільських мужиків міг бути до цього причетний. Ближче до пологів жінка сама розкрила таємницю. Наважившись, вона зайшла додому до Сухоносів і заявила Ніні, що чекає дитину від... її чоловіка. «Як піде Петро до тебе, Віра, нехай іде, — відповіла Ніна. — Йому робити вибір, і комусь з нас призначено залишитися одиначкою». А незабаром обидві жінки народили дітей. Дружина — доньку, коханка — сина. Перша — 16 липня 1957 року, друга — 17-го...
Літнього дня 1979 року на ферму, де Петро Михайлович працював фуражиром, прибіг хлопчисько, якого ніхто раніше не бачив у селі. «Ей, тітки, скажіть, де тут мій дід?» — жваво звернувся пацан років п'яти до доярок. «А хто ж твій дід?» — заінтриговано стали розпитувати жінки. «Петро Сухоніс!» — упевнено вимовила дитина. «Так, а ти йому хто?» — уточнювали доярки, які знали, що в Петра Михайловича тільки одна онучка. «Як це хто? — дивувався у свою чергу хлопчик iз необізнаності сільських жінок. — Онук я його, Віталик».
Доярки потім розповідали в селі, що Петро Михайлович, який стояв у той момент на возі й цю розмову чув, став блідим, як крейда, і ледь не звалився на землю. Звичайно, він відразу ж здогадався, що до чого, але не відразу міг опанувати себе. Отямившись, чоловік зліз iз гарби і простягнув хлоп'яті руку.
Додому він повертався не тільки з онуком, а й із сином та з невісткою. Відкривши хвіртку, покликав дружину: «Ну що, мати, чи приймеш, чи виженеш? Якщо виженеш, буду проситися до них, щоб прийняли...» «Мені таких запитань не став, — відповіла Ніна Захарівна, яка теж усе зрозуміла без зайвих пояснень. Адже молодий чоловік поруч із Петром був його точною копією. — Швидше запрошуй гостей до столу, вони з дороги, стомилися».
— Ми з чоловіком жили тоді в сусідньому селі, у Біликах, — розповідає молодша дочка Ніни Захарівни і Петра Михайловича Ольга. — Як раптом приїжджає на мотоциклі сусід батьків із запискою від мами: «Діти, кидайте все і швидко вирушайте до нас». І от ми приїжджаємо в Жуки, а в дворі якісь незнайомі люди. Мама мотається, накриваючи на стіл, а батько сидить поруч з молодим симпатичним чоловіком, і все його обіймає: «синок, синок» — до нього. Запитую маму, хто це такі, а вона тільки відмахується: «Краще допоможи мені зібрати вечерю». Хотіла в бабусі довідатися (тоді була ще жива татова мама), та вона тільки рота відкрила, як тут мама зайшла. І бабуся не стала при ній нічого говорити. Нарешті всі зібралися за столом, і мама звертається до батька: «Ну, скажи дівчатам, що це в нас за гість». Тато, було, почав, а слів не знайде. Тоді мама виручила його: «Знайомтеся, дочки, це ваш рідний брат». Ми, звичайно, пережили шок. «Чому його батьки залишили? Чому нічого не говорили раніше? Де він жив усі ці роки?» — перемішалися питання і думки в наших головах. Сидимо такі розгублені, сльози на очі навертаються. «Коля — ваш брат по батьку, — нарешті здогадалася уточнити мама. — Так склалося в тата в молодості, що в нього є позашлюбний син». «Тобто нагуляний!» — вирвалося в мене. «Може, це суворо, дочко, але як би там не було, він — наш», — підсумувала розмову мама.
А жив Микола всі ці роки в селі Ванюшкіно Новоазовського району Донецької області. Віру разом з малям, коли лебехівці змушені були шукати собі нове місце проживання, забрала тітка, її єдина родичка. Сухоноси ж, як і багато інших односельчан, переїхали в Жуки Кобеляцького району. Загалом, розкидала доля їх у різні боки. Віра заміж так і не вийшла, але приховувати від сина, хто його батько, не стала. І хлопчик, який ріс без батька, усе своє свідоме життя мріяв побачитися з ним. Нарешті, у 1979 році, уже маючи власну дитину, молодий чоловік прийняв рішення здійснити заповітну мрію. Але як? Пізніше він розповідав, що його хрещена, котра теж поселилася в Жуках, повідомляла їм з матір'ю всі новини про Сухоносів. І під приводом відвідати хрещену він таки приїхав до батька. «Виженуть — так виженуть», — міркував Микола, не будучи упевненим у тому, що він виявиться потрібним людині, яка подарувала йому життя, можливо, сама того не бажаючи. На щастя, Миколині тривоги виявилися даремними. У тій поїздці він знайшов не лише батька, а й сестер, і бабусю, і навіть другу маму.
