«Казочка» для дембеля

      Українські Збройні сили змушено успадкували рудименти радянського війська. Вони успішно це зробили, прихопивши з собою в майбутнє і те ганебне явище, на позначення якого воліють частіше користуватись сором'язливо-обтічним формулюванням «нестатутні взаємини між військовослужбовцями», — «дідівщину».

Полювання на «лося»

      Будемо чесними: у підрозділах ЗС і надалі зберігається дембельська субкультура з неодмінними ритуалами відзначення «ста днів до наказу», зачистками кишень молодих і фізичним насильством. І якщо в одних частинах це тільки поодинокі випадки, то для деяких із них, здається, «дідівщина» почала ставати нормою, як от для в/ч А0705, дислокованої в Гайсині.

      Кілька нещодавно заслуханих у суді кримінальних справ, де фігурують як обвинувачені військові цієї частини, стосуються лише тих нестатутних ситуацій, якi відбито  в юридичних документах, але і їх досить, щоб відчути психологічну атмосферу в гайсинських казармах.

      Отже, 2 серпня минулого року в спальному приміщенні однієї з рот військовослужбовці строкової служби Володимир Кучеренко, Микола Душенківський і Юрій Деркач (усі троє земляки — їх призвали до війська з Черкащини) підійшли до солдата на ім'я Роман, який прослужив на рік менше. Кучеренко зажадав, щоб той віддав їм 25 гривень, бо хлопець нібито отримав з дому грошовий переказ. Роман відмовився. Тоді його силоміць поставили в «позу лося» (для цього треба нагнути вперед голову і виставити поперед лоба дві долоні навхрест, імітуючи лосячі роги), і всі троє завдали по «рогах» по три удари кулаками. На вечір у Романа розболілась і напухла пошкоджена рука, так що він змушений був звернутися по медичну допомогу.

      Проте це не зупинило «дідів». Через два дні Душенківський і Кучеренко підстерегли Романа в народознавчій світлиці й повторили вимогу: віддати їм 25 гривень. Не отримавши ні копійки, вони його знову побили. Порушена за даними епізодами кримінальна справа добігла логічного кінця в грудні минулого року. Кучеренко і Душенківський засуджені до трьох з половиною років, Деркач — до трьох років ув'язнення. До всіх застосували дворічний іспитовий термін.

      Отже, міра покарання була обрана умовна. Чому? Світло на це проливає цитата з вироку: всі троє, виявляється, «характеризуються позитивно». Чи не надто лояльно ставляться командири до ініціаторів «нестатутних взаємин»?..

Підсічка по-офіцерськи

      Утім хіба випадає дивуватися? Дехто з офіцерів в/ч А0705 і сам був не проти прикластись рукою до «несумлінного» солдата. Наступний епізод стався дещо раніше — 3 травня минулого року. Тоді командир роти капітан Альберт Локтіонов зустрів на сходах казарми свого підлеглого — рядового Володимира К. Ротного роздратував неохайний вигляд солдата — забруднений одяг, головний убір «не за формою». Вирішивши покарати нечупару, Локтіонов завів його в туалет підрозділу і змусив там прибирати. (Їй-Богу, щось не пригадується, щоб у дисциплінарному статуті передбачалося таке стягнення, як «позачерговий наряд на прибирання туалету». Адже одна справа — планове наведення санітарного порядку в усіх приміщеннях казарми, і зовсім інша — покарання, яке принижує людську гідність і тому заборонене відповідною міжнародною конвенцією, яку ратифікувала Україна).

      Хвилин через 15 Локтіонов зайшов до туалету і, напевно, робота Володимира його не задовольнила. Як свідчать матеріали справи, офіцер тричі вдарив солдата в живіт, потім «схопив за куртку ззаду, намагаючись розвернути останнього, наніс удар ногою в задню частину ніг». В борцівській термінології подібний прийом називається підсічкою, тож нічого дивного, що Володимир гримнувся на слизьку підлогу. Падіння було невдалим — потерпілий вдарився головою об кут кахельної сходинки, отримавши закриту черепно-мозкову травму, струс головного мозку і рвану рану голови.

      Навіть за таких екстремальних обставин Локтіонов спробував приховати скоєне — Володимира забинтували і залишили в роті. Через два дні, коли хлопця поклали в медчастину, Локтіонов умовив військового медика лейтенанта Віталія Баб'юка не вказувати справжню причину госпіталізації, і той слухняно записав інший діагноз: «фурункул голови».

      Коли врешті таємне стало явним, відповідати в суді довелось обом. Баб'юку пощастило більше — постановою суду його передали на поруки колективу частини для виправлення і перевиховання. Локтіонова засуджено до півтора року службового обмеження з відрахуванням 10 відсотків заробітку в дохiд держави.

      І знов, як і в попередньому випадку, суддя виходив із того, що капітан Альберт Локтіонов «характеризується винятково позитивно».

      В обох випадках військова прокуратура Вінницького гарнізону займала принципову позицію, і це дозволило довести справу до суду. Але ресурси принциповості, якщо судити з подій уже зовсім недавніх, теж вичерпуються...

Нема вбивства — нема криміналу?

      Осінній призов 2004 року привів у в/ч А0705 новобранців, які жодної з описаних ситуацій не бачили. Але вони застали в підрозділах атмосферу, яка істотно не відрізнялась від тієї, з якою ми ознайомили читача вище: над новим поколінням «молодих» верховодило нове покоління «дідів». Особливо гостро відчули це на собі киянин Валентин М. та ніжинець Микола І., які чимось дуже не подобались двом «дідам» — сержанту Роману Т. (призваний Городищенським райвійськкоматом на Черкащині) та рядовому Михайлові Я. (призваний Косівсько-Верховинським райвійськкоматом на Івано-Франківщині).