— Не пам'ятаю, щоб Микола називав маму чи тіткою, чи на ім'я—по батькові, — говорить Ольга Петрівна. — Тільки мамою. І вона до них тільки — «дитинка, синочок, онучок». Інших слів у неї не було. А вже як Микола пишався тим, що в нього є тато! Бувало, піде до хрещеної, вона залишає його спати в себе, а він: «Та я в батька заночую». Ми ж з Катею теж були дуже щасливі, що в нас з'явився брат, захисник! Ми з нею давно мріяли мати брата, але так вийшло, що в мами після нас народився неживий хлопчик і більше дітей у батьків уже не було. Щоб мати більше часу на спілкування з Колею і його родиною, я взяла на роботі кілька днів відгулів. Кого не зустріну — усім розповідаю, що до мене брат приїхав. Бувало, багато хто запитував, як його прийняла мама. Людям здавалося це неможливим — любити позашлюбну дитину свого чоловіка і називати сином. Але, знаєте, ми з Катею ніколи не чули, щоб мама хоч коли-небудь дорікала батьку. Батьки вже на тім світі, й мені не гріх зізнатися, що наш батько любив випити і любив гульнути з молодками. Мама то від Гальки його забирала, то від Марфи. Це ми чули, це ми знали. А от Віру вона жаліла. Потім коли Коля поїхав, не раз говорила: «Може, сам Бог послав їй це дитя, і вона довідалася з ним, що таке материнське щастя».
А Микола був схожим не тільки зовні на батька, а і характером, манерами. Такий же чорнявий, красивий, стриманий, добрий.
... Час пролетів дуже швидко, гості стали збиратися додому. Ледве відвезли подарунки. І сестри постаралися, а Ніна Захарівна особливо. І гусаків нарізала, і ковбас наробила, і сала дала — загалом, усім, чим могла, тим і поділилася. На жаль, ця зустріч із сином виявилася для Петра Михайловича і Ніни Захарівни першою й останньою.
Спочатку він активно писав листи сестрам, радо приймав їх у себе, щодня возив Ольгу з Катериною на своєму мотоциклі за двадцять кілометрів до Азовського моря. Та й його мама радо зустріла дітей колишнього коханого, вони в неї були донями. А вже як брат збирав подарунки в дорогу! Ні про кого не забув. Бабусі купив фартух iз рюшечками, Ніні Захарівні — комплект постільної білизни, що тоді було великим дефіцитом, батьковi — сорочку і настінного годинника. А для всіх приготував багато риби всіляких сортів. Кладе в сумку і дає «інструкції»: «Це татові до пива, це м'якенька на бабусині зуби, цю нехай мама скуштує»...
Згодом, однак, листування ставало все більш небагатослівним, прийшов час, коли воно зовсім припинилося. Чому? На це запитання ніхто з наших героїв сам собі не може відповісти. Чи то життя таке важке настало, чи то відстань і роки притупили родинні почуття... Раптом у Петра Михайловича знайшли рак легенів. «Дівчата, вдарте Колі телеграму, нехай він застане батька живим», — просила дочок Ніна Захарівна, що сама важко хворіла — після трьох інсультів вона вже не могла самостійно ходити. «От тільки трошки підлікуємо тата», — обіцяла Катя, медик за фахом. А хворому ставало все гірше і гірше, дні його були полічені. Не встигли сестри сповістити брата про хворобу батька, як того не стало. І навіть про похорон не повідомили — у той момент чомусь ніхто не подумав, що в покійного десь є син.