      Як нам розповів Валентин, перший із трьох епізодів свіжої кримінальної справи датується 19 лютого. Того дня Михайло Я. покликав «молодого» в побутову кімнату і зажадав від нього сигарету. Згідно з ритуалом, Валентин повинен написати на сигареті фразу «Любимому діду Міші — дембель 2005, весна», і тоді задоволений «старик» мав її викурити. У хлопця сигарети не знайшлося, тому майбутній «дембель» кількома ударами збив його з ніг. Потім так само перепало на горіхи Миколі.

      Наступний раз Валентина серйозно побили 8 березня. Михайло Я. підняв його після відбою і примусив розповідати «казку» (так називали похабний віршик про повернення зі служби). Оскільки манера розповіді «дідові» не сподобалась, він збив хлопця на підлогу і став лупцювати ногами. Через хвилину до нього приєднався Роман, який за своїми посадовими обов'язками молодшого командира мав би припинити неподобство. Втретє Валентина побили 10 березня.

      Не витримавши знущань, хлопці зателефонували до Вінницького зонального відділу військової служби правопорядку, і там після вивчення обставин порушили дві кримінальні справи, пізніше об'єднані в одне провадження і передані до військової прокуратури гарнізону.

      Однак тепер кримінальне провадження очікували зовсім інші перспективи. Точніше — ніяких перспектив. Як повідомили кореспонденту «УМ» у військовій прокуратурі, постановою старшого помічника військового прокурора Любомира Вахули справу закрито «за відсутністю складу злочину» (ст. 6, п. 2 Кримінального кодексу).

      Такий-от несподіваний поворот. Як розповіли батьки Валентина, на цей раз ціла когорта командирів у військах зв'язку (в/ч А0705 відноситься до них) виявила дивовижну активність, щосили прагнучи погасити пожежу. Батьки ще ні сном ні духом не відали про те, що відбулося, як додому зателефонував командир частини з наполегливим проханням: нехай заберуть заяву. В наступні дні, розповідають батьки, з цього ж питання їм довелося спілкуватися і з командиром бригади полковником Віктором Козловським, і навіть ще вище — з генерал-майором Володимиром Рудиком (невже у начальства на рівні міністерського главку немає важливіших клопотів?). Розмови крутились довкола однієї теми: та чого ви добиваєтесь — його ж не вбили...

      Мати Валентина не погодилась із закриттям кримінальної справи і звернулась із відповідною заявою до військових прокурорів Вінницького гарнізону та Центрального регіону, але хтозна, чи це буде ефективним: уже після подачі заяви і самих потерпілих, і свідків, яких досі утримували в приміщенні зонального відділу військової служби правопорядку, відправили назад, у ту ж військову частину — під повний і неподільний вплив командирів. Чи треба буде дивуватись, якщо раптом виявиться, що дуже скоро і перші, й другі змінять свої свідчення, підтверджуючи висновок старшого помічника Любомира Вахули про «відсутність складу злочину»? І як це, врешті-решт, узгоджується із законодавчими нормами, які передбачають захист свідків і потерпілих?

      Мимоволі пригадується такий ще радянський армійський анекдот. Командувач виступає перед особовим складом з урочистою промовою: «Товариші! Ми знаємо про ті недоліки, які є в нашій армії, — п'янство серед офіцерів, крадіжки військового майна, нестатутні взаємини між солдатами. Але ми віримо, що в армії нашого противника справи не кращі, і в цьому запорука наших перемог!».

      Сумно, панове захисники Батьківщини...

КОМЕНТАР З ПРИВОДУ

Міністр оборони України Анатолій Гриценко

      «Міністерство оборони ініціюватиме внесення змін до Кримінального кодексу — ми обговорювали це питання з органами військової прокуратури. Оскільки на етапі підвищення відповідальності військових у рамках загальної правової системи за правопорушення, мені здається, перегнули палицю. Якщо зараз, наприклад, солдат став на табуретку, фарбує стіну, і він упав, вибив руку — порушується кримінальна справа проти його командира... Я вважаю, що є категорія питань, які можуть, як раніше в радянські часи (а не все було погано в Радянській армії), вирішуватись на рівні командира адміністративними засобами, а не втягуватись у багатомісячну процедуру кримінальних розслідувань iз викликами на допити, коли командир виключається як авторитет узагалі для своїх солдатів, коли сім'ю зачіпає, коли врешті все закінчується нічим. Отут треба знайти розумний баланс. Я жодним чином не маю на увазі приховувати злочини або якісь протиправні дії. Але треба знайти розумну межу, бо дуже легко зараз органам військової прокуратури не займатися розслідуванням тих справ, яких ми купу передали, коли нашою контрольно-ревізійною службою перевірено десятки мільйонів — а відповіді немає. Або є суперечливі відповіді, які свідчать про те, що частина військових прокурорів на середньому і нижчому рівнях просто сама втягнута в ці речі. Я зустрічався з цього приводу з Генеральним прокурором Святославом Піскуном, у нас є розуміння того. А якщо є конкретні факти — будь ласка, максимально швидко передайте мені цю інформацію, я її перевірю і прийму рішення, які треба буде прийняти».

Голова парламентського комітету Георгій Крючков

      «Барометр стану в суспільстві й у військах зокрема — це листи-звернення громадян. Я сім років у комітеті, й скажу, що ми не одержуємо зараз ніяких сигналів про «дідівщину», про отакого типу порушення, це дуже характерно, ви розумієте. Ви знаєте, що у військах всяке буває, але такого поширення, як колись це мало місце,  немає — пошта про це не свідчить. Я думаю, що реакція на це принципова, зважена, але реалістична допоможе створити абсолютно нормальну психологічну атмосферу у військах. Ми підтримуємо в цьому Міністерство оборони».