— Для нашої родини настала чорна смуга, — говорить Ольга Петрівна. — Батько лежить при смерті, а тут ще й мій старший син потрапляє з ножовим пораненням у реанімацію районної лікарні. Вирішив звести рахунки з життям через невдалий шлюб. Тільки я дочекалася, що він вийшов з наркозу, повернулася додому, як сусідка повідомляє, що тата вже немає. Моє серце так і розкололося на дві частини. Одна плакала за сином, а інша — за батьком. Земля пішла з-під ніг. Хіба я ще про щось інше могла думати?
Трохи відійшовши від горя, Ольга таки написала листа Миколі й повідомила про всі сумні події останніх років (на той час вона залишилася молодою вдовою, її троє дітей росли без батька). Микола відповів, що він знає, що таке рости без батька, і після того, як він його знайшов, що б не було, але хотілося все-таки провести його в останню путь. Повідомив, що в них із дружиною теж лихо — вони втратили Віталика. Не ясно, чи сам він повісився, чи його повісили... А рік тому померла мама. Потім був останній лист від Миколи — дуже скупий. По тону листа Ольга зрозуміла, що образа брата була дуже сильною. «Дівчата, я ж вас просила викликати Колю до батька. Яким би хворим тато не був, але вони б побачилися, поговорили, і не було б цих образ», — дорікала дочкам Ніна Захарівна. Вони усвідомлювали свою провину, і Ольга спробувала виправити ситуацію — писала у Ванюшкіно, відправляла вітальну листівку. А звідти — мовчання.
— Після смерті батька мама почала різко здавати, — продовжує Ольга зі сльозами на очах. — І от одного разу вона взяла мене за руку і говорить: «Доцю, знаю, я незабаром піду від вас, а це можеш зробити тільки ти. А якщо не зробиш, і на тім світі буду ображатися. Пообіцяй, що зв'яжешся з Колею. Знайди його, і нехай він приїде сюди. І ви прийдете до нас iз татом на могилки. А ми з ним сидітимемо там на лавочці, побачимо, що ви йдете, і я скажу йому: «Дивись, а он і синок наш із дочечками йде». Я пообіцяла виконати її прохання, а мама до останнього дня запитувала, чи не забула я про це.
Шостого квітня минулого року Ніна Захарівна померла. І молодша дочка її втратила спокій. Чим далі, тим важче їй було ходити на могили батьків.
— Ми посадили там маленькі квіточки, і коли я їх бачила, мені здавалося, що це мамині очі дивляться мені в душу, запитуючи, чи пам'ятаю я про свою обіцянку, — плаче моя співрозмовниця. — Я їй все-все разповідала, а от про Колю нічого не могла сказати. І от одного разу повертаємося ми з родичами з цвинтаря, і я кажу їм: «Як хочете, дівчата, а я більше не можу — напишу листа у «Ключовий момент». І написала прямо в Каті, навіть не дійшовши додому.
А вже через два тижні Ользі Сулимі подзвонили з програми і повідомили, що її історія буде включена в одну з передач. Жінка відразу кинулася до рідних могилок, поклала руки на хрести: «Мамо, тату, я все зроблю, щоб привести до вас сина».
— Мене вже й у Київ викликали на телевізійні зйомки. Але ще не знала, чи вийде те, що я задумала».
— Тобто, не були упевнені, що брат відгукнеться?
— У глибині душі я не сумнівалася, що він усе-таки приїде у студію. Але, звичайно, думки всякі були. Особливо захвилювалася, коли не почула оплесків глядацького залу після слів ведучої Наталі Сумської: «А тепер будемо дізнаватися, чи приїхав до нас Микола Петрович». Це ж на екрані все швидко відбувається, а там — поки камери переїдуть з одного місця на інше... І тільки коли вони переїхали і зал зааплодував, у мене відлягло від серця. А коли забрали умовну стіну, що розділяла нас, я вже дала волю сльозам. Плачу, а він мені тихенько шепотить: «Сестричко, не плач, я тут».
До відправлення поїздів із Києва в Ольги, яка приїжджала на зйомки з дочкою і племінницею (передачу недавно показали по «Інтеру»), і Миколи, який приїжджав із дружиною та її сестрою, було кілька годин. За ці години вони встигли зрозуміти один одного й усе пробачити. Микола пообіцяв найближчим часом приїхати в Жуки.
— Підемо на могили батьків і виправимо свої помилки, — пообіцяв сестрі брат, який знову знайшовся.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